Хлопець глибоко вдихнув, а тоді завернув за ріг будівлі. Аню, твої очі брунатні, наче… кора дерева? Ні, він мусить вигадати щось інше. Утім, експромти завжди вдавалися йому найкраще.
Дивно, але хтось залишив скляні двері Гришиної майстерні розчахнутими навстіж. Ця майстерня свідчила про Удові статки більше, ніж уручну розмальовані блакитні кахлі на кухні чи камінні полиці, заставлені горщиками з тюльпанами. Гришині контрактники були недешевими, але Уд пристав на угоду аж із трьома.
Чомусь Юрій не сидів за довгим робочим столом, та й Ані не було видно. Лише Ретвенко виявився на місці. Умостився, недбало розкинувшись, на стільці в темно-синьому халаті. На грудях лежала книжка, але очі були заплющені. Джуст потупцював хвилинку у дверях, а потім прочистив горло:
— Ці двері мусять зачинятися й замикатися на ніч.
— Це не будинок, а лазня якась, — спроквола одізвався Ретвенко, так і не розплющивши очей. Він мав помітний переливчастий равканський акцент. — Скажи Удові, що я зачиню двері, коли нарешті перестану пріти.
Ретвенко був Верескуном, значно старшим за інших найманців Гриші. У його волоссі вже виднілися сріблясті пасма. Подейкували, що чоловік воював на боці переможених у Равканській громадянській війні, а коли бойові дії скінчилися, утік до Керчу.
— Я залюбки передам ваші скарги радникові Уду, — збрехав Джуст. У будинку завжди було надто спекотно, наче його мешканців зобов’язали використати певну кількість вугілля. Проте хлопець не мав наміру вказувати їм на це. — До тієї ж миті…
— Ти маєш новини про Юрія? — перервав його Ретвенко, розплющивши нарешті очі, ретельно заховані під важкими повіками.
Джуст ніяково глипнув на миски з червоним виноградом і стоси бордового оксамиту, що вкривали робочий стіл. Юрій намагався перелити фруктову «кров» до портьєр пані Уд, але нещодавно тяжко захворів, відтоді Джуст його й не бачив. На оксамиті вже зібралася пилюка, а виноград почав псуватися.
— Я нічого не чув.
— Звісно ж, де тобі чути. Надто зайнятий своїм плентанням довкола в дурнуватій багряній формі із задертою кирпою.
Що не так із його формою? І чому Ретвенко взагалі тут? Він був Удовим приватним Верескуном і часто подорожував разом із крамаревими найціннішими вантажами, гарантуючи прихильні вітри, що допоможуть кораблям швидко й безпечно дістатися гавані. Чому ж це він зараз не в морі?
— Думаю, Юрія могли помістити до карантину.
— Друже, ти так мені допоміг, — глумливо пхикнув Ретвенко. — Можеш припинити вигинати шию, як гуска, що сподівається на зерно. Ані тут немає.
Джуст знову відчув, що шаріється.
— А де вона? — запитав, намагаючись надати голосу офіційності. — Вона мала б залишатися тут після заходу сонця.
— Годину тому Уд забрав її. Так само, як тієї ночі, коли прийшов по Юрія.
— Що ви маєте на увазі, говорячи «прийшов по Юрія»? Юрій лежить хворий.
— Уд прийшов по Юрія, той повернувся нездоровим. За два дні він зник на віки вічні. А тепер Аня.
На віки вічні?
— Може, сталася якась надзвичайна ситуація. Когось терміново потрібно було зцілити…
— Спочатку Юрій, тепер Аня. Я буду наступним, а ніхто навіть і не помітить, окрім бідного маленького офіцера Джуста. Іди вже.
— Якщо радник Уд…
Ретвенко звів руку — і раптовий шквал вітру штурхнув Джуста до дверей. Хлопець відчайдушно спробував устояти на ногах, учепившись в одвірок.
— Я сказав уже. — Ретвенко зобразив у повітрі коло, і двері гучно захряснулися. Джуст позадкував саме вчасно, щоб двері не защемили йому пальці, і беркицьнувся в бік саду.
Зіп’явся на ноги так швидко, як тільки міг, пострушував із форми куряву й відчув, як шлунок скрутило від сорому. Одна зі скляних панелей у дверях тріснула від прикладеної сили. Крізь неї Джуст бачив, як самовдоволено посміхається Верескун.
— Це вирахують із вашої платні, — гукнув Джуст, показуючи на розбите скло. Він ненавидів свій голос, писклявий і ледь чутний.
Ретвенко змахнув рукою, і двері повисли на завісах. Мимоволі хлопець зробив іще один крок назад.
— Вирушай на свої обходи, вартовий песику, — гукнув Ретвенко.