Олексій краєчком ока помітив, як вовтузився та сопів над своїми булочками Баклажан, але вирішив, що його це «не колише»: правда же, значно важливіше спостерігати за гарною дівчиною, яка, здається, от-от стане твоєю малою, аніж копирсатися в стражданнях юного Баклажана? Лена пила чай дрібними ковточками, кидала на Олексія радісні погляди, сміялася кожному його жартові, буцімто ненароком притискалася плечем та всіляко давала зрозуміти: мені поряд із тобою кльово.
Хоча, якщо чесно, то в царині жартів та баляндрасів Олексій не міг суперничати з Миколою Можайським, котрий мало того, що й класом у цій шляхетній справі вищий, так ще й був особливо в гуморі й розлягався соловейком: Ярова з Галушкою раз по раз аж заходилися сміхом, вторили їм трішки стриманіше Ксюха із Сорокою, а Котя іржав, як молодий жеребець, та примовляв щоразу: «Ну ти даєш, я мало пундиком не вдавився!» Можайський же кілька разів підморгнув Олексієві, а потім налучив момент, коли всі відволіклися на якусь Сорочину оповідку, виразно глянув на Лену й нишком показав другові великого пальця.
Прогнози малого Баклажана не справдилися: товариство вивалило з чайної, тут же, на кінцевій зупинці дочекалося одинадцятого тролейбуса й ним вирушило до Дзержинки: більшості звідти додому — шапкою докинути, а маршрут повертав у інший бік, на Сталінку.
Вирішили розбігтися по хатах, а на «п'ятак» не йти: і так уже восьма вечора…
Олексій провів Лену до парадного й думав прощатися, а вона раптом встала навшпиньки, обхопила рукою його шию й припала вустами до його губ. Поцілунок у неї вийшов напівдитячим, невмілим, без язиків, пестощів піднебіння та інших вишуканих штучок, про які вони обидва й не здогадувалися, але, Олексій це відчув, дуже ніжним. Мить — і вона відсахнулася, сказала: «Дзвони, приходь», — пірнула у двері й зашелестіла підошвами по сходах.
Радісний, з легким серцем він пішов додому, прокручуючи у пам'яті події дня й переживаючи їх знову. Він раніше гуляв з дівчатами, але саме — гуляв: ходили по вулицях, найчастіше — змішаною хлопчаче-дівчачою зграйкою, що ще не розпалася на парочки, рідше — з якою-небудь симпатичною дівулею за ручку, але те було чимось таким… необов'язково-підлітковим. Тепер у нього з'являється подруга, котра цілує його в губи. Це було новим і важливим. Цей день був вартим того, щоб його запам'ятати.
Взагалі-то, жінка, яка подарувала чоловікові перший справжній поцілунок, уже заслужила на те, щоб її запам'ятати на все життя. Але Олексієві такі речі тоді були ще невтямки.
15. Красуня й таргани
…Алекс помітив жовту буду телефону-автомата і попрямував до неї, витягнувши з пістона — маленької спеціальної кишеньки біля пояса джинсів — монетку-«двушку». Номер він запам'ятав з першого разу: «… дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту».
— Ой, як добре, що ти подзвонив, — зраділа Лена. — Я вже не знала, що робити: не встигаю, матуся підгрузила хатнім пахіттям… Ти почекай у дворі на лавочці — там в затінку під вишнею є, якраз навпроти мого парадного, — а я швидко, хвилин за п'ятнадцять, закінчу та вийду.
— Ми на літак не запізнюємось, звісно, почекаю, — погодився парубок. Неспішно — час же є — він зайшов до Оленчиного двору, побачив зелену скамницю в тіні великої вишні й усівся на неї.
Місто вже майже забуло, яким буває дощ: ані зливою, ані хоча би кволою мжичкою навіть не пахло тижнів зо три, стояла неймовірна спека, й асфальт у дворах та на тротуарах попри щоранковий полив зі шлангів дбайливими київськими двірниками швидко розігрівався, моментально випаровував воду й сухо та лоскотно пахнув пилом, а там, де остаточно не закам'янів від старості, ще й розтоплювався та плив під ногами. Розпечені сонцем стіни будинків аж пашіли жаром, утворюючи на вулицях формене пекло. Здавалося, все, що могло сховатися, зачаїлося десь, сподіваючись на вечірню прохолоду, і тільки неподалік на бульварі натужно гарчали вантажівки, долаючи Чорну гору, та брязкотіли тролейбуси, везучи розімлілих, знесилених спекою пасажирів. Липи слезили клейким соком просто на тротуар, а довкола їхнього незвично раннього, рясного духмяного квіту вилися фанатичні працелюбні бджоли й кілька очманілих від жаріні джмелів. Поряд хвалькувато розчепірив зелені п'ятірні молодий каштан: справжньої тіні від нього чекати — не дочекатися, так, сам перед собою випендрюється, ще не одне літо йому пиндючитися, поки хтось вирішить сховатися під ним від дощу чи нестерпного, як сьогодні, сонця.