Гідропарк вважався одним із найбільш пристойних київських пляжів: з питною водою, туалетами, виносною торгівлею, прокатом човнів та навіть з дерев'яними лежаками. Щоправда, займати їх треба було зранку, мало не на світанні, бо потім, як завжди: приходили якісь ловкачі й захоплювали по п'ять штук одразу, накривши їх великими банними махровими рушниками. Хто знає, були це спритники, які займали місце для своїх, чи пляжна мафія, завданням котрої була окупувати всі зручні лежаки, щоб потім поступитися ними на користь особливо нужденних, не забувши при тому справити собі на чай лепту не надто велику… Якщо ти приходив раніше або разом з ними та займав кілька місць, вони, як правило, нічого не говорили, пляж-то був комунальний, і, за великим рахунком, ніякого права на ті топчани, крім нахабної пики, жоден з них не мав.
Хіба що добиратися з Дружби народів на Гідропарк було не надто зручно… Тролейбусом, трамваєм, а тоді ще — через Дніпро — метрополітеном. Або пішки через міст, якщо п'ятака шкода… Та шкурка за чиньбу явно ставала, надто вже переважав цей пляж своїх конкурентів. Але Котя затявся, стояв рішучий, як Давід, що вийшов на бій проти самого Голіафа:
— Якщо ви туди — не піду, навіть з місця не зрушу, хоч стріляйте.
— Тю, блін, Котю, хрін тобі за пазуху й два на ум пішло! — висловив незадоволення Сорока. — Ти що, блін, з дуба рухнув? З якого це ти хера корчиш з себе двадцять дев'ятого панфіловця?
Разюча правда про те, що подвиг двадцяти восьми героїв, котрі мужньо зупинили німецькі танки на Волоколамському шосе біля роз'їзду Дубосеково ціною власних життів, є від початку й до кінця літературним вимислом кореспондентів «Красной звєзди», була відома тоді хіба що архіваріусам Головної військової прокуратури СРСР, та й в тих роти були позашивані підписками про нерозголошення… А мізки якісно промивали з дитячого садка: «Іх било только двадцать восємь,/ а за спіной била Москва!», — тому всіх дещо покривило від такої Сорочиної неповаги до історії…
— Що, мля, «корчиш»? — аж сіпнувся рудий.
— Та хулі ти? — сторопів барабанщик. Дівчата ж навпаки: оговталися від першого вибуху емоцій механіка й усім виглядом показували, як їм не подобається обраний хлопцями словесний пласт.
— А хулі-люлі, алаверди![55] — видав Ігореві останній залп Котя й перевів вогонь на прекрасну стать. — Що ви тут кривитеся? Ви знаєте, що на Гідропарку людей топлять?
— Та ну, — не повірив Олексій. — Не вигадуй.
— Хто, я? — заблищав очима Котя. — Друг мого батька сам бачив, а він тобі неабихто — військовий моряк, офіцер!
— Та ну? — гмикнув Шурко. — Сам на власні очі?
— А то! — впевнено підтвердив Котя й змовницьки знизив тон. — Там же як було? Той друг сам киянин і приїхав минулого літа зі своїми товаришами по службі до Києва у відпустку. Вони, знаєте, на Північному флоті служать, їм що Крим, що Київ — усе Південь. Пішли, значить, на Гідропарк… Купаються, значить, загоряють, пивком душу виніжують — не без того, у відпустці люди. А один серед них був — здоровань такий, накачаний — Гойко Мітічу[56] й не снилося, все до буйків плавав — красиво так, туди — кролем, назад — батерфляєм! Виходить з води — шкіра блищить, мускулатура на ньому так і грає, так і перекочується! Жінки на нього заглядаються: котрі з чоловіками або з дружками — тишком-нишком, решта — відверто й захоплено. Ну, мужикам це, звісно, не подобається, ще б пак: нарисувався — хрін зітреш, кінь з яйцями!
На «коня» Галушка порснула сміхом, Стрілецька зробила вигляд, що їй неприємно чути такі слова, а Сорока байдуже прокоментував:
— Звісно, з яйцями. Без яєць — уже не кінь, а мерин.
— Ну-ну, що ж далі? — не дав збити Котю з потрібної ноти Олексій. — Що сталося з цим Оцеолою Чінгачгуковичем?
— Ну, — повів далі Котя, — доплив він знову до буйків, а там взяв та й пірнув. Друзі на березі сидять, не переймаються — «пулю» пишуть. Морський офіцер таки, плаває, як тюлень… А його хвилину нема, дві, а тоді виринає й тягне за собою мертвого водолаза в легкому гідрокостюмі й з аквалангом. Кинув мерця на пісок, а сам — до своїх, сказав щось — один швидко вдягнувсь і бігом телефон-автомат шукати, дзвонити куди слід. А на труп роззяви витріщаються, цілий натовп зібрався. Мент прибіг, а вождь червоношкірих одягнувся вже, йому посвідчення — тиць! — і каже: «Я — командир секретного спецпідрозділу бойових плавців Північного флоту Військово-Морського флоту СРСР. На мене тільки-но був здійснений замах. Про такі випадки нам положено повідомляти куди слід. Ми вже повідомили, зараз приїдуть із контррозвідки». Мент як почув про контррозвідку — мало в штани не напудив, побіг до мерця і давай глядачів розганяти! Ну, тут військова комендатура наспіла, забрала й мерця, і наших відпочивальників.
56
Гойко Мітіч (Гоjко Митић) — югославський та німецький актор, відомий виконанням ролей індіанців у фільмах кіностудій ФРН, НДР та Чехословаччини. Вирізнявся спортивною атлетичною статурою. Був особливо популярним у 60-ті — 70-ті роки ХХ ст.