Якщо ви не знаєте, конторами в ті часи називалися молодіжні неформальні угрупування. Епоха дворових і вуличних «кодл» та «шобл» відходила в минуле в міру того, як дорослішали старші брати, і практично закінчилася десь на самому початку сімдесятих, йменуватися ватагою було якось несолідно, бандою чи шайкою — занадто кримінально… І нові часи витягли на світ Божий нове слово — контора. Основною функцією контори був захист суверенних прав як всієї спільноти, так і кожного окремого її члена. Ні, були, звісно, контори, що носили певні ознаки кодли з шоблою чи навіть банди — аґресивні та кримінально орієнтовані; такі довго не трималися: одна частина хлопців «сідала», друга — тікала від арештантської долі до армії, і все, коротка її історія залишалася хіба що в паперах райвідділу міліції. Справжня контора була стабільною: існувала протягом хоча би кількох поколінь молоді в межах одного, як правило, мікрорайону і поповнювалася місцевими мешканцями. Були, щоправда, декілька контор в центрі, на Хресті та Бессарабці, що комплектувалися вихідцями з усіх районів і вважалися поважними й центровими; потрапити туди було важче, ніж до загону космонавтів.
Кожна контора мала свою територію — кілька провулків або вуличок з прилеглими дворами; велику довгу вулицю — проспект чи бульвар — зазвичай ділили кілька контор; районом називалася сукупність територій, підконтрольних спільноті союзницьких контор, і це не мало нічого спільного з адміністративним розподілом міста. Бессарабського, скажімо, району для міськвиконкому ніколи не існувало, але спробував би хтось щось таке прогнати хлопцям з Басейної, Дарвіна чи Кропивницького! «Я в себе на районі», — означало не лише «на своїй території», але й «під захистом».
Ніяких «королів», на відміну від вулиць та дворів попередніх десятиліть, в конторах не було — їхні лідери звалися основними, і не обов'язково основний був один: часто-густо їх було двоє-троє, і такий стан речей забезпечував своєрідну вуличну демократію. Статус основного не був довічним, він важко завойовувався, проте одразу втрачався, якщо його носій упоров несолідний вчинок усупереч неписаним законам вулиці чи, не приведи Господи, забздів. Кістяком контори, її ядром були чотки парубки: хоч і не основні, але зі стійким авторитетом на районі. Їх «поважали» — і цим сказано все. Кожна контора, як комета, мала крім ядра ще й хвіст — з малих і шнурків. Ну, малі, вони і є малі, а шнурки, слабкодухі хлопці, що не вміли себе поставити, «бігали по шостій лінії», тобто були в контори на побігеньках, а за це на них поширювався конторський суверенітет. Окремо стояли музиканти: наприклад, Фортуна жив на Чигоріна, формально вважався тамтешнім, але за нього піднявся би майже весь новий Печерськ. Хай там як, але контора підписувалася за кожного свого члена, неважливо, основний він, «чоткий», малий чи навіть шнурок, і, зачіпаючи одного, ти зачіпав усіх, а це могло бути від кількох десятків до кількох сотень юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти, у переважній своїй більшості — не з боязких.
П'ятак не був конторою в повному розуміння цього слова, та й постійних учасників збиралося там десятки із півтора, але це були такі хлопці, що своїми їх вважали і на Філатова, і на Чеській, і на Кудрі, і навіть на Ліхачова, не говорячи вже про Дружбу народів та Чорну Гору.
Отже, Сорока був з контори, що звалася відповідно до топографії Чорною Горою, і він був музикант, так що всі неписані кодекси зобов'язували Чорну Гору заступитися за нього, а крім Гори це залюбки зробив би багато хто: його добре знали по школі.
Примножував народний гнів той факт, що відметелили його, коли він був з герлою, причому не просто з якоюсь лівою хуною — із власною чувіхою. Вулична тодішня традиція не рекомендувала неславити чувака, якщо він ішов із тьолочкою, і навіть законні розбірки краще було відкладати до іншого разу, коли він буде без неї. Тут уже роби, на що вдавсь: вираховуй, перестрівай, чекай під парадним чи школою сам або з друзями… А при ній — ну, не зась, але… несолідно, тим паче, що завтра на його місці можеш опинитися ти сам. Та останнім часом в Києві розвелося чимало агресивної шелупоні, що болт забила на традиції, навпаки, при дівчині куражилася ще більше. Не факт, що всі, готові негайно вписатися за Сороку, були ревними охоронцями старовинної настанови не позорити при тьолці і самі не вчинили би так само, як невідомі нападники, але тепер і вони палали праведним обуренням та були готові негайно підірватися та їхати в будь-який район розібратися з кривдниками. Головне питання було — куди само мчати, бо ані Сорока, ані його Ксюха не знали жодного із цих поців[20] навіть в лице.
20
Поц (-а)