— Августине, — сказав тоді Карасьов. — Прийшов циркуляр про посилення боротьби із троцькістами, і є вже рознарядка на арешт трьох сотень людей; тобі треба на певний час десь сховатися — поки план виконають.
— Я ж не троцькіст, — заперечив той.
— Ти десь бовкнув, що був знайомий з ним особисто, і в нас про це відомо.
— Та я під час революції половину Петроградської Ради особисто знав, в тому числі — товариш Сталіна, котрий зі мною за руку вітався.
— Ти сховайся десь за містом, вони рознарядку виконають, наберуть потрібне число, а тоді ми щось вигадаємо, — наполягав гість.
— Я — старий більшовик із дореволюційним стажем, — гордо заявив Августин. — Своєї провини перед партією я не знаю, не личить мені від партії ховатися! Партія розбереться!
— Партія розбереться, — погодився Карасьов, з жалем подивився на старого товариша і раптом заквапився додому.
Назавтра учасник революції Августин Можайський таки відправив свою молоду (двадцять років різниці) дружину Мусю до сестри в Київ, залізницею надіславши слідом на її ім'я чималу частину свого краму. Мусі її поїздку він пояснив просто:
— Ти ж при надії, я весь час на службі, а там сестра догляне. А я тобі грошей дам. Мені так спокійніше.
Августина Можайського було заарештовано 11 вересня 1937 року. Комісією НКВС і Прокуратури СРСР 16 грудня 1937 р. він був засуджений за ст. ст. 58-6-8-11 КК РРФСР до вищої міри покарання та розстріляний у м. Ленінграді 20 грудня 1937 року.
Він так і не взнав, що в Києві в нього народився син Борис, що Муся примудриться і сама вивчитися на лікаря, й хлопця виростити й дати гідну освіту: кіноінженер — хіба не пристойна професія?
Партія, як і сподівався старий більшовик Августин, розібралася: у 1956 році, після рішень ХХ з'їзду КПРС його реабілітували — посмертно.
… Отже, друзі сиділи на лавочці: Микола грався срібним фамільним кишеньковим годинником, першим власником котрого був ще його прадід, а Олексій обмірковував другові сентенції щодо стосунків з дівчатами й схилявся до думки, що той таки має рацію.
12. Пів на п'яту
Продовжити змістовну й важливу бесіду про Ленку, Ірину й проблему вибору й завоювання подруги для гуляння й решти цікавих занять друзям не судилося: вихлястою ходою до них наближався відомий тепер на весь район, але не відомщений досі Ігор Гамзєєв на прізвисько Сорока. Його довгі темні неслухняні патли стирчали на різні боки, а на носі сиділи круглі й чорні, точнісінько, як у кота Базиліо з відомого дитячого кінофільму, окуляри. Він повільно підійшов, привітався з кожним із хлопців за руку, сів поряд, витягнув пачку термоядерних кубинських «Монте-Крісто» і зосереджено закурив. Сигарети ці робилися з обрізків сигарного тютюну й були неймовірно міцними, як він їх споживав, Олексієві було невтямки.
— Оклигав? — співчутливо спитав у нього Микола.
— Та так, — невизначено відповів той. — Тих козлів не знайшли?
— Як же їх шукати, якщо жодної прикмети немає? — здивувався Олексій і спитав у Сороки: — Які хоч вони з себе?
— Я ж казав, — здивувався той. — Такі, припудрені. І однакові.
— Які ще — припудрені? — вразився Олексій. — Прикмети ти можеш назвати: високі — низькі, товсті — худі, чорняві — біляві?
— Не високі й не низькі, не товсті і не худі, а всі спортивні, такі, як ти, — ошелешив відповіддю перший на всю школу майстер гамселити по барабанах.
— Тобі, часом, нічого в голові не відбили? — почав сердитися Алекс. — Усе життя тебе знаю, і раніше ти таким нетямущим буцімто не був.
Слова про все життя не були перебільшенням. Усі вони: і Микола, і Сорока, і Олексій, а крім них ще Толян Сироп, художник Ляхов і Сашко Шварцберг — усі вони знали один одного ще з раннього дитинства, бо ходили до однієї групи дитячого садка Південно-Західної залізниці: недалеко тут, на Чеській.