— Здрастуй, — потискаючи руку, широко усміхнувся Сокіл.
— Привіт, як справи, абітурієнте? — відповів тим же Алекс. — Подав документи?
— Я-то подав, та тут такі справи… Може, днями на оглядини прийдеться їхати до Одеси…
Юрко грав лівого півзахисника в динамівській молодіжці, такі оглядини могли означати лише одне: шанс потрапити в дубль «Чорноморця».
— Ого, — вразився Олексій.
— А то, — знов підморгнув Сокіл. — А я дивлюся: котончик-то австрійський, — одразу розгадав він таємницю нових джинсів Олекси.
«От тобі й «ніхто не викупить», — згадав Сашкові пророцтва той.
— А пошив… — намагався ще щось визначити Юрко. Олексієві це було абсолютно не в жилу:- Австро-угорський, — жартуючи, майже не погрішив проти істини він.
— Ага, — усе зрозумів бувалий у бувальцях Сокіл: за вісім років він поїздив із футбольною командою по усіх усюдах, така точно матерія була на шезлонгах на спортивній базі в Лінці. Але палити контору хавбек не став.
Більшість хлопців з «п'ятака» знали Юрка по школі й підійшли привітатися.
— Ну що, композиторе, знайшов тих чуваків? — ошелешив футболіст Сороку.
— Як їх знайдеш, якщо я їх знати не знаю? — здивувався музикант.
— Маестро, в тому-то й річ: якби знав, не шукати — ловити треба було би, — гмикнув Сокіл.
… Хоч дівчат було менше, «чайна» концепція взяла гору:
— Рулимо в «Чай», без варіантів, — постановила Ксюха й одразу приплела Сороку: — Ти ж теж за чай, Ігорьочку?
Сорока й так, як то кажуть, «менжувався»:[46] й «сухарика»[47] хотілося келишок вицмулити, й Ксюху не образити. Він-то був хлопець хоч куди, але й вона вважалася в його класі найкращою, найбажанішою дівчиною. Загнаний у тісний кут, він промугикав: «Ага», — і фактично вирішив справу. Одразу ж здався Шурко, котрому за великим рахунком треба було туди, куди піде Галушка; Котя негайно знайшов у тверезості об'єктивні переваги: «Ввечері тоді на мoтику поганяю»; компанійський Можайський легко пристав до думки більшості і таємно невдоволеним залишився один Баклажан, чий голос за малоліттям його власника правдивої ваги не мав. Олексій же на запитальний погляд Лени тільки усміхнувся:» Куди хочеш, туди й підемо», — а їй до сумнівного «Півника» не кортіло.
Чай був таким собі: без особливих претензій на вишуканий аромат, а от булочки з курагою сподобалися всім — гарячі, смачні, запашні, помірно солодкі, одним словом: клас! Котя взяв собі їх цілу тарілку з гіркою, — благо, вони тоді копійки коштували, — й уминав, аж за вухами лящало. Ще й вихваляв: «Оце так пундики!» Баклажан усамітнено сопів дещо збоку й, дивлячись, як провідний механік району лигає смаколики, ображено думав: «От топче… Марципанів з дустом тобі!» Він чомусь обрав саме рудого Котю винуватцем свого фіаско: якоїсь дещиці не вистачило, щоб можна було ввечері прийти до гаражів у дворі на Кудрі й похвалитися перед компанією таких, як сам, дванадцятирічних недоростків: «А я сьогодні зі старшими ходив у «Півник» сухарик пити!», — хоча, якщо чесно, він і сам не знав, чи хотів він сухого вина, бо ще ніколи його не куштував, і, головне, далеко не факт, що старші дозволили би йому випивати з ними. Ну, якось один ковточок би випросив, а для правди розповіді цього достатньо. У кафе був? Вина випив? Отож! Які ще питання? А от у пожиранні здоби в компанії мотоциклетних справ майстра, котрий для «безкінних» поки що малих не такий уже й авторитет — яка така, даруйте, звитяга? Чим похизуєшся? Баклажанові враз стало нудно: балачки старших про якихось Йена Гіллана та Оззі Осборна[48] були незрозумілими, дівчата, крім миловидної Вітки, що сьогодні прийшла на «Супер» з Лесем Лук'яненком, його не цікавили. До старшої на три роки Вітки, котра жила з ним в одному будинку, він нерівно дихав ще з дитячого садка: був уже в підготовчій групі, коли побачив її у дворі в білому шкільному фартушку з гарненьким ранцем за плечима… Але Вітки тут не було, кудись завіялася з атракціону з тим Лукою. Вона, мабуть, єдина зі старших знала, що його звуть Сергійком, а ці весь час: «Баклажан, Баклажан». Хлопцеві закортіло встати й вийти геть, але він схаменувся: якщо так зробити, більше до цієї компанії не візьмуть ніколи. Треба терпіти, подумалося йому, хоча додому вони, скоріше за все, вирушать нескоро: забажають зараз «кинути кістки» Хрестом, потім дівки згадають, що на світі існує морозиво…
46
Менжуватися (жарг.) — відчувати неспроможність відразу вирішити що-небудь; роздумуючи, схилятися то до одного, то до іншого рішення, вагатися.