— Куди ж мені тікати?
— До росіян! Там ваших не чіпають, у них навіть міністр Каганович є! А додому тобі не можна, Збишек тебе обов'язково викаже! — гаряче зашепотіла Зоська. — Тікай, тікай до росіян, їхнє військо вже піді Львовом!
— А як же батько, мати, сестри? — засумнівався він.
— Ти думаєш, їм легше буде, якщо тебе поряд із ними ув'язнять? Ще невідомо, що з ними зроблять! Твоє діло зараз самому врятуватися!
— Мені все одно треба зайти до своєї хати, — помовчавши кілька хвилин, твердо сказав він. — Я вночі сходжу додому, а тоді піду на Львів. А до темряви пересиджу у вашій кукурудзі.
— Скажи, що тобі там треба, я принесу, — запропонувала Зоська.
— Те, що мені треба, ти не знайдеш, — відмовився Левко.
… Уночі він пробрався на своє подвір'я, крізь навстіж розчахнуте вікно — вдень же спека була — добувся в хату, навпомацки, не запалюючи світла, пройшов у батькову майстерню й зібрав усі фамільні лекала, загорнув їх у шматок підкладки, зав'язав міцною валовою ниткою, прихопив піджака від костюма, зшитого батьком на синове шістнадцятиліття — таки осінь, хтозна, яка погода буде завтра чи післязавтра, і тихенько, намагаючись не створювати жодних звуків, знову у вікно поліз з хати. У дворі, ховаючись у тіні бузку, із саквами стояла Зоська.
— Левку, — стиха покликала вона. Хлопець аж сіпнувся від несподіванки.
— Я тобі тут зібрала в дорогу попоїсти… — вона простягла йому торбу й перехрестилася, щось шепочучи про Єзус-Марію. «Дивна, — промайнуло в нього. — За аіда в своїх богів просить». Подумав так — і завстидався: просила ж за нього.
— Йди, — сказала Зоська. — І повертайся після війни живим і здоровим.
Він хотів поцілувати її на прощання і — не зважився.
… Приїхати з СРСР до рідного містечка Лев Оскарович зумів лише на початку сімдесятих, взявши туристичну путівку до Польщі. Він не шукав своїх, — напевне знав, що вони згинули в Краківському ґетто, — хотів побачити рідні місця, батькового кумпеля Войцеха, а надто — Зоську.
У їхній хаті жили чужі люди, а Войцехової не було зовсім: на місці його обійстя стояла недоладна, схожа на хрущовку, п'ятиповерхівка. Що сталося зі старим будинком і куди поділися його мешканці, нові господарі родового гнізда Шварцбергів не відали.
От одне з тих старовинних фамільних лекал так і сяк прикладали до відрізу цупкого котону, приреченого стати модними, як в забугорних журналах, штанами, мудрований Лев Оскарович і його син Сашко:
— А якщо кокетку?
— У крайньому разі робитимемо кокетку.
— Таки все вийде, — підсумував відомий закрійник. — Сьогодні покроїмо, завтра Сашко пошиє, а вже післязавтра ти зможеш вишивати козирем не те що тут на Броді, — сяйнув знанням сленгу й неофіційної топоніміки старший Шварцберг, — а й хоч на Хресті.[17] І дуже добре: ніякої кокетки на, перепрошую, сраці.
— Льово, — голосно обурилася на кухні його дружина Бела Ісаківна. — Що це за слова? Ти модельєр, чи я вийшла заміж за сантехніка?
Майстер пустив повз вуха філіппіку — треба оце тобі слухати чоловічі розмови? — і дуже серйозно сказав Олексієві:
— Ти от що, друже: ні в якому разі не надумай йому, — тицьнув вказівним пальцем в сина, — платити грошима чи пляшкою! Фарт зіб'єш на все життя. Перша річ шиється від усієї душі, хорошій людині й безкоштовно! Так робив мій батько, батько мого батька, дід мого батька, ну, і так дальше…
— Я вже казав, — пояснив Сашко.
— Він казав, — гмикнув дядько Лев. — Аз ох-н-вей![18] Він сказав! То ти казав, а то я прошу. Олексо, чуєш: це дуже важливо.
Що залишилося Олексієві? Він кивнув головою.
4. Справи конторські
Саме в ті дні, коли чоловіки з родини Шварцбергів мудрували над Олексієвими брюками, Печерськом — старим і новим — поповзла паскудна звістка, що на схилах Дніпра якісь чуваки так якісно відбуцали Ігоря Гамзєєва на прізвисько Сорока, що він уже кілька днів не може вийти на вулицю через побої. Понесло туди цього Сороку з його Ксанкою на «Супер-8»[19] покататися. А там буцімто він і потрапив під роздачу з традиційною зав'язкою: «Скока врємя-дай закуріть-дай дєсять копочєк»… Сорока грав на ударних у шкільному рок-гурті, яких чимало розвелося останнім часом, і звалися вони, як один, «групами», бо бути ансамблем, як який-небудь зачуханий ВІА — чистої води западло, а бенди на наших теренах так і не прижилися. Музикант, а не який-небудь підпільний каратіст, Сорока не зумів відмахатися від шести пар вправних зальотних кулаків, які добряче приклалися до його табла, а тому змушений був прикладати до синців якісь свинцеві примочки, котрі були тепер, як ті карі очі, перепрошую, абсолютно «до сраки», і побої остаточно не зійшли, а лише перетворилися з фіолетових на жовті… Головна заковика й притичина полягали в тому, що Сорока був… з контори. Ні, не з тієї, що глибоко бурила, це було би занадто… З Чорної Гори.
18
«Аз ох-н-вей!» («Коли (кортить сказати) «ох» і «вей»!») (ідиш) — єврейська ідіома, котра залежно від контексту означає або конкретну заморочку («вей» — горе), або повне небажання заморочуватися.