З балачок у гуртожитку він зрозумів, що його випадок далеко не поодинокий, зібрав найбільш затятих пацанів, що постраждали від місцевих хуліганів, сказав, що тепер вони — артіль, що для них він тепер ніякий не Віталій Демчук, а Демон, їхній ватаг, і пояснив мету існування артілі — помститися київським хлопцям за неймовірні приниження їхніми ж методами й не допустити образ в майбутньому. Основним же методом помсти мало стати відловлювання поодиноких київських юнаків в місцях масових гулянь та навішування їм звіздюлів за всю мазуту. Те, що можуть постраждати геть не винуваті, артіль не мало обходити: «Ці київські всі однакові, їх не слід жаліти, — запевнив її новоявлений Демон. — Як вони до нас, так і ми до них.»
Артіль діяла зухвало й успішно, за два навчальних роки усі амплуа розподілилися ідеально: хто чіпляється, хто б'є, хто доганяє, якщо тікають. Тема помсти з часом теж відійшла на другий план — так сподобалося принижувати й бити, відчуваючи свою безкарність.
А в останній день серпня, приїхавши вже на навчання, Демон закадрив шедевральну герлу: перехват тонкий, ніжки точені, груди випинаються рельєфно… Шкіра з нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Звали дівулю Світланою й була вона з Києва, але на киянок Демонова ненависть не поширювалася.
23. Припудрений чи прикинутий?
Не встигла Ленка Стрілецька вступити до свого автодорожнього технікуму, як майже одразу й почала морозитися. Він телефонував їй на її «пів на п'яту», а вона — «не можу» та «не можу». То в неї посвячення в студенти, то здача норм ГТО в суботу, то похід з новою групою до театру в неділю. В Олекси в душі був заворушився хробак ревнощів: таки щось не те, слід було би з'ясувати, що й до чого, але тут його відволікли інші, не менш важливі справи. Якось на «п'ятак» завітав Микола Чабаненко й так, між іншим, запитав, чи знайшли, зрештою, тих козлів, що тоді відбуцали Сороку.
— Псуєте реноме, — покачав головою він, почувши відповідь. Мався на увазі не стільки «п'ятак», що й конторою в повному значенні слова не був, скільки вся Чорна Гора, до якої цей шматок бульвару Дружби народів входив територіально. Хто був, промовчали, але Олекса взяв близько до серця незручну мовчазну паузу, що зависла на кілька митей над «п'ятаком». Він знову відчув, як в голові закрутилося якесь не сформульоване запитання, котре він ще тоді мав би поставити Сороці. Народ вже не знав, про що тепер і говорити, але тут на Броді намалювався Сироп у формі суворовця. Раніше він тут ніколи не тусувався, але всі його добре знали ще з дитсадочка й зі школи. Він підійшов, привітався й витягнув з кишені білу пачку сигарет «Орбіта», не таких уже й поганих. Майбутній офіцер спливав ароматом «Шипру», який минулого разу Олексій охрестив «бздом». Але тоді цей запах перебивав парфум Лени, а тепер нею вже днів зо три поспіль і близько не пахло. Він хотів знову подумати, що це з нею відбувається, але тут його осяяло: ось воно! Всі одного з ними віку, виключно хлопці, всі спортивні, й до того погано вдягнені: «Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають…» — казав тоді Сорока. І пахли всі однаково — перукарнею. Під час тієї літньої зустрічі з Толяном усі Олексієві думки займала Лена, що тільки-но поцілувала його на прощання, і тому він не усвідомив: під усі ці означення чітко підпадав сам Сироп! А отже — такі, як він!
— Бляха-муха, Сороко, а ти не думав про таке: чуваки, котрі лупашили вас на «Супері», — суворовці?
Сироп набичився — замальовувалася лажова картина: якщо Ігоря дійсно відлупцювали суворовці, то, на чию б — однокласників чи однокурсників — сторону він не став, для другої він тут же автоматично стає зрадником і гівном.
— Згадала, — раптом видала Сорочина Ксанка. — На них на всіх були однакові чорні штани. Одного фасону з одного матеріалу, — вточнила вона.
— Які? З лампасами? — швидко перепитав Алекс.
— Ні, без лампасів, кльош, — упевнено сказала дівчина.
— Не суворовці, — констатував Олекса. — А хто ж?
— Морполіт? — припустив Чабан.