Поснідавши похапцем, жене череду.
За рікою Іквою, під лісом Ялинцем, розкинулись Бородаєві угіддя — кілька гектарів сіножаті для випасу. Зразу ж за сіножаттю починається посадка пана Рачинського. Там ростуть малесенькі дубки. Їх майже не видно з-за високої соковитої трави.
Бородаїха, та й сам Бородай, кожного ранку наставляють Йосипа:
— А гляди-но, йолопе, щоб корови добре напаслися, щоб не світили ребрами! Для чого ж ми тебе тримаємо?
Йосип повинен розуміти це так: коли кульгавий лісник Федось, обійшовши посадку, подасться з лісу, треба пустити корів у дубки. Але, крий боже, щоб Федось помітив!
Невесело Йосипові корів хазяйських пасти. Це не те, що на вигоні. Там — хлопці-ровесники, а тут один як палець. Сім корів і стільки ж телиць розбредуться по сіножаті, а спутати їх чи взяти на припон не можна. Одна лише стара Красуля, що без лівого рога, слухає пастуха. Вона може годинами пастися на одному місці. Потім ляже, поремигає. Вийде в обід Бородаїха, видоїть її, і вона знову пасеться.
Йосип струже сопілку і не спускає очей з посадки. Вже сонце піднялось високо, а Федося не видно.
«Може, він пройшов, а я його не помітив», — подумав хлопець і, вагаючись, пустив череду в посадку.
Корови жадібно хапали траву, а Йосипа брав острах. Він уже завертав скотину на сіножать, коли раптом шулікою налетів Федось, закричав:
— Ах ти, лайдаку-негіднику! Це тебе хазяїн так вчить панську посадку травити?
Він замахнувся гнутою палицею і ударив хлопця по ногах. Йосип упав і скорчився від пекучого болю. А Федось галасував:
— Твоє щастя, що пасеш корів у Бородая, а не у якогось там гультіпаки! А то б зараз зайняв череду на панську стайню.
Лісник, радіючи, що впіймав злодія, стояв, широко розставивши ноги, і посміхався, позираючи, як Йосип кулаками витирає заплакані очі.
— Щоб це було востаннє, а то штани зніму! — крикнув Федось і попрямував через сіножать до річки.
Йосип підвівся, зігнав корів докупи, сів на старенькому лейбику і довго дивився на величезний синяк вище коліна.
Лісник цілий день крутився то сям, то там, а під вечір пішов до Бородая. Федось був впевнений, що той не відмовиться поставити добру чарку, аби тільки він мовчав перед паном Рачинським і не ганьбив першого на селі хазяїна.
Бородай зустрів Федося на подвір’ї. Запросив його у світлицю.
— Чого прийшов? — запитав.
— Так, так… нічого.
— Не мнися!
— Та я й не прийшов би, але ж служба.
— Та говори ж, що скоїлося?
— І казати неприємно, та й мовчати не можна.
— Так кажи!
— Ваш наймиток, знаєте… ну, корів…
— Недоглядів? У посадку вскочили?!
— Еге ж.
— От очмана, от роззява! Кожного дня я товчу й товчу йому в голову. А він, певно, заснув?
Бородай, насупившись, вийшов на кухню. Приніс пляшку горілки і сала на тарілці.
— Що ж, вип’ємо? Хай все зле забудеться.
— Вельми дякую за вашу щирість та ласку, — відповів Федось, приймаючи повний келих. Поглянувши у вікно, він з усмішкою мовив: — А ось і ваші корівки з пасовиська повертаються…
— І нащо ви його взяли у наймити! Це ж виродок якийсь, — вів далі Федось. — Точнісінько як його батько. Яблучко від яблуньки далеко не відкотиться. З тиждень тому дозволив я Таранчуку хмизу назбирати. І ви думаєте, що чарочку поставив? Де там. «Дякую», — сказав. А що я з цього «дякую» — кожуха пошию?
Бородай покликав Йосипа. Опустивши очі додолу, хлопець стояв біля порога. Мовчав.
— Скільки тебе вчити, поганцю, щоб ти скотину доглядав, га? — закричав Бородай, розперізуючись.
Склав пояс удвоє, замахнувся. Почувши, як батько лає Йосипа, Маркіян вбіг у кімнату.
І коли батько ударив малого Таранчука, Маркіян радісно вигукнув:
— Так тобі й треба! Не хотів мені сопілку дати. От і маєш!
— Ох і розумненький синок у вас, — сказав Федось, наливаючи чарку. — Істинно: який батько, такі й діти.
— Марш на горище спати. Та зарубай собі на носі,— крикнув Бородай Йосипу.
Зціпивши зуби, хлопець поплівся з хати.
Услід неслось презирливе Маркіянове:
— Знай наших, Йосип з гроша здачі!
Згущались вечірні сутінки. Йосип через сад побрів стежкою додому. Його давили сльози. Хотілось швидше розповісти про все матусі, просити батька; щоб забрав його. Та враз згадалось, що вдома — ні шматка хліба…
«А тато з мамою на мене надіються», — подумав.
Зупинився. Постояв трохи. Сів на стежці.
«Цією стежкою Маркіян щоранку до школи ходить. А мені, мабуть, не доведеться…»
Від цих гнітючих, безрадісних думок защеміло дитяче серце.
«Коли скородили за Терником, батько казав нам з Іванком: «Маленькі помічники ви мої…» Іванка нема… Тепер я один помічник. А батькам важко ж. Додому мені йти нічого».
Поволі вернувся в сад.
Йому хотілося скоріше вирости, стати дужим і сильним.
Зірвався вітер. З півдня сунули важкі хмари. Тривожно шуміли гостроверхі смереки. Яблуні роняли рожево-білий цвіт. Наближалася гроза. Десь далеко громи хитали горами.
ГІРКИЙ ХЛІБ
Ганна розігнула спину, випросталась і сперлася руками на вінця балії. До ліктів біліла мильна піна.
У грубі палахкотіли дрова. Крізь шпарини дверцят вихоплювались тонкі промінчики, відбиваючись у бульбашках різнобарвними смужками маленьких райдуг. Бульбашки лопались. Ганні здавалося, що то промінчики проколюють їх.
Зморено глянула на гору віджатої білизни. На дні зільниці залишилися тільки ганчірки.
Закипіла на плиті вода; покришка на баняку піднялась, на розжарених камфорках зашкварчало.
Ганна відставила баняка, залила вогонь у плиті. Дрова задиміли. Кухня наповнилася густими клубами пари. У заяложеному вікні набридливо задзижчала муха. Стало ще душніше, аж голова йшла обертом.
Зняла свою білу хустину, кинула в балію. Сплутані коси впали на спітнілу шию. Зібрала їх, щоб закрутити на потилиці.
— Довго ще будеш порпатися? — над самим вухом крикнула Мотря, увійшовши з сіней.
Не висока, але огрядна, з ряботинням на пухкому обличчі, вона накинулася на Ганну, мов оса:
— Тільки відступись від тебе, як уже вся робота стоїть. Длубаєшся, аж молоко кисне.
— Вже закінчую, господине.
— А оце що? — Мотря вихопила з балії хустину і потрясла перед Ганною. — Я собі думаю, де мило дівається. Куплю брусок — його наче собака з’їсть! То ти своє дрантя моїм милом переш? Гадала, не примічу? Вирахую!
Сопучи, Бородаїха почала ритись у купі білизни, шукаючи серед неї чужу. Над лівим оком сіпалася червона жилка. Мотрині пальці перебирали рушники, фіранки, наволочки… Розгорнула стару сорочку і заверещала:
— Це ж Йосипова! Знайшла час обпирати свого хлопчиська! І хустину, і сорочку в помиї зараз жбурну. Де цебрик?
— Сорочка ж Маркіянова, — заперечила Ганна.
— Не може бути! Хіба я осліпла, — Мотря уважно розглядала сорочку, ніби обнюхувала її.— Звичайно, його, Маркіянова. Ти можеш голову задурити так, що забуду, як мою рідну матір звали. Викручуй добре!
Виходячи, хазяйка у сінях спересердя штовхнула ногою кота. Він нявкнув і подряпався на косяк.
Ганна дістала з кутка коромисло. Примостила його впоперек лави. Накладала на обидва кінці білизну.
Її рухи були впевнені, спокійні, ніби ніякої неприємності не сталося. Підняла коромисло з білизною і вийшла на подвір’я.
В кутку Микола цюкав хмиз. На дубових колодах, завезених для будування нової стодоли, сидів Бородай із своїм братом Романом. Покурювали.
На Романове привітання Ганна тихо відповіла: «Добридень». Придержуючи коромисло, простувала через сад до річки.
Роман позирав їй услід. А потім:
— Запрошуй, Гордію, Ганну на балювання.