— Ну як, пацієнт житиме? — підійшла до Олекси, що схилився над магнітофоном, Ірина, й притулилася ззаду до його плеча, заглядаючи на панель приладів.
Вона була поряд: хлопець явно відчував її запах, що бентежив та непокоїв його. Він відчував крізь тонку тканину сорочки тепло її близького тіла, чув биття її серця. Гаряча хвиля покотилася йому по жилах, а дихання пришвидшилося. Він одразу зрозумів відмінність цього хвилювання від того, що він відчував поряд з Леною. Там було дуже сильне, але просте і зрозуміле статеве бажання, а тут… Цілий вибух емоцій, і головною стала радість від того, що вона є поряд. А ще — насолода чути її голос. Відчувати стукіт її серця. Ну, і жага тілесного кохання — як без того в шістнадцять років? Тепер він знав відповідь на колишнє запитання франта Можайського: так, Ірина — неповторна зірка і королева. А, до речі, ще було щастя заглядати у вічі. Він повернувся до неї, обережно долонями торкнувся її щік, повернув лице до себе і втопив свій погляд в її очах.
— Олексію, — видихнула вона.
А він не міг надивитися на неслухняний вихор над чолом, на малесеньку родимку над бровою. Потім він трішки підняв її обличчя й поцілував — пристрасно, з язиком. По-дорослому.
— Олексію, ти… — почала було запитання Ірина.
— Так, і по-справжньому, — запевнив він. Ці двоє уже давно вміли розмовляти уривками фраз і розуміти одне одного.
…Він прийшов додому пізно — батьки вже спали.
А в неділю подзвонив Сашко Шварцберг і сказав:
— Старий, мені не хотілося б засмучувати тебе, але, здається, Ленка Стріла веде подвійну гру: її вже не раз бачили в місті зі старшокурсником з її технікуму.
Олексій мовчав, а друг вів своє:
— Огидно дивитися, як вона тебе дурить. Це вже дехто на районі знає, тільки ти нічого не відаєш.
Олекса усміхнувся, уявив перед собою Ірину, подумки відпустив Ленку — Леночку — Ленусю на всі чотири сторони й упевнено констатував:
— Знаєш, Саню, а це вже не має жодного значення.
25. Дозвольте вийти
…Потроху-троху, а пасажирів набилося повний вагон. Олексій оговтався від спогадів і зрозумів, що зараз буде станція «Палац спорту», де йому треба було пересідати на іншу лінію. Він підвівся й став пробиратися до виходу. Не втримався, глянув: гарна читачка поринула в світ льоду й пломеню, вигаданий бородатим англійцем. «Шкода таки, що не вона», — зітхнув чоловік.
Потяг прибув на станцію і розчахнув двері. І тут виявилося, що група людей, котрі стояли лицем до дверей, виходити зовсім не збираються. Це була досить нова заведенція: раніше в Олексіїв доавтомобільний період, такого в метро не було. Їхати далі не входило в чоловікові плани:
— Добродії, дозвольте вийти, — голосно звернувся він до тих пасажирів. Жінка з електронною книжкою, почувши його голос, підняла очі й вп'ялася поглядом в його обличчя. Передні трішки розступилися, він вибрався на перон.
— Олексію, — покликав його з вагону голос, котрого він не забував ніколи.
— Обережно, двері зачиняються, — металево повідомили динаміки. Стулки вагонних дверей з гуркотом зійшлися. — Наступна станція…
…На пероні станції метро «Палац спорту» стояв чоловік середніх літ і мовчки дивився, як заповзав до тунелю звичайний блакитний потяг.
26. Ірина Владиславівна
У квартирі пахло кавою та прив'ялими квітами. Так-так: букет же! Ще з дня народження — останній… Скільки простояв. Ірина пройшла на кухню, примостила біля холодильника пакет із продуктами, потім — до кімнати, забрала вазу разом із трояндами, повернулася на кухню, засунула букет сторч головою у відро для сміття й почала мити витончену кришталеву посудину. Ці теперішні троянди — вони й не пахнуть зовсім, поки не почнуть вмирати, і тільки тоді заповнюють будинок диханням в'янення — не те що в колишні часи. Звичайно, ті не стояли, як нинішні, по півтора-два тижні, в кращому випадку три-чотири дні, але зате й пахли на весь будинок … І ніжки у тих були тонші і коротші, а квітки — іншої форми. Видно, сорти тепер інші: без аромату, без живої радісної аури, — один товарний вигляд у них і презентабельність; як знак уваги або частина декору годяться, але немає від них відчуття свята.
Сьогодні все з рук валиться — от і вазу ледь не впустила, і на роботі місця собі знайти не могла, а співробітники — всім відділом — як змовилися, щохвилини: «Ірино Владиславівно та Ірино Владиславівно!», — наче тільки й світу, що на її подвір'ї. Взагалі-то їй це подобається — бути незамінною, затребуваною, компетентною. Але сьогодні… Розтривожила ця зустріч в метро. Невже це все-таки був Олексій? Чому ж тоді він не заговорив, стояв мовчки? Чи це зовсім стороння людина, тільки схожа? Хоча, приблизно так зараз він мав би виглядати… Правду кажучи, це було в стилі того Олексія, якого вона знала колись. Той теж стояв у вечір їхнього знайомства на собачому майданчику й примовчував, відбуваючись поодинокими дотепами, поки Вітя Белс розпинався та й притьмом пішов верзти, з компліментами розпадаючись: «Ой, Ірино, ай, Ірино!»