Спеціально облаштованих майданчиків для вигулу та дресури собак з різними бумами, бар'єрами, сходами й шанцями в ті часи в Києві було раз-два та й край лікові: на верхньому полі Центрального стадіону, на схилах Дніпра, в клубі службового собаківництва ДТСААФ і… здається, все — тому цим словом називалися всі пустирі, на яких збиралися собачники зі своїми вихованцями.
Один такий був неподалік від Олексиного будинку — чималеньке обнесене високим парканом пустище, де старі дореволюційні будинки досить давно зламали, а розпочати будівництво нових за кілька років так і не спромоглися: чи то хвалена планова економіка дала збій, не розрахувавши наявні в неї тоді ще народні кошти, чи то плани її сягали такої віддаленої в часі перспективи, що собаки стільки не живуть. Хай там як, але пустище щовечора десь о дев'ятій оживало, стаючи місцевою філією клубу кінологів-аматорів. Завсідниками тут були сам Олексій з ерделем Вестою, Вітько Заєць на прізвисько Белс, або й Довгий Белс (що характерно, белси він принципово не носив, віддаючи перевагу традиційним брюкам), — з боксером Джином та Серьога Омельчук, він же — просто Ом — з доберманшею Альмою. Власне, Белсом майже дорослий уже Вітько став через дивну звичку вітатися з усіма хлопцями: «Привіт, белсе!», — а означення йому навісила решта компанії за пристойний зріст. Заходили ще Марат із мускулястим, як Стів Рівз,[22] тигровим боксером Туманом, навідувалися Вітя Калач з величезним чорним догом Алмазом, Натаха з лякливою білою болонкою… От, здається, і всі. Решта з'являлися на майданчику спорадично й помітного сліду в нашій історії не залишили. Була у товариства непорушна традиція: якщо першим приводили, скажімо, Алмаза, то з Туманом на пустир уже не заходили: пси без жодних прелюдій у вигляді гарчання, настовбурченої холки та демонстрації ікл кидалися один на одного й влаштовували таке мочилово вкупі з м'ясорубкою, що на всі боки криваве шмаття летіло. Так само й Алмаза вели кудись в інше місце, якщо першим прийшов Туман. Хазяї виявилися мудрішими й свідомо розводили невгамовних бійців.
Вчора Олекса на майданчику не був: забирав у Шварцбергів свою обновку, а з Вестою гуляв батько — звісно, не тут, а на закинутому стадіоні колишнього інтернату, де збиралася інша компанія собачників: переважно його, батькового, віку. Те товариство Олексій майже не відвідував: там говорили про різну дорослу туфту на кшталт де хто що дістав і ніхто не чув не те що про Гіллана чи Ковердейла — де там, навіть ім'я Джеймс Ласт заганяло тамтешніх дядьків у важкий ступор нерозуміння.
…І так завжди: ходи кудись хоч цілий рік кожного дня, варто один вечір пропустити — обов'язково щось цікаве станеться без тебе.
На пустирі вже дехто зібрався: Белс, Ом і малий Марат, власник пса-культуриста.
— А в нас нова дівчина з'явилася, — усміхнено повідомив Серьога-Ом.
— Яка дівчина?
— Кльова, — дуже серйозно сказав Довгий Белс. — Між іншим, теж з ердельтер'єром. Іриною звуть. Скоро прийде.
— З нашої школи, в десятий перейшла, нічого особливого, в нас таких — хоч греблю гати, — з авторитетною недбалістю кинув малий.
— Ти там знаєшся на старших дівчатах, пацан, — урезонив його Вітько. Того літа Марат перейшов до восьмого класу, що в теперішньому освітянському численні дорівнює дев'ятому, і образливих натяків на своє малолітство від когось іншого не потерпів би, але Вітя-Довгий Белс рішенням деканату був переведений аж на другий курс автодорожнього інституту і в дівчатах, принаймні наразі, в силу великої фори в часі, наданої віком, дійсно розбирався краще. А Марат за віком у цій компанії був наймолодшим. Тому він демонстративно презирливо гмикнув, але озвучувати свої експертні висновки щодо дівочої краси припинив.
Собаки гасали між високими бур'янами, що густо поросли на пустирі, а хлопці знічев'я розпалили багаття зі старих поламаних ящиків, котрих під парканом валялося неміряно — мабуть, з найближчого магазину повикидали. Вогонь горів весело, з апетитом жеручи дошку за дошкою, кидав відблиски, потріскував, спрямовуючи в темне вечірнє міське небо негусті рої жовтогарячих іскор.
Городянинові не вистачає спілкування з живим вогнем: ані пічки в нього, як правило, ані каміна — стандартна міська квартира на них не розрахована, а газова плита — не те, що не кажіть. І зараз негусто таких, хто в багатоповерхівці може собі щось подібне дозволити, а в ті часи їх було й поготів — лічені одиниці, якісь міфічні знайомі знайомих, котрих самі переказувачі тих легенд на власні очі не бачили, а лише чули про них від тих, хто буцімто їх лицезрів і навіть дрова в їхній камін підкидав. Чи не підсвідомою тугою за домовим огнищем пояснюється нестримне бажання містян, лишень опинившись на природі, негайно розпалювати ватру? Є щось первісне, споконвічне, первозданне в спогляданні за пломенем. У затишному відчутті його животворного тепла на своїй шкірі. Це, мабуть, у нас ще з тих доісторичних часів, коли вогонь був і прихистком, і захистом, коли єдиною зброєю були дрюк чи крем'яна сокира, а десь зовсім поряд, у чагарниках, підкрадався до постоянки людей який-небудь махайродус чи того гірше — печерний ведмідь. Із роздумів Олексія вивів приємний дівочий голос:
22
Американський актор-культурист, відомий в СРСР за фільмами «Подвиги Геракла» та «Багдадський злодій», що йшли в радянському прокаті.