Вона повернулася до Олексія, зазирнула йому просто у вічі й закрадливо спитала:
— А ти хотів би, щоб я з тобою пішла?
— Зрозуміло, хочу, — просто й дуже впевнено відповів той: для себе він усе вирішив ще вчора ввечері.
— Тоді я піду, — заясніла усмішкою дівчина.
Вихід призначили на завтра на четверту: ввечері-бо там народу — не протовпишся.
— Я чекатиму на тебе завтра о пів на четверту на цьому місці, — сказав Олексій, провівши свою нову симпатію до під'їзду.
— Не зарано? — здивувалася вона.
— Нормально, — запевнив парубок. — Йти п'ять-сім хвилин, плюс резерв ставки — п'ятнадцять на непередбачувані обставини: саме те, щоб не влітати захеканим разом із третім дзвоником, а нормально прийти за кілька хвилин до призначеного часу.
— Ну, домовилися, — погодилася дівчина, поцілувала його в щоку й пішла собі в під'їзд. Не чмокнула, це був саме поцілунок — ніжний, лагідний, теплий, чуттєвий… Не сказати, що Олексія щодня на прощання виціловували дівчата, інколи цьомкали формально, так воно, як то кажуть, з іншої опери. А сьогодні, він ладний був заприсягтися, зроблено це було щиро. Він раптом усвідомив, що йому сподобався її запах: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Ураз він збагнув, що вона схвилювала його, заінтригувала, ну, не геть розтривожила, але таки явно сколихнула емоції.
«Хай буде, як буде», — думалося Олексієві, поки він ішов вгору вулицею Івана Кудрі в бік бульвару Лесі Українки — на їхньому перетині була зупинка і тридцятого трамваю, і автобуса номер шістдесят два — доїхати до Різницької[41] годилися обидва, треба було тільки дочекатися, що раніше прийде.
«Я більше не зватиму її Ленкою ані вголос, ані подумки, — знічев'я подумав Олекса. — Он скільки нормальних варіантів: Олена, Оленка, Оленця, Лена, Ленонька, Леночка, Ленуся…»
Якщо розібратися, в молоді то була звичайна практика називання одне одного: Володька, Алекс, Санько, Колян, Котя, Танюха, Натаха, Ленка… Це було нормально. Сорока казав: «Моя Ксюха» — вона не ображалася, бо й сама називала його Ігорьохою. Щодо своєї дівчини останнім часом активно вживалося сполучення «моя мала» — безвідносно до її віку та габаритів. «Ну, «моя мала» — ще більш-менш, а Ленкою вона не буде», — упевнився Олексій.
Ішов він собі, так міркуючи, і раптом побачив знайому постать: назустріч простував вилюднілий та змужнілий його колишній однокласник, з котрим і в дитячому садку разом були, Толян Сєров на прізвисько Сироп, що вже рік навчався у суворовському училищі.
— Привіт, цигарки маєш? — на одному диханні видав Сироп.
— Привіт, ти ж не димів, — потиснув приятелеві руку Олекса.
— Армія навчить, — гмикнув той, вміло підкурив сигарету й випустив дим через ніс. Він не так виріс, як заматерів: став спортивним, підтягнутим, навіть вираз обличчя змінився: чи то очі похолоднішали, чи то рот потвердішав… Анатолій і раніше не був модником, а тепер і поготів: теніска на ньому абияка, брюки безпонтові, на ногах — босоніжки а-ля сандалети. Сироп почав голитися, і одеколон у нього був теж якийсь унтерський, сморід від нього перебивав чудовий посмак Оленчиних пахощів. «Ну, і бздо,[42] — поморщився Олексій, — як у полковій цирульні». Але загалом те, що відбувалося з ним останніми днями, занадто притягало його увагу, щоб він став аналізувати зміни зовнішності майбутнього вояки.
— Ти, кажуть, теж пішов з нашої школи? — виявив певну обізнаність Сироп.
— Ну, так.
— Слухай, старий, я рік — перший же курс — на казарменому стані, до батьків, і то не кожних вихідних відпускали, а ти ж не в казармі, хоч когось, та бачиш. Розкажи, як там наш клас.
— Ніякого «нашого класу» практично немає, — повів свою розповідь Олексій. — Замість нього тепер супер-пупер математичний. Половина людей розбіглася хто куди, натомість понабирали з інших класів та навіть шкіл таких само відмінників, як наші Студенюк та Андрющенко: Сканаві та Шварцбурда знають, а про Нодді Холдера[43] та Пола Маккартні — ні сном ні духом. Тобто, дев'ятий, ні, вже десятий «А» є, але це вже не наш клас.
Сироп теж не надто добре знав, що це за добродіїв при ньому називають, але завбачливо не став на них — і математиках, і музикантах — зациклюватися, а перевів розмову на з'ясування «а де той, а де цей».
Хай там як, а проговорили колишні однокласники хвилин сорок.
Всю дорогу додому Алекс намагався відновити в пам'яті її аромат. Вдома батькам пояснив причину затримки: «Із Сиропом зустрілися, він тепер у суворовському», — взяв Весту й вийшов.
41
Вулиця в старій частині Києва. Назва походить від Різницького ряду, що містився на ній. У ХІХ ст. вулиця була місцем компактного проживання різників.