Крізь ґрати долинув Казів стук у двері й привітання.
— Повернувся й досі живий? — поцікавився стариган. Дівчина бачила, що він сидить у своєму улюбленому кріслі, крутячи в руках модель кораблика, на котру витрачав більшість свого часу цілий рік. Неподалік, як завжди, стояв кухоль із пивом.
— У нас більше не виникатиме проблем із П'ятою гаванню.
Гаскель буркнув щось і знову повернувся до свого корабля.
— Зачини двері.
Інеж почула грюкіт, і звуки з коридору стишилися. Тепер вона бачила Казову потилицю. Його темне волосся волого блищало: либонь, пішов дощ.
— Ти мав отримати від мене дозвіл, перш ніж розбиратися з Болліґером, — сказав Гаскель.
— Якби я розповів тобі, могли б виникнути плітки…
— Ти гадаєш, я дозволив би цьому статися?
Казові плечі напружилися.
— Це місце анітрохи не відрізняється від решти Кеттердама. Тут усе просочується. — Інеж могла закластися, що цієї миті він перевів погляд на вентиляційний отвір.
— Мені це не подобається, хлопче. Великий Болліґер був моїм солдатом, а не твоїм.
— Звичайно, — погодився Каз, але вони обидва знали, що це брехня. Гаскелеві Покидьки були зграєю колишніх вартових, шахраїв і наволочі з минулого. Болліґер був із Казової команди — свіжа кров, молодий і безстрашний. Може, занадто безстрашний.
— Ти розумний, Бреккере, але тобі треба навчитися терплячості.
— Так, сер.
Стариган засміявся з якимось гавкучим звуком:
— «Так, сер. Ні, сер», — передражнив він. — Я знаю, ти щось замислив, якщо починаєш поводитися ввічливо. То що ж у тебе на думці?
— Робота, — відповів Каз. — Можливо, мені доведеться зникнути на якийсь час.
— Великі гроші?
— Дуже.
— А ризики?
— І ризики теж. Але ти отримаєш двадцять відсотків.
— Ти не можеш смикатися без мого дозволу, зрозуміло?
Каз вимушено кивнув, бо Пер Гаскель відкинувся в кріслі й сьорбнув пива.
— Ми розбагатіємо?
— Перетворимося на святих у золотих коронах.
Старий фиркнув:
— Як хочеш, аби мені не довелося жити, як вони.
— Я поговорю з Пімом, — сказав Каз. — Він може наглянути за всім, поки мене не буде.
Інеж спохмурніла. Куди це Каз зібрався? Їй він не казав про жодну велику роботу. І чому Пім? Від цієї думки їй стало трохи ніяково. Вона уявила, як сказав би тато: «Так прагнеш стати Королевою Злодюг, Інеж?» Робити свою роботу й робити її добре — це одне. А коли з’являються амбіції щодо цієї роботи — це геть інше. Вона не хотіла постійно залишатися з Покидьками. Прагнула лише сплатити свої борги й назавжди попрощатися з Кеттердамом. То яке має значення, якщо Каз поставить Піма за старшого, коли її вже тут не буде? «Тому що я розумніша за Піма. Тому що Каз довіряє мені більше». Але, мабуть, він не міг довірити команду такому дівчиську, як вона: їй навіть не було сімнадцяти, а ще два роки тому вона працювала в будинку розпусти. Вона носила довгі рукави, а футляр ножа майже цілком затуляв шрам на тому місці, де колись було татуювання «Звіринцю», та все одно всі про нього знали.
Каз вийшов із Гаскелевої кімнати, а Інеж покинула свою схованку, щоб перестріти його на сходах.
— Роякке? — запитав він, оминувши її та прямуючи на третій поверх.
— Пішов, — відповіла вона, рушивши за хлопцем.
— Довелося помарудитися з ним?
— Я впоралася.
— Я не про це питаю.
— Він розлютився. Може так статися, що він ще повернеться й виникнуть проблеми.
— Їх ніколи не бракує, — мовив Каз, коли вони дійшли до горішнього поверху. У кімнатах на горищі він облаштував собі спальню й кабінет. Вона знала, що його хворій нозі не так просто було ходити туди-сюди сходами, але Каз хотів мати цілий поверх у своєму розпорядженні.
Він увійшов до кабінету і, не дивлячись на неї, кинув через плече:
— Зачини двері.
Майже ціле приміщення займав саморобний стіл — старі двері зі складу, встановлені на ящики від фруктів. Він був ущент заставлений стосами паперів. Дехто з піт-босів почав користуватися додавальними машинами — штуками, що складалися з латунних кнопок і шпульок із папером, проте Каз вів бухгалтерію «Воронячого клубу» в голові. Книги з розрахунками він теж мав, але лише заради старигана або для того, щоб було куди ткнути пальцем, коли ловив когось на махінаціях чи шукав нових інвесторів.