А далі? Як-то кажуть, були б гроші, а кишеня знайдеться. Через тиждень після публікації «Шпаги» Хосе Марія Пеман[180] написав величальну оду, апелюючи до цього твору, хоча, звісно, його привабили насамперед вишукані вкраплення, які оздобили роман: уважне і досвідчене око завжди може відрізнити непересічний стиль Рекени від письма людини з насправді невеликим словниковим запасом. Отже, доля ходила перед Рікардо на задніх лапках, проте він поводив себе вкрай невдячно, марнуючи свої сили на одне з найбезглуздіших занять: він оплакував смерть Пуміти. Так, я вже чую, як ви починаєте ремствувати: «Хай мерці ховають своїх покійників». Але зараз не час для безплідних суперечок про те, наскільки справедливі ці біблійні слова. Значно важливіше інше; особисто я переконував Рікардо, що зараз йому найголовніше — точніше, навіть життєво необхідно — забути про нещодавні сумні події і пошукати розради в минулому, адже це найбагатший арсенал, золотий фонд для всякого зцілення, найкраще підґрунтя для нових пагонів. Я порадив йому згадати і відновити яку-завгодно любовну інтрижку з періоду до появи в його житті Пуміти. Сказано — зроблено! Вперед! Ще старий дід не кахикнув, а вже наш Рікардо, молодий та натхненний, їхав у ліфті приватного будинку баронеси де Сервус. Оскільки я природжений репортер, то не поскуплюся на правдиві деталі й називатиму справжні імена дійових осіб. Ціла ця історія, між іншим, на перший погляд — доволі примітивна, однак цікава з огляду на світськість цієї дами. Дозволю собі здійснити невеликий екскурс у минуле. Перша дія відбувалася на березі моря, на спортивній трибуні. Це діялося пречудової весняної пори у 1937 році. Наш Рікардо неуважно дивився в бінокль, спостерігаючи за дивним перебігом попереднього етапу жіночої регати: валькірії з «Рудерверейна» проти коломбін «Нептунії». Раптом його бінокль, нескромний та надокучливий, випав із рук, покотився і зупинився, а його власник, аж роззявивши рота від захвату (ніби спраглий, що прагне напитися життєдайної води), задивився на чудесне видовище: тоненька й мініатюрна баронеса де Сервус мчала верхи на прекрасному коні. Цього ж вечора старий номер журналу «Графіко» було пошматовано ножицями — і зображення баронеси, коло якої сидів доберман, що неабияк облагороджувало це фото, перекочувало на стіну і повністю заполонило думки нашого юного героя.
Тиждень по тому Рікардо сказав мені: «Якась божевільна француженка доймає мене по телефону. Щоби вона відчепилася, я призначив їй побачення». Як бачите, я повторюю ipsissima verba[181] покійного. А ось і скромний ескіз першої любовної ночі: Рікардо з’являється у згаданий особняк, ліфт піднімає його нагору, гостя запроваджують у салон, залишають самого, тоді раптом гасне світло; у голові юнака народжуються два припущення: це або коротке замикання — або викрадення. Він уже починає плакати та розпачати, проклинає хвилину свого народження, простягає у молитві руки до небес, та враз млосний голос із владною м’якістю прикував його до місця — він завмер і не може зрушитися. Темрява приємна, диван надзвичайно зручний. Лише Аврора, а вона воістину жінка, повертає йому здатність бачити. Ви вже здогадалися, вельмишановний Пароді: Рікардо знайшов щастя в обіймах баронеси де Сервус.
Дорогий Пароді, і ваше, і моє життя — нудні, ми живемо нецікаво, спокійно, можливо, занадто помірковано; саме через це нам не судилося спізнати подібних пригод, тоді як Рікардо мав їх досхочу.
А тому, оплакуючи смерть Пуміти, він кинувся до баронеси. Наш Грегоріо Мартінес Сьєрра[182], написавши, що жінка — це сучасний сфінкс, був суворим, але справедливим. Звичайно, я, як благородна людина, не буду (тому і ви від мене цього не вимагайте) описувати пункт за пунктом спілкування примхливої світської дами і надокучливого залицяльника, який раптом вирішив поплакати в неї на грудях. Такі подробиці, чутки, плітки добрі для кухні темних офранцужених романістів, але будь-хто, хто шукає істину, відмовиться від цієї маячні. Скажу як є: мені невідомо, про що саме говорили Рікардо і баронеса. Але впевнено свідчу, що не минуло й півгодини, як Рікардо, похнюплений і розчарований, їхав униз — тим же ліфтом «Отіс», який іще так недавно піднімав нагору юнака, окриленого надіями. Тут, власне, починається трагічна сарабанда — саме тут вона зароджується, в цьому місці — її зав’язка. О, Рікардо, ти прямуєш назустріч своїй смерті! Ти падаєш у провалля! Ох! Ти котишся у безодню схилами власного божевілля! Я не приховаю від вас жодного етапу цієї хресної дороги, хоч вона мені зовсім не зрозуміла. Після зустрічі з баронесою Рікардо подався до міс Доллі Вавассур, вередливої та бездарної актриски, до якої Рікардо не мав серйозних почуттів, хоча вона, наскільки мені відомо, була його коханкою. Ви маєте право вилити на мене своє роздратування, Пароді, якщо я затримаю вашу увагу на цій нікчемній дівулі. Вистачить однієї деталі, щоб ви уявили, що вона за цабе. Я проявив люб’язність і надіслав їй свою книжку «Все вже сказав Гонгора»[183] (особливу цінність цьому примірнику надавав мій власноручний дарчий підпис), але ця невігласка навіть не відповіла мені; мало того: на неї не вплинули також і надіслані мною цукерки, печиво та лікери, до яких я долучив свої «Пошуки арагонізмів[184] у деяких роботах X. Сехадора-і-Фраука[185]» — це розкішне видання до неї додому привіз кур’єр із найдорожчого поштового відділення міста. І я ламаю голову, постійно запитуючи себе: в якому емоційному стані був Рікардо, якщо ноги занесли його до цієї нори. Сам я з гордістю можу сказати, що забув туди дорогу раз і назавжди, адже на світі немає радощів, за які варто платити настільки завищену ціну. Ну, але де гріх, там розплата: після неприємної розмови з англосаксонкою Рікардо вийшов від неї в дуже поганому настрої, він жував і пережовував гіркий плід своєї поразки, а з-під його капелюха рвалися назовні іскри шаленства. Та не встиг Рікардо відійти від особняка іноземки — між вулицями Хункаль та Есмеральда[186], якщо зовсім точно, — як він відчув приплив рішучості й відразу взяв таксі, котре після досить довгої поїздки привезло його до невеликого пансіонату по вулиці Майпу, 900.
180
Хосе Марія Пеман-і-Пемартін (1897—1981) — іспанський поет, драматург, автор слів державного гімну Франції (версія, прийнята при диктаторі Ф. Франко, від 1940 до 1975 р.). Тому слова про написану Пеманом «величальну оду» не є політично нейтральними.
182
Грегоріо Мартінес Сьєрра (1881—1947) — іспанський письменник, поет, драматург і театральний режисер, ключова постать у відродженні іспанського театрального авангарду на поч. XX ст.
183
Луїс де Гонгора вважався «незрозумілим», «темним», недоступним непідготовленому читачеві. «Все вже сказав Гонгора» — алюзія на відому фразу Лорки, який досліджував творчість Гонгори (Федеріко Гарсія Лорка, «Поетичний образ у дона Луїса де Гонгори»). У контексті «Шести головоломок…» фігура Гонгори важлива ще й тому, що його поезія — суцільна головоломка, образна гра, інтелектуально продумана як певна стратегія.
184
Арагонська або наварро-арагонська мова — романська мова, раніше була поширена на території Арагонського королівства. Нині мова, що вмирає (менше 10 тис. носіїв).
185
Хуліо Сехадор-і-Фраука (1864—1927) — іспанський вчений, письменник, філолог, автор знаменитого «Словника», дослідник кастильських прислів’їв і приказок.
186
Перший дім раннього дитинства Борхеса — між вулицями Суїпача та Есмеральда. Особняк іноземки розташований у межах одного кварталу від дому Борхеса на вулиці Тукуман.