— Ти розумієш, що таке прикмети? — напосів на ударника Олексій. — Як вони були вдягнені?
— Лажово, — визначив Сорока і, побачивши, що співрозмовник заводиться, пояснив: — Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають……
— Бляха-муха, ну точно перевдягнені менти якісь, — припустився Микола.
— Та ні, нашого віку, — заперечив постраждалий від припудрених. — А, вони ще пахли всі однаково.
— Чим? — в один голос запитали Сороку друзі.
— Перукарнею.
Алекс уявив салон «Чарівний завиток», куди він ходив, коли ще регулярно підстригався та не носив подовженого волосся, і майже фізично відчув стійкий аромат «Шипру», котрим щедро бризкали клієнтів перукарі з пляшечок з-під «Червоної Москви», обладнаних пульверизаторами з гумовими грушами.
— А як вони до тебе достебалися?
— Ми йдемо з Ксюхою, а вони назустріч. Один каже: «Ти чого такий патлатий?» З якого це дива я патлатий? Нормальна прича,[35] всі так ходять. Кажу ж: припудрені.
— Ну, і… — підігнав розповідь Олексій.
— Що — і? — здивувався Гамзєев. — Сам не знаєш? Вони слово, я — два, ну й понеслася… душа в рай. Добре хоч, Ксюху не чіпали. А вона й вішалася на них, і дряпалася; а лаялася, як вантажник! А тут якісь дорослі чуваки йшли, почули, як вона репетує, кинулися до нас, а ті ноги зробили. Якби не це, забили би мене, як мамонта…
— Та й так, мабуть, мало не здалося… А чого ж вони до твоєї причі доколупалися?
— Хрін їх знає: самі нормального хаєра не носять, так мій їм завадив…
— Нормального? — насторожився Льоха. — А якого носять?
— Алексе, якого хера ти до мене причепився? — удавано обурився Сорока. — Ніякого не носять, стрижені на один болван: під «польку» чи під «угорку» — не знаю, як зветься.
«Алекс — Юстасу» — мимохіть згадав Олексій, і, поки він обдумував наступне запитання, на «п'ятаку» намалювався рудий Котя в тропічній військовій панамі:
— Кого я бачу? Сам непереможний Ігор Гамзєєвич Сорока власною персоною!
— Котяро, тобі за амплуа належить з'являтися на манежі з іншою реплікою, — не сприйняла жарту «персона».
— З якою? — запідозрив підступну каверзу «Котяра».
— «А це я!»
Виявилося, що Котя явно знав, хто з'являється перед публікою в цирку з такою фразою,[36] і образився:
— Я-то рудий безумовно, а хто з нас клоун, ми поговоримо, коли наступного разу в тебе мопед зламається. І Сонечку розкажу про твої закидони в бік рудих.
Ця сентенція таїла в собі неабияку погрозу: серед молоді Котя був найперший спец на всю Чорну Гору, жив у приватному будинку і мав чималенький гараж, обладнаний під майстерню; всі власники мотоциклів і мопедів з будь-якими проблемами прямували до нього, а він практично нікому не відмовляв і грошей не вимагав: скільки давали — за те й дякував, а більшості пацанів допомагав «по дружбі». Була в нього одна дуже позитивна риса: він ніколи не брався за роботу, якщо не був стовідсотково впевнений, що зробить її якісно, й у надскладних випадках чесно казав: «Мені не по зубах», — і тоді мотоцикліст розумів, що його залізний кінь хворий не на жарт. Котю в його мікрорайоні знали всі власники «Дніпрів», «Іжів», «Мінськів», «Уралів», «Яв» і «ЧеЗетів», не говорячи вже про лихих гарцівників на малопотужних «Верховинах» і «Ригах». А в сусідньому був свій мастак-золоті руки — Вітя-Сонечко, хоч як дивно, теж яскраво-рудий, мов смолоскип. Перспектива стати «персоною нон грата» для обох механіків явно не сподобалася Ігореві, і він відступився:
— А якого ти: «непереможний», «непереможний»? Тобі б так навішали, а я б насміхався!
Котя мить помовчав, уявивши себе на місці Сороки, тоді визнав:
— Це була би повна лажа. Даруй, не подумав. Проїхали, — і потиснув Сороці руку.
«П'ятак» мав величезний плюс: його було абсолютно не видно з проїжджої частини бульвару Дружби народів, котрою час від часу баражували міліцейські «бобіки», які народ усе частіше називав «місяцеходами».[37] Колись хлопці затягли у зарості бузку пару лавочок, і кущі надійно маскували їх від дороги. Дільничний-то знав, що контингент «п'ятака» не схильний до системних правопорушень, хіба що винце тихцем споживає, та й то пляшки завжди до урни виносить, тож, маючи важливіші справи, зрідка навідувався з настановою «щоб мені без ексцесів», але тим, хто їздить на «бобіках», того одразу не розповіси, а їм тільки навернися на очі… Доводь тоді, що ти не верблюд… А вони що, розбиратимуться? Причепляться, заберуть, можуть люлів увалити не знати за що, ще й на облік ні за цапову душу поставлять… Їм галочка у звіті, тобі ж — проблеми за місцем навчання. А от зі справжніми правопорушниками виходило в них далеко не так ловко. Сорока заяви до ментовки тому й не писав, що все одно не знайдуть, а сам факт звернення до «органів» геть перекреслював варіант із підпискою контори. Молодь ментів за все це недолюблювала, позаочі називаючи «лягавими» й «мусорами», розповідала про них образливі анекдоти та співала глумливих пісеньок:
36
Рудий клоун, персонаж традиційної буфонадної (класичної) клоунади, антипод Білого клоуна. Амплуа Білого — резонер, Рудий же — простак. Рудий завжди «дурний», він здійснює вчинки, що здаються позбавленими здорового глузду, завжди заважає Білому, все робить незграбно і невпопад. Але насправді Рудий такий собі уманський дурень: з чужого воза бере та на свій перекладає, і симпатії глядача більше на його боці. Докладніше тут: 3.Б. Гуревич, «О жанрах советского цирка», М., 1977.
37
Через анекдот. П'яний побачив у калюжі відбиток Місяця й зі словами: «Американці сіли — і я сяду!» — примостився дупою просто у воду, а перехожий йому: «Сиди-сиди, он по тебе вже місяцехід їде!».