«Хлопчик» Олексієві не сподобався. Повість цю він читав ще в дитинстві, коли вона вперше публікувалася в журналі «Піонер», і відірватися не міг, так круто було написано: підлітки-спортсмени, неповнолітні хулігани, перші чоловічі вчинки та романтичні почуття до дівчинки… А на екрані розвели таку ремиґачку, що аж нудило. Ну, точно, що в режисера дітей ніколи не було, а свою ранню юність він давно забув через поважний глибоко пенсійний вік. Кожну серію обговорювали на «п'ятаку» й кінець кінцем зійшлися на думці: нецікава байда. Було тільки трохи кривдно за улюбленого письменника свого дитинства, бо його книжки про багряне пір'я стріл та траву по коліно колись захоплено прочитала більшість компанії. Щодня всім П'ятаком вибиралися на пляж: як правило, на Золотий, інколи — на озеро Тельбін, а то й на місцеве озеро Глинку, що між Чорною Горою та Сталінкою.
На початку серпня Лена раптом надумала вступати до технікуму.
— Ти ж рік втрачаєш, — намагався переконати її Олексій. — І будеш старшою за всіх однокурсників. Прикинь: довкола самі малолітки. Вступала би після десятого…
Але в неї були свої резони, йому незрозумілі: не хочу, мовляв, у школі вчитися. Як подумаю, що знову до школи йти — просто ніби верне! Затялася — не зрушиш. Ну, документи подати — не штука. А вечорами Лена тепер практично не виходила — готувалася до іспитів. Вдень лише бачилися, та й то: побачення ті стали недовгими. Одна радість: прощаючись, завжди цілувала й казала: «Телефонуй, приходь». Формула така була.
Розпорядок Олексієвого життя став, як до неї: ввечері — на «п'ятак», потім — прогулянка з собакою.
На майданчику теж повернулися старі порядки: приїхали з Москви у відпустку батьки Ірини та вирішили, що так пізно дівчині гуляти з собакою не годиться. Батько сам о восьмій виводив пса на прогулянку, так що Ірині з Джеком нічого не залишалося, як о дев'ятій сумно слухати, як крізь прочинені балконні дверцята з недалекого пустища доносився знайомий гавкіт.
До доньчиних зустрічей та променадів по району з Вітею Белсом батько поставився спочатку дуже прохолодно: замолода ще з хлопцями гуляти! Але мати Ірини, Валентина Іванівна, одразу помітила, що парубок схожий на її власного чоловіка в молодості, й сказала:
— Не втручайся, Владиславе, може, це її доля.
Той дружину кохав, доньці зичив щастя, тож — дослухався та відступився. Але щодо прогулянок ввечері, попри материні намагання, був непохитним: ні. Навіть щодо кіно: останній для тебе сеанс — на дев'ятнадцяту нуль-нуль, а до програми «Час» о двадцять першій — щоб вдома була! Добре хоч, кінотеатр «Авангард» — зовсім поряд. Для прогулянок з Джеком та з Вітею Ірині залишався день. З хлопцем вони ходили десь в парк чи на пляж: на Центральний або на Довбичку, — якраз туди, де компанія з «п'ятака» не бувала. Там, лежачи в купальнику під спекотним сонцем, дівчина раз по раз помічала, якими очима роздивляється її принади кавалер. У неї ж спортивне тіло Белса не викликало ані захвату, ані огиди: це ж він запав, а вона-то лише дозволяла кохати себе й упадати біля себе.
На майданчик на пустищі вона приводила пса теж тільки вдень, десь в обідню пору. Тут же, як правило, з'являвся студент, котрий на правах хлопця, що гуляє з Іриною, був у курсі її планів більше, ніж хтось інший, іноді там випадково зустрічалися Ом та Алекс. Вона свідомо стала телефонувати котромусь з них: «Ти не збираєшся вивести собаку?» — знаючи, що прийдуть вони скоріш за все вдвох. Віктор почав спроби поволі обмежувати її спілкування з іншими хлопцями й заявляти на неї якісь особливі права, а її постійне товариство не надто дотепного, нуднуватого, але активного спортсмена вже починало обтяжувати. Його гумор був пласким, як стіна казарми, судження прямолінійними, ерудиція — помірною. Він був якщо не примітивним, то досить простим, з ним ставало нецікаво попри його старший вік.
Сергій Ом від самого початку ставився до Ірини виключно дружньо, жодних почуттів, крім приятельської приязні, не виявляючи, та й сам він її не надто цікавив. А Олексій весь час підтверджував своє реноме майстра короткої дотепної репліки, не записний балаклій, а саме снайпер зі стрільби влучними одиночними фразами, та й так по життю за словом до кишені не ліз. Начитаний — страх як, та це й не дивно, мати в нього, виявляється, вчитель літератури, вдома книг без ліку. При тому він жодним чином не показував свого ставлення до Ірини як до дівчини. Спочатку, ще як тільки познайомилися й ходили натовпом по цукор, їй здавалося, що вона Олексієві подобається, і це було загалом звично: вона багатьом подобалася, а тепер — жодних проявів з його боку. Інколи від нього ледь вловимо пахло жіночими парфумами. Ну, не «Шанеллю» чи «Кліма», але й не «Наташею» — яким-небудь «Златом скіфів» або іншим, з радянських, але недешевих. На вітчизняних пахощах Ірина не зналася: уже кілька років, відколи батько вступив до дипломатичної академії, в хаті був тільки імпорт, а до того вона цим всім не надто цікавилася, в дитинстві то було грою: побризкалася якимись маминими — і кайфуй, уявляючи себе дорослою. Але те, що від нього пахло жіночими парфумами, що в розмовах він зронив кілька разів жіноче ім'я Лена, їй не подобалося. Раніше такого за ним не помічалося. Видно, хтось у нього з'явився, причому, не так давно. Інколи вона з досадою думала: «Краще б тоді, в перший день, цей Олексій пішов мене проводжати», — геть забуваючи, що за першого її візиту на собаче пустище його як раз там не було.