Бонфанті пробурмотів цілий набір загальноприйнятих слів: «низький уклін, завжди до ваших послуг, щасливий бути корисним, цілую ручки», а тоді з честю вислизнув.
— Ви, доне Монтенегро, доки ви ще не взялися до справи, — попросив Пароді, — зробите мені приємність, якщо відчините віконечко, бо інакше ми тут задихнемося: ці млинці, судячи з усього, смажилися на смальці.
Монтенегро, меткий, немов дуелянт, вистрибнув на лавку і виконав прохання маестро. Потім зіскочив униз, але в особливий спосіб, так ніби він виступав перед публікою.
— Отже, настала година, — сказав він, уважно зиркнувши на розтоптаний недопалок. Потім сягнув по масивний золотий годинник, накрутив його і подивився на циферблат.
— Сьогодні сімнадцяте липня, рівно рік тому ви розгадали моторошну таємницю вілли «Кастелламаре». А тепер — у цій дружній атмосфері — я хочу підняти келих і нагадати вам, що тоді ви пообіцяли: через рік, тобто якраз сьогодні, ви відверто розкажете, що ж там усе-таки відбулося? Я не буду кривити душею, любий Пароді, фантазер іноді перемагає в мені ділову людину, літератора, і я навіть придумав страшенно цікаву теорію. Можливо, ви, з вашим гострим і чіпким розумом, зможете додати до цієї теорії, до цієї шляхетної інтелектуальної конструкції окремі корисні деталі. Я не належу до категорії архітекторів-самітників; погляньте, я простягаю руку за вашою дорогоцінною піщинкою, але залишаю за собою право — cela va sans dire[202] — відкинути сумнівні та неправдоподібні висновки.
— Не переживайте, — сказав Пароді. — Ваша піщинка буде подібна до моєї, а надто якщо ви почнете розповідати першим. Вам слово, друже мій Монтенегро. Як мовиться, перші зернятка маїсу — папугам.
Монтенегро швидко відповів:
— Ні, нізащо! Après vous messieurs les Anglais[203]. Не хочу від вас приховувати, моє зацікавлення цією справою вельми ослабло, і це дуже дивно. Мене розчарував Командор: мені здавалося, що він значно міцніший чоловік. Він помер (приготуйтеся до пронизливої метафори) на вулиці. Того, що розпродували після суду, ледве вистачило, щоби покрити борги. Не сперечаюся, ситуації Рекени можна хіба що позаздрити, до того ж я придбав на цих enchères[204] Гамбурзьку ораторію та ферму тапірів, усе — за сміховинно низькими цінами, тож я здійснив дуже вигідну покупку. Княгині теж гріх нарікати, вона перехопила у заморського плебсу теракотову змію з fouilles[205] із Перу, якраз ту, яку Командор зберігав у шухляді письмового столу; а тепер ця змія, наче королева, випромінює міфологічну чарівливість у нашому холі. Pardon, адже я минулого разу вже розповідав вам про цю змію, що має властивість інфікувати душу незрозумілою тривогою. Я людина з вишуканим смаком, тож збирався залишити за собою бронзу Боччоні[206], ефектного і таємничого монстра, але мусив від нього відмовитися, бо прекрасна Маріанна, вибачте, я хотів сказати — сеньйора де Англада, щойно побачивши, прикипіла до нього серцем, і через це я вирішив шляхетно відступитися. Мій гамбіт було винагороджено, атмосфера наших відносин тепер по-літньому тепла. Але я відволікся сам — і відволік вас, дорогий Пароді. Я не можу дочекатися вашої розповіді й наперед готовий висловити вам цілковите схвалення того, що я почую. До того ж я маю право вести цю нашу розмову з гордо піднятою головою. Звичайно, ці слова можуть викликати усмішку в гострих на язик людей, але ви ж то знаєте, що я свій борг заплатив сповна. Я скрупульозно виконав пункт за пунктом, як і обіцяв: коротко передав вам суть моїх розмов із баронесою де Сервус, з Лолою Вікунією де Кройф[207] та з одержимою fausse maigre[208] Долорес Вавасер[209]. Я пішов на різного штибу хитрощі й навіть погрози й добився, щоб Джованні Кроче, цей Катон[210] бухгалтерської справи, ризикнув своїм авторитетом і відвідав вашу камеру, перш ніж він вирішить утекти. Я роздобув для вас примірник убивчої брошури з отруйним вмістом, яка розлетілася по всій столиці та в її околицях; її автор, пишучи під маскою аноніма (ще й при відкритому кенотафі[211]), виставив себе на посміховисько, демонструючи публіці приклади збігів і паралелей між романом Рікардо та «Святою віце-королевою» Пемана[212], при тому що це якраз той роман, який літературні вчителі Рікардо запропонували йому яко найдостойніший взірець. На щастя, цей дон Гайферос, а звати його доктором Севаско[213], сотворив чудо, він доклав максимум зусиль — і таки довів, що хоча жалюгідний романчик Рікардо переспівує окремі розділи з твору Пемана (і такі збіги не можна вибачити, бо це аж ніяк не перший спалах натхнення), та все ж цей роман варто прочитувати радше як факсиміле «Лотерейного білета» Поля Груссака[214], ось тільки дія роману перенесена, насправді — досить незграбно, у сімнадцяте століття і спритно закручена довкола сенсаційного винаходу — відкриття рятівної благодаті рекрутування до війська[215].
203
З франц. — «Після вас, панове англійці!», фраза приписується французькому командирові, графу д’Отрошу, під час битви при Фонтенуа (11 травня 1745 р.). Для співавторів «Шести головоломок…» важливий контекст: кожен французький школяр знає, що перед битвою при Фонтенуа граф д’Отрош, лейтенант французьких гренадерів, вийшов сам-один назустріч англійцям, зняв капелюха і крикнув: «Панове англійці, стріляйте першими!»; кожен англійський школяр знає, що перед битвою при Фонтенуа лорд Чарльз Гей, капітан англійських гвардійців, підійшов сам-один до французів, зняв капелюха і крикнув: «Панове французи, стріляйте першими!»; англійці вистрелили — і вбили шістсот солдатів і п’ятдесят двох офіцерів. У графа д’Отроша влучило сім куль, але він вижив і дожив до вісімдесяти років. Це була остання битва в історії Європи за особистої участі правлячого короля. І про це знав кожен аргентинський школяр (битва при Фонтенуа, з відповідним коментарем, згадувалася у тогочасних шкільних підручниках).
206
Умберто Боччоні (1882—1916) — центральна постать італійського футуризму, художник, скульптор і теоретик, автор понять сило-лінії та сило-форми (сприйняття).
207
Де Кройф (De Cruijff — від De Cruyff — від De Cruv — від Dye Cruve… і т. д.) — специфічне нідерландське прізвище, офіційно визнане як одне з найдавніших європейських прізвищ із доведеною генеалогією, з IX ст. воно пройшло через численні трансформації в різних мовах; співавтори «Шести головоломок…», очевидно, натякають як на древність, так і поширеність цього прізвища, всі відгалуження якого виводяться від одного родоначальника — спільного для всіх предка-хрестоносця.
209
В оригіналі — французьке написання (Vavasseur), прізвище з підтекстом. Могло би бути перекладене як Вальвасоор, від пізньолатинського vassus vassorum — васал васалів, старофранцузьке vavassour — держателі найдрібніших феодів від рицарів у Середньовіччі, згодом — безземельні міські дворяни Італії та Франції. Натяк на те, що Долорес Вавасер — професійна утриманка з претензією на шляхетне походження.
210
Марк Порцій Катон (234—149 до н. е.) — державний діяч Стародавнього Риму, письменник. Тут — у значенні «всебічний знавець». Пор. вислів Цицерона (De orat., III, 33): не було нічого, «чого б не дослідив і не знав і про що б потім не писав Катон».
211
Тут — символічна могила. Загалом мотив кенотафа в циклі текстів довкола особи Домека Бустоса надзвичайно часто повторюється, і це випливає не тільки з містифікації в контексті Бустоса Домека. Можливо, натяк на Сервантеса: останки Сервантеса ідентифіковані тільки в 2015 р., на час написання «Шести головоломок…» існували лише кенотафи.
212
Хосе Марія Пеман-і-Пемартін (1897—1981) — див. зноску 145 (в електронній версії — прим. 180. —
213
Гайферос — персонаж середньовічних поем і романів каролінгського циклу (пов’язаних з Карлом Великим), які відзначалися тим, що повністю ігнорували історію. «Дон Кіхот» Сервантеса — пародія насамперед на лицарські романи каролінгського циклу. У «Хроніках Бустоса Домека» наводиться «теза Севаско»: «Історія є актом віри. Архіви, свідоцтва, археологія, статистика, герменевтика, навіть самі події не мають значення. Історію задовольняє історія, вільна від сумнівів і вагань». «Акт віри» іспанською — аутодафе (лат. actus fidei, порт, auto da fé, icn. auto de fe); в Іспанії та іспанських колоніях «актом віри» — аутодафе — називали також спалення книг. Пряме посилання на текст «Дон Кіхота» (розділ 6), де священик і цирульник, односельці Дон Кіхота, спалюють його лицарські романи, причому в процесі священик каже важливу в контексті «Передбачення Санджакомо» фразу: «Заслуги батька на сина не поширюються».
214
Поль Груссак (1848—1929) — аргентинський письменник французького походження, директор Національної бібліотеки в Буенос-Айресі (1885—1929), видатний сервантесист — тому й натяк на XVII ст. Для розуміння, чому саме — «Лотерейний білет», треба знати кілька фактів на маргінесі. Існує трагікомічна реальна історія про Давида Аллено (1854—1910), який емігрував з Італії (як Груссак — з Франції), який майже півжиття працював сторожем на легендарному кладовищі Реколета (1881—1910) і мав нав’язливу ідею: прагнув бути похованим у власному гробівці саме на цьому кладовищі. Його заощаджень із платні сторожа ніколи би на це не вистачило, але його брат виграв щасливий лотерейний білет на дуже велику суму і частину цієї суми дав Давидові Аллено. Давид відразу купив собі ділянку на кладовищі Реколета і замовив свій скульптурний мармуровий портрет. «Лотерейним білетом» Груссака (до речі, теж похованого на цвинтарі Реколета), ймовірно, був Сервантес, бо власний доробок Груссака, поза сервантесівськими студіями, не надто знаний. Додаткова алюзія — і Національна бібліотека в Буенос-Айресі, і Реколета — пантеони імен великих. Ще одна додаткова алюзія — смерть практично на робочому місці.