Через дві-три години трапилася нова історія, і коли я вам її опишу, ви незлим, добрим словом згадаєте закон, завдяки якому вас запроторили до тюрми[253]. О сьомій вечора я, вірний своїй старій звичці, зазирнув до першого патіо, щоби поїсти собі там бусека[254], що її наші господарі замовляють переважно у закладі на розі. Отже, ви можете вгадати (адже ви вирізняєтеся такою видатною кмітливістю), кого ж я там побачив? Ось власне! Салівасо Пардо[255] власного персоною: капелюх із вузькими крисами, вдягнутий і взутий — весь як із голочки, геть тобі малюночок із «Фрая Мочо»[256]. Угледівши старого приятеля з Абасто, я кулею рвонув до своєї кімнати і вирішив на тиждень-два залягти там на дно.
Але вже через три дні Файнберг натякнув мені, що дорога вільна: Пардо встиг щезнути — звичайно ж, не заплативши, а разом із ним кудись запропали всі лампи з третього патіо (вціліла тільки одна — власне та, яку Файнберг носив у кишені). Я, щоправда, моментально запідозрив, що Носатому захотілося рознюхати, в чім тут річ, тому-то він і придумав цілу цю баєчку. Я до кінця тижня все ж таки просидів, зачинившись у своїй кімнаті, та почувався зовсім як у Бога за пазухою, поки кухар не виманив мене з неї назовні. Мушу вам сказати, що цього разу Носатий вирішив розповісти правду; взагалі, після цього я міг би насолоджуватися законною свободою, проте мене відволік один цілком банальний епізод — на перший погляд, звичайний, хоча уважний спостерігач щось таке неодмінно помічає. Лімардо перебрався із хоромів у комірчину (0,60 долара за день), а оскільки в нього не було навіть цих 0,60 долара, його змусили вести готельні рахунки. Але мене так легко не обдуриш, я блискавично запідозрив щось недобре; значить, він таким чином вирішив проникнути в бухгалтерію і порозвідувати там певні секрети. Отже, наш бевзь цілісінькі дні нібито просиджував над гросбухом. У мене в цьому закладі конкретних обов’язків нема; якщо я часом наглядаю за кухарем, то це тільки тому, що маю потребу бути бодай чимось корисним. Ось я і прогулювався собі туди-сюди, доки сеньйор Реновалес не заговорив зі мною батьківським тоном; і тоді мені довелося відповзти у свій закуток.
Десь через двадцять днів поширилися чутки, досить подібні на правду (хоч насправді абсолютно брехливі), начебто Реновалес хотів викинути Лімардо геть, а Сарленга не дозволив цього зробити. Але мене неможливо ошукати; хай навіть про це напишуть великими літерами у всіх газетах, я не повірю! З вашого дозволу, я хотів би викласти вам свою версію цих подій. Скажіть чесно, ось ви можете собі уявити, що сеньйор Реновалес — та й карає бідолашного недоумка? Або що Сарленга, з його характером, міг би повестися справедливо? Га? Навіть не намагайтеся, плюньте на ці вигадки; насправді все відбувалося зовсім інакше. Вигнати бевзя хотів Сарленга, до того ж Сарленга постійно над ним знущався, а захищав його Реновалес. І додам іще таке: мою точку зору на ці події поділяє і компанія із мансарди.
Але факт залишається фактом. Лімардо доволі швидко перестали задовольняти стіни кімнати-офісу, а тому він пішов завойовувати територію готелю — з такою швидкістю розливається оливкова олія, це просто неможливо зупинити. То він боровся з вічним протіканням даху над кімнатами за 0,60 долара, то фарбував у якийсь дурнуватий колір дерев’яну решітку, то виводив пляму зі штанів Сарленга; потім йому дозволили щодня вимивати до блиску перший патіо, наводити лад у хоромах і вигрібати звідти усе сміття.
Крім усього, Лімардо почав інтригувати і сіяти ворожнечу поміж персоналом: так йому було легше всюди встромляти свого носа. Наприклад, якось наші жартівники з мансарди сіли собі тихенько та й помалювали в яскраво-червоний колір кота із крамнички з причандаллям для гаражів. Мене лобуряки не запросили, оскільки знали, що я почав читати «Паторусу»[257]; цю книжку мені позичив доктор Ескудеро[258]. Цей випадок багато про що може розповісти спостережливій та швидкій на розум людині: власниця крамнички, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила звинуватити одного з наших пройдисвітів із мансарди в тому, що той вкрав у неї кілька закруток на пляшки і дві-три лійки. Хлопців це пройняло — і вони вирішили зірвати злість на котові. А Лімардо зіпсував їм цілу пригоду, забрав у них напівпофарбовану тварину і щосили жбурнув її на дворик за готелем, кіт, до речі, міг собі переламати всі кості, і тоді дехто мусив би відповідати перед Товариством захисту тварин. Сеньйоре Пароді, я навіть згадувати не хочу про те, що вони зробили з цим кретином Лімардо: вони повалили його на кам’яні плити; один сів йому на живіт, другий тримав голову, третій змушував ковтати фарбу. Я також із превеликим задоволенням узяв би в цьому участь, скажімо, стукнув би його по макітрі, але, присягаюся, я злякався, що він впізнає мене навіть серед всіх тих людей, які навалилися на нього. Крім того, треба враховувати, що наші жартівники в таких справах украй скрупульозні, не мені вам про це казати, якби я вліз у цю бійку, був би з ними вже навіки зв’язаний. Саме в цю мить, як грім з ясного неба, наскочив Реновалес і розігнав усіх к бісовій матері. Двоє з трьох вигадників встигли добігти до комірчини, третій хотів було пробратися за мною до курника, проте важка рука Реновалеса його наздогнала — нехай навіть і там. Спостерігши таке батьківське виховання й турботу, я хотів уже був влаштувати Реновалесові овації, одначе свої бурхливі емоції відклав на потім. Селюк тим часом звівся на ноги; дивитися на нього було важко, та все ж він отримав свій приз. Сеньйор Сарленга особисто приніс йому склянку кандьялю[259] і змусив випити, примовляючи: «Ну ж бо, не вередуйте. Випийте залпом, до краплі, врешті-решт, чоловік ви чи не чоловік?»
254
Бусека — традиційний аргентинський яловичий суп із відвареного рубця, сичуга і кишок, а також дрібно нарізаних сирих овочів (помідорів, цибулі, селери, бобу, моркви, капусти, ріпи), які плавають у м'ясних соках та практично сирій крові. Дуже ситний наїдок, вважався в Аргентині сезонною зимовою (європейське календарне літо) стравою пастухів і бідноти. Їли, посипаючи тертим жовтим сиром. Нині бусеку готують з відвареного яловичого м’яса, ковбаси, кров’янки і сирих овочів, які додають у суміш бульйону і спеціально заправленого маринаду. Так чи інакше, бусека — страва з дуже різким запахом.
255
Пардо — іспанське прізвище, походить від назви латиноамериканців (бразильців) змішаного походження, одної з найчисленніших умовно виділених расових груп населення Бразилії — парду. Салівасо — ім’я-прізвисько, утворене від латинського та іспанського слова «слина».
256
«Фрай Мочо» — не назва журналу чи газети, а псевдонім Хосе Сіксто Альвареса (1858—1903, див. примітку вище), але «Фрай Мочо» стало загальною назвою для популярних іспаномовних масових журналів певного типу, де публікувалися короткі оповідання, карикатури, історії з життя кінозірок тощо.
257
Паторусу — останній вождь індіанців теуельче, комічний персонаж, створений у 1928 р. Данте Квінтерно; вважається найпопулярнішим героєм аргентинських коміксів. У 1942 р. вийшов 12-хвилинний короткий мультиплікаційний фільм про Паторусу — перший кольоровий аргентинський мультфільм; очевидно, це і є причина згадки в «Шести головоломках…» про цього могутнього і сентиментального добряка.