Станом на зараз я — після різних життєвих перипетій — трохи придрейфив свій компас. Тепер-от стою посеред рівнини і зимно дивлюся на все, що відбувається довкола. І не надто рву жили, щоб заробити якесь сентаво. Розумна людина без суєти візьме і вичекає, діжде моменту — і в правильний час доля просто подасть їй руку. Ви будете сміятися, але я вам скажу, що вже минув рік, як ноги моєї не було на базарі в Абасто[229]. Товариші мої скоро перестануть мене впізнавати і будуть запитувати при зустрічі: «А хто це такий до нас прийшов?» Якщо ж я туди заскочу з фургоном, то від здивування всі просто повідкривають роти. Коротше, я, як то кажуть, вирішив піти бічною дорогою. Конкретно — кинув якір в готелі «Ель Нуево Імпарсіаль», Кангало, 3400; є в нашому місті така діра, вона додає особливих відтінків до картини життя в столиці. Якщо вже зовсім чесно, то я не задля приємності забився у цей закуток, одного прекрасного дня я таки помахаю їм ручкою:
Усякі обмежені люди, побачивши на дверях оголошення, що «ночівля для кабальєрос від 0,60 долара», квапляться з думкою, що за тим стоїть якийсь шахрай. Я вас благаю, доне Ісидро, повірте мені. Я тут перед вами весь як на долоні, у мене там окрема кімната; правда, тимчасово, тільки тимчасово, зі мною в ній живе один росіянин, Сімон Файнберг, його брутально кличуть «носатим». Але він не надто надокучає, постійно пропадає у Домі Катехизису. Файнберг — такий собі залітний птах, із тих, які спершу в Мерло[230] з’являться, а пізніше у Берасатегі[231] полетять. Коли я прибився сюди кілька років тому, він уже займав цю кімнату; маю таку підозру, що Файнберг більше не зрушить із місця, так і буде тут віку доживати. Я оце з вами цілком відвертий, рутинери[232], такі як він, злять мене, часи допотопних колісниць минули, а я один із тих мандрівників, які намагаються відкривати нові горизонти. Інакше кажучи, цей чолов’яга, цей Файнберг, зовсім перестав розуміти, що саме відбувається ззовні, йому здається, що світ обертається довкола його закритої на замок скрині, і навіть у найтяжчу хвилину він нізащо не подасть руку допомоги нам, справжнім аргентинцям, у нього, хоч трісни, навіть песо і сорок п’ять сентаво не можна взяти у борг. А життя ж бо всюди кипить; онде дівчина красива веселиться, шукає розваг; одначе коли вона бачить такого живого трупа, то й говорити нічого не хоче, хіба стрелить крізь зуби якоюсь їдотою чи погляне на Файнберга, скривившись від огиди.
Ви заховалися у своїй ніші, хтось би сказав — у будці спостерігача, тому навіть подякуєте мені за те, що я намалюю вам цю, власне, живу картину: атмосфера, яка панує в «Ель Нуево Імпарсіаль», досить цікава для дослідників. Це колекція таких диваків, що можна вмерти від сміху. Скільки разів я повторював Файнбергові: «Навіщо тобі витрачати два песо на квитки на Ратті[233], якщо під боком маєш звіринець?» Якщо чесно, його макітра для такого занадто тверда, бачили б ви того придурка з фарбованим волоссям, воно й не дивно, що Хуана Мусанте так швидко перевела стрілки перед його локомотивом. Ця Мусанте, щоб ви знали, там наче господиня, вона дружина Клавдіо Сарленги. А сеньйор Вісенте Реновалес[234] і згаданий вище Сарленга — це подвійна сила, що управляє цим закладом. Три роки тому Реновалес взяв Сарленгу в компаньйони. Старий втомився воювати сам проти всіх, вливання нової крові «Ель Нуево Імпарсіаль» справді пішло на користь. По секрету розкажу вам, сеньйоре Пароді, одну річ: зараз справи в готелі йдуть значно гірше, цей заклад — бліда тінь того, що було колись. Звідки взявся цей клятий Сарленга? З Пампи, і здається мені, що йому звідти припекло вшиватися. Дивіться самі, він відбив Хуану Мусанте в одного поштаря із Бандерало[235], а поштар той був божевільним і справжнім бандитом, і притому саме йому вони наставили роги.
Сарленга знає, що в Пампі такого не пробачають, то він сів у поїзд і потягнувся до столиці, в район Онсе[236], де можна легко загубитися між людьми, якщо я все правильно розумію. А от мені не було треба ніякого Лакросе[237], щоб заникатися. Я зранку до вечора живу у своїй кімнатчині, у цій дірі, і начхати мені на М’ясника з його бандою, котрі верховодять в Абаста і не знають, куди я подівся. Я ж, навіть коли їду в автобусі, про всяк випадок корчу гримаси, щоб ніхто мене не впізнав.
229
Абасто — містечко недалеко від Буенос-Айреса, там знаходилася знаменита бойня. Абасто з іспанської — бойня.
230
Одне з найменших міст в околицях Буенос-Айреса, на момент написання «Головоломок…» відоме санаторієм для хворих на туберкульоз (що в контексті присвяти цього оповідання Кафці — зовсім не випадково).
231
Одне з найдавніших міст в околицях Буенос-Айреса, на початок 1940-х — щойно електрифіковане, з кількома тисячами робітників-склодувів, половина з яких жили в сараях чи навіть у коробках: у місті побудували великий завод, але люди, які працювали на ньому, не мали помешкань, загалом у цій місцевості у той час була неймовірна нестача недорогого житла. І Мерло, і Берасатегі, кожне у свій спосіб, співвідносяться з обставинами життя Франца Кафки.
233
Сесар Ратті (1889—1944) — видатний аргентинський актор (радіо, кіно і театр). Вечорами, коли не було вистав, перебраний як жебрак, іноді з тваринами, він збирав гроші для благодійних організацій в Мар-дель-Плата і Кордобі.
234
Прізвище «Реновалес» в іспаномовному світі блискавично викликає асоціацію з Томасом Реновалесом (1787—1835), який вчинив невдалий замах проти Симона Болівара, і з Маріано Реновалесом (1774—1820) — іспанським солдатом, який вчинив замах на Фердинанда VII, короля Іспанії. Для «Головоломок…» значущим є те, що обидва Реновалеси чимало разів ламали присягу і зраджували покровителів, а їхні карколомні кар’єри побудовані на зрадах і крові зраджених. Маріано Реновалесові приписується крилата фраза: «Рани Ісусові! Кінець людству!» («Hostias! Se acabó la humanidad!»). Реновалес, окрім цього, — значуще прізвище; renovai з ісп. — проростання молодого лісу крізь старий, причому старий (іншого типу) ліс неминуче гине.
236
Район Буенос-Айреса (насправді — «Онсе де септіембре», з 1888 р.). Центр Онсе — вулиця Тукуман з єврейськими крамницями і синагогами.
237
Федеріко Лакросе (1838—1899) — аргентинський бізнесмен, якому Буенос-Айрес завдячує першою трамвайною лінією.