А та раптом кинула на нього погляд, потім ще один, зробила незадоволений вираз обличчя, який добре вміють демонструвати привабливі жінки: мовляв, набридли ви, чоловіки, своєю постійною увагою, — і знову опустила очі в екран.
«Очевидно, не Ірина, якщо я сумніваюся і вона мене не пізнає — визначився Олексій. — А так схожа.» Він змусив себе відвести очі й більше не дивитися на неї. Схожа, ну то й що? Трапляється. Це ж не привід роздивлятися впритул сторонню жінку.
Незабаром звільнилося місце якраз навпроти незнайомки, він сів, ще раз мимоволі глянув: шкода, що не вона — приблизно так мала би виглядати тепер Ірина.
Коли ж це було? Майже ціле життя тому. Скільки років він взагалі нічого не згадував, а тут пам'ять заходилася послужливо підносити, здавалося, задавнені й збляклі, а, виявляється, такі яскраві й живі спогади…
1. Фортуна та «п'ятак»
Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», — коштували до ста вісімдесяти карбованців. Така сума видавалася Олексієві не те що непід'ємною — несосвітенною, і віддавати її за робочі штани, хай навіть і з генуезької парусини та з моднячими лейблами, він вважав чистим безумством. Напівкустарні ж псевдоковбойські панталони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з великого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду. Вовку Шмульського, котрий один-єдиний раз наважився вийти на люди в подібного штибу витворі болгарського легпрому, довго й уперто дражнили індіанцем з племені «Ріла». Щоправда, й бійцем Вовчик був тоді посереднім, якщо не сказати — абияким, та справи це не міняло: гострий вуличний поговір не милував нікого, і яка тобі різниця, що ти — не Шмульський, що кепкуватимуть здебільшого поза очі, якщо ти точно знаєш: усе одно — шкіритимуться. Бути посміховищем для всього району явно не кліматило. Для урочистих виходів та променадів були в Олекси кльові брюки, шиті в ательє, але повсякденної проблеми це не знімало.
Рішення з'явилося саме собою, коли двоє козирних хлопців — Микола Чабаненко й Вовка Габелія — з'явилися на «п'ятаку» в чорних котонових «белсах», вразивши компанію наповал. «Бомба», — у захваті визнало товариство. Якби хтось і хотів, усе одно не зміг би сказати нічого поганого: крій виявився надзвичайно вправним, а холоші запрасовані «під дзвін» просто майстерно.
Лише Сашко Шварцберг, чорнявий спортивний парубок, з котрим Олексій дружив ще з дитсадка, промовчав. Уважно роздивившись ці витвори швацького мистецтва, він потім цілий вечір мовчки покурював свій «БТ», подумки прораховуючи якусь геніальну ідею. Хлопцем він був видним: вдягався так, що й фарца заздрила, знав піврайону, був грошовитим і ніколи не жмотився, коли компанією скидалися на поліпшення дозвілля. Звісно, його відчужену замисленість обов'язково помітили би, але причовгав зі своєю гітарою Сява Фортунатенко на логічне прізвисько Фортуна. Від Дзержинки до Печерського мосту між Чорною горою та Тверським завулком було чимало вправних гітаристів, але всі вони першенство визнавали за Фортуною. Та й інструмент у Сяви був — не які-небудь чернігівські дрова за п'ятнадцять п'ятдесят, — ні, грав він на концертній «Кремоні» зі сріблястими струнами, а носив її в чорному чохлі з югославського шкірозамінника.
Не знаю вже, що сказали би про його гру достойники на кшталт Джиммі Гендрікса чи Річі Блекмора, та коли в дванадцять років Сява змінив пріоритети, віддавши хард-року перевагу над звичайним «пекарем» та дворовим «дир-диром», стіни його кімнати прикрасили спочатку портрети саме цих корифеїв, потім до них додалася Сюзі Кватро в шкіряному комбезі, а невдовзі місця вільного там не залишилося. Незабаром Фортуна десь розжився львівським, яскраво-вишневого кольору, інструментом, на верхній деці котрого замість центрального отвору — розетки — обабіч струн були, як на скрипці, прорізані фігурні ефи.
Ясна річ, відтак для хлопця набули сенсу лише одні уроки — гри на шестиструнній гітарі, — а шкільні, обтяжені домашніми завданнями, перейшли до розряду важких повинностей. Хто був у Фортуни першим наставником і гуру в царині виконавської майстерності, історія звично замовчує, та вже за рік він не просто добре грав — майстерно шпарив усі соляри з нового альбому темно-лілових «In Rock», а про вітчизняну естраду — й базару нема: легко — все, що завгодно!