Каз не бачив у темряві обличчя Інеж, але відчував, що вона не схвалює цю ідею.
— Жадібність — твоє божество, Казе.
Він ледь не засміявся у відповідь.
— Ні, Інеж. Жадібність схиляє переді мною голову. Вона моя найвірніша служниця й найголовніший важіль впливу.
— А якому богові в такому разі служиш ти?
— Будь-якому, котрий запропонує мені гарну винагороду.
— Сумніваюся, що боги працюють таким чином.
— Сумніваюся, що мене це непокоїть.
Дівчина роздратовано зітхнула. Незважаючи на все, що їй довелося пережити, Інеж вірила, що про неї піклуються її сулійські святі. Каз знав це й любив покепкувати з неї. Йому хотілося б подивитися зараз на вираз її обличчя. Невеличка зморшка між чорними бровами завжди дарувала йому неабияке задоволення.
— Звідки ти знав, що я вчасно знешкоджу Ван Даля? — поцікавилася вона.
— Бо ти завжди все робиш вчасно.
— Ти мав би мене попередити.
— Мені здавалося, що твої святі високо оцінять цей виклик.
Якусь мить вона мовчала, а потім Каз почув голос звідкилясь іззаду:
— Люди кепкують із богів, поки не потребують їхньої допомоги, Казе.
Він не бачив, як вона зникла, тільки відчув відсутність дівчини.
Каз роздратовано струснув головою. Сказати, що він довіряв Інеж, було б перебільшенням, але собі він міг зізнатися, що звик покладатися на неї. Рішення викупити її зі «Звіринцю» було суто інтуїтивним і болісно вдарило по кишені Покидьків. Йому довелося довго вмовляти Пера Гаскеля, але Інеж виявилася найкращою Казовою інвестицією. Вона вміла залишатися непомітною, і це робило її найкращим у Бочці викрадачем таємниць. Але те, що вона могла раптово зникати, непокоїло Бреккера. Вона навіть не мала запаху. Усі люди пахли, і ці запахи розповідали історії — карболовий натяк на кінчиках жіночих пальців чи аромат дерев’яного диму у волоссі, мокра шерсть чоловічого костюма чи домішка пороху, що в’їлася в манжети. Але з Інеж усе було інакше. Якимось чином їй удалося навчитися невидимості. Вона була коштовним надбанням. То чому б їй просто не виконувати свою роботу, а не втомлювати його перепадами настрою?
Раптом Каз зрозумів, що більше не сам. Він зупинився та прислухався. Вирішив скоротити шлях, повернувши в провулок, що його перетинав каламутний канал. Тут не було ліхтарів, і перехожі рідко зазирали сюди — лише яскравий місяць і човники легенько хиталися на воді й билися об пристань. Він утратив пильність, дозволив своїй свідомості відволіктися.
На краю провулку з’явився темний чоловічий силует.
— У чому річ? — запитав Каз.
Тінь кинулася на нього. Каз змахнув ціпком. Він мав би влучити прямісінько в ногу нападникові, але натомість палиця розітнула порожне повітря. Каз спіткнувся, заточився й втратив рівновагу, занадто сильно розмахнувшись.
Несподівано чоловік опинився перед хлопцем, а його кулак врізався в Бреккерову щелепу. Каз хитнув головою, намагаючись розігнати зірочки, що літали довкола, а потім розвернувся й замахнувся знову. Але там уже нікого не було. Важка голова ворона на вершечку Казового ціпка просвистіла в повітрі та врізалася в стіну.
Бреккер відчув, як хтось праворуч висмикнув ціпок із його рук. То що, нападник був не один?
І тут силует пройшов крізь стіну. Казів мозок ледь не скипів, намагаючись знайти пояснення тому, що він побачив, а щільний туман перетворювався на мантію, черевики й бліде обличчя.
«Привиди!» — подумав Каз. Дивний дитячий страх, але зараз у нього не було жодних сумнівів. Джорді нарешті прийшов, щоб помститися йому.
— Час сплачувати борги, Казе. Не можна чогось отримувати, нічого не даючи.
У Казовому мозку промайнула принизлива приглушена панічна хвиля. Фантом кинувся на хлопця, і той відчув гострий укол голки на шиї. У привиду був шприц?
«Дурень», — подумав Каз і провалився в темряву.
Каз прокинувся від різкого аміачного смороду. Цілком отямившись, він відкинув голову назад.
Перед ним сидів старий чоловік, одягнений у форму університетського медика. У руці він тримав слоїк із нюхальною сіллю, котрим махав під хлопцевим носом. Запах був просто нестерпний.