Та, як тільки сеньйор Курило зробив першу глибоку затяжку, ця підла сигара вибухнула; фізіономія поважного гостя стала чорна від сажі. Але ж і вигляд він мав! Ми — всі, хто підглядав за цією сценою, — від реготу буквально покотилися по підлозі. Після такого дотепу те вайло вирішило якнайшвидше злиняти, а тому заклад втратив надію запопасти ще одного клієнта. Сарленга жахливо розлютився і почав нюшити, що то за вилупок і блазень підклав на стіл сигару із сюрпризом. Я маю золоте правило: не сперечатися з божевільними ідіотами. Ніби нічого не сталося, я пішов до своєї кімнати і наткнувся на селюка, який крокував мені назустріч, вибалушивши очиська так, наче він був у трансі. Річ у тім, що він зайшов до кабінету Сарленги без дозволу, а немає нічого гіршого, ніж отакий вчинок, і підступив до господаря, і сказав: «Цю сигару із сюрпризом підкинув я. У мене на цього типа є зуб». Пиха — ось що вб’є Лімардо, прошепотів я про себе. Узяв і геть-чисто все розказав, і ніхто ж його за язика не тягнув. Міг же хтось інший взяти на себе відповідальність за цю сигару. Тямущі люди взагалі ніколи ні в чому не зізнаються… А якби ви бачили, наскільки дивно повів себе Сарленга! Він тільки стенув плечима і сплюнув на підлогу, ніби не в себе вдома. І тої ж миті перестав лютувати, наче нічого не сталося. Потім задумався. Я так зрозумів, що десь тут у нього слабке місце; певно, Сарленга злякався, що якщо все ж таки відлупцює підступника, то хтось із нас, не вагаючись, покине готель, скориставшись із того, що він, як завжди після важких денних справ, засне міцним сном.
Лімардо після того, що сталося, вештався, наче сновида, адже господар здобув над ним моральну перемогу, а ми отримали від видовища купу неймовірної втіхи. Ipso facto я носом прочув обман: витівку із сигарою нахимерив не наш селюк, він був дурень і не міг до такого додуматися. До того ж до нас дійшли чутки, що сеньйорита сестричка Файнберга знову закрутила кохання з одним із власників крамнички з розіграшами — тої, що на розі вулиць Пуейрредона[261] і Валентина Гомеса[262].
Мені дуже прикро розповідати вам те, що вас страшенно засмутить, сеньйоре Пароді, але на другий день після того, як вибухнула сигара, наше мирне життя зворохобилося певною неприємною подією, яка розтривожила навіть тих, хто дивиться на життя з байдужою посмішкою. Розповідати про це легко, хоча пережити щось подібне дуже непросто: Сарленга і Мусанте жорстоко посварилися! Я все мучуся-мучуся, намагаюся пригадати, чи траплялося щось подібне в «Ель Нуево Імпарсіаль»? Відтоді, як один турок-недоросток схопив половинку ножиць і, заверещавши, як недорізана свиня, накинувся на Бенгальського Тигра[263] через якийсь суп, будь-які бійки дирекція офіційно заборонила. Якраз тому ніхто не протестує, коли кухар своїм черпаком приводить до тями буйних бешкетників. Але життя нас вчить, що риба гниє з голови. Якщо полем для сутичок стає кабінет власників, то чого ж тоді можна очікувати від нас — сірої маси, простих пожильців? Запевняю вас, я пережив надзвичайно прикрі хвилини і цілком занепав духом, я втратив, як часом кажуть, моральні орієнтири. Про мене можна наверзти купу всілякої всячини, але в хвилини випробувань я ніколи не мислив по-занепадницькому. Ну, бо навіщо сіяти паніку? Я тримав язика за зубами. І кожні п’ять хвилин прослизав по коридору повз кабінет, де сварилися Сарленга і Мусанте, хоча в чому причина крику, так і не зрозумів. Потім я кинувся до кімнати за 0,60 долара і закричав: «Новина! Сенсація!» Ці людці з темних століть позабивалися вглиб своєї кімнатчини і не звертали на мене жодної уваги, одначе я впертий, як баран. Нараз Лімардо, який розважався тим, що чистив гребінець Пахабрави, все ж таки дослухався до моїх волань. І навіть не дав мені закінчити фразу, а вискочив, як ошпарений, і побіг до кабінету. Я — тінню за ним. Аж раптом він повертається і каже мені з металом у голосі: «Зробіть-но мені послугу, покличте всіх пожильців сюди, і то швидко». Ну, мені не потрібно повторювати двічі. Я щосили побіг збирати наших покидьків. Прийшли всі — крім Носатого, який затримався на першому патіо; допіру пізніше ми побачили, що щезнув ланцюжок від зливного бачка. Наша шеренга — жива вітрина соціальних верств: мізантроп ішов коло блазня, мешканці кімнат по 0,95 долара йшли поряд із пожильцями кімнат по 0,60, пройдисвіт ішов із Пахабравою, злидар — із жебраком, дрібний кишеньковий злодій — зі знаменитим ведмежатником. Застояне повітря готелю вибухнуло шквалом почуттів та емоцій. Усе це хочеться порівняти з відомим виразом, що, мовляв, народ прямує за своїм пастирем. Ми всі (за мить до того, здавалося, зовсім розгублені) визнали, що Лімардо — наш вождь. Він ішов попереду, а дійшовши до кабінету, навіть не стукаючи, відчинив двері навстіж. Тут я щось відчув — і сам до себе прошепотів: «Севастано, час утікати!» Але ж голос розуму завжди лунає в пустелі! Мене оточувала стіна фанатиків, і вони закрили мені шлях до відступу.
262
Такої вулиці там і тоді не існувало, хоча Валентин Гомес — реальна історична постать, важливий політичний діяч Мексики. Вулиця Гомеса як місце розташування крамнички з розіграшами — дружній «помах рукою» Рамонові Гомесу де ла Серна (1888—1963), іспанському письменникові, завсіднику мадридського літературно-художнього кафе «Помбо» (де з ним і познайомився молодий Борхес); з серпня 1936 р. Гомес де ла Серна постійно живе в Буенос-Айресі. Крамничка розіграшів тут — натяк на створений Гомесом у 1910 р. жанр грегерій. Грегерія — дуже короткий художній текст (зазвичай — одне речення, синтез афоризму і дотепу), побудований на гуморі та метафорі: «Показуючи мені язик, собака думає, що я — лікар»; «Як і шампанське, поцілунки — сухі, напівсолодкі, солодкі» тощо.
263
Гра алюзій. Згадки про бенгальського тигра є у всіх текстах, підписаних Бустосом Домеком. Борхес (і з Касаресом, і без нього) вибудовує ланцюжок: тигр — мантикора (в якої з пащі стирчать руки і ноги пожертих нею людей) — критик (див. «Хроніки Бустоса Домека», «Книгу вигаданих істот» тощо). Бенгальський тигр Борхеса — це, в певному сенсі, Єдиноріг Кафки (найвідоміший Єдиноріг — у Старій Празі, зокрема на Старомнестській площі, але єдинороги були зображені на вивісках багатьох середньовічних празьких аптек, зображень єдинорогів у Празі дуже багато); своєю чергою, Тигре — місто в Аргентині, 28 км на північ від міста Буенос-Айрес. Тигри в дикій природі зустрічаються лише в Азії, в Південній Америці їх нема. З іншого боку, тиграми аргентинські мисливці називали ягуарів і пум (так само, як у Середньовіччі мисливці називали мантикорами тигрів). «Тиграми» в Буенос-Айресі зазвичай називають приїжджих із Тигре (а в часи написання «Головоломок…» — також і китайців, причетних до криміналу).