Перев’язуючи купки нарубаного хмизу перевеслами, Микола чув уривки розмови Бородаїв.
Надвечір, коли Йосип пригнав худобу з пасовиська, Микола підморгнув йому: має щось сказати.
— Ти знаєш, про що сьогодні Бородаї говорили?
— Про що? — насторожився Йосип.
— Гей, Йосипе, — покликав Бородай. — Іди сюди, справа є.— Подав хлопцю щось загорнуте в лопух. — Віднеси свіжину матері.
Йосип пустився бігцем у село.
Мати сиділа біля вікна і при місяці латала полотняну сорочку.
— Вгадайте, що я приніс? — заклав руки за спину Йосип.
— Певно, хліб з пасовиська. Хочеш зовсім себе заморити.
— От і не вгадали, — хлопець поклав на стіл свіжину. — На свято нам дали.
Мати налила води у макітру, полоскала м’ясо.
— Тепер і в нас, як і в людей, свято буде, — радів Йосип. — Де ж тато?
— У лісі. Дуби валить для Бородая.
— Я спішу, мамо. Під корів треба підстелити.
Поки Йосип бігав у село, Микола сам упорався з худобою.
По вечері у сутінках хлопці полізли на горище комори спати.
Йосип ліг горілиць. Зашаруділо давнішнє сіно.
— Лежи спокійно, — Микола висунув голову з-під старого кожуха. — Сіно терте, курява підіймається. Нічим дихнути.
— Мені чомусь не спиться.
— Ти думай про що-небудь… Чи дивися на черепицю. Он бачиш дірочку? Крізь неї зірка світить.
— Мені страшно.
— Так я ж біля тебе лежу.
— А про що обіцяв розказати?
— Передумав. Ти ще малий. Виростеш — сам узнаєш. — Микола заховав голову під кожух.
Йосип принишк, його вже хилило на сон, як почув шепіт:
— Знаєш, що Роман каже про твою матір?
— Ой, злякав ти мене. І сон розігнав.
— Ще виспишся. — Микола сперся ліктем на солом’яну подушку. — Був я на дровітні, сам чув. Роман сіпнув Бородая, каже: «Пам’ятаєш, Гордію, — якою красунею була Ганна, коли дівувала. Хоч тепер лице зморшки заборознили, але куди твоїй Мотрі до неї». Бородай засміявся: «А вона здоровенного гарбуза тобі дала».
— Якого гарбуза? — не зрозумів Йосип.
— Не перебивай. Роман колись упадав за твоєю матір’ю. Вона найкращою дівкою була. Хотів оженитися на ній. Думав, багатством візьме. Послав сватів з рушниками, а вони з гарбузом вернулися. За Романа вийшла Дроботова Одарка. Позаторік вона померла. Як я затямив, Роман і зараз на твою матір лихий. Забути про те не може. Сказав на балювання її запросити, щоб… насміятися потім.
Микола замовк.
Йосипа мучила думка: «А що як батькам зроблять зле?!»
— Миколо, — намацав під кожухом руку товариша. — Може б, переказати мамі, хай не приходять?
— Я сам так думаю. Бородай і свіжину дав неспроста, а щоб придобритися. От що, перестрінеш матір, як ітиме на хутір зранку.
— Ну й неграматично ти рядно стелиш, — Мотря шарпнула кінець з Миколиних рук.
— То Маркіян неграматично пише. Я ж не пишу, а стелю.
— Попереч мені. Не подивлюся, що свято нині. Такого стусана заробиш, — цикнула Мотря. Вона змусила Миколу вилізти на віз і підмостити заднє сидіння.
— Слухай, що наказують. Візьми червону стрічку. Вплети її коням у гриву. З хутора їдь помаленьку. Не жени коней. Чого вмощуєшся на сидінні? Злазь з воза! Як в’їдеш у село, поганяй трухом. На подвір’ї у батюшки цьвохни батогом і обжени кілька раз навколо дуба. Потім зупинись під самим ганком. Тепер повтори, що батюшці скажеш.
— Вже ж повторював.
— Не лінись. Давай: просили…
Микола, длубаючи у вусі, почав:
— Просили дядьо і тьотя вас, отче і наставнику Анатолію, і вас матушко…
— Слово в слово щоб так сказав. Мені матушка передасть.
Йосип допомагав Миколі запрягати коней… Бородай хотів похвалитися своїм гостям, що в нього наймитам страх добре живеться. Тому Йосип не погнав навіть на росу — ще звечора накосили конюшини. Її треба було тільки привезти. Все ж таки це не те, що цілий день пектися на пасовиську.
Микола важно сів на переднє сидіння, спустив ноги на стельвагу. Батога заткнув біля полудрабка, хльоснув віжками. Йосип зачинив за ним дубову браму. Стояв, опустивши голову.
Мати не послухала його і зараз готує печене й варене для гостей. А він так умовляв її, перестрівши за садом. Мати відповіла, що Бородай ще, чого доброго, вижене його, Йосипа, якщо вона під час балювання не прислужуватиме. Ну і хай виганяв би! Хіба ліпше, коли щось погане трапиться…
«Якби я був великим, — зітхає Йосип, — нікому б не дозволив матір зобидити. І за себе б постояв…»
Вчора Мотря послала його на Ялинець по терен. Обколов руки й обличчя, поки наламав його. А для чого? Щоб застромити у браму. Завжди так годиться робити в зелену суботу, щоб відьма не пролізла і корів не повидоювала.
Незабаром почнуть з’їжджатися гості. Йосип спустився в льох. Виніс оберемок мокрої лепехи і свіжої папороті. Лепеху розкидав по подвір’ю. Папороттю встеляв доріжку від брами до ганку.
На порозі виріс Маркіян. Сперся на липову гілляку, якою заклечали ганок. Руки засунув у кишені, сірого капелюшка нарочито збив набакир.
— Рівніше папороть стели, — командував він.
— Я навмисне як попало, щоб ти зачепився і впав. Вирядився, як панич, — засміявся Йосип.
— Ти в мене договоришся. Скажи ще слово — матір покличу. Вона покаже тобі, де раки зимують.
— Не лякай. Ти без матері й кроку не ступиш. За її спідницю держишся, як рак. Побоявся на дуб лізти воронячі гнізда видирати.
Цього було досить, щоб роздратувати пихатого Маркіяна. Він підступив до Йосипа. Стояли один проти одного, як два розлючених півники.
— Чом же не кличеш матері? — махнув Йосип гілкою папороті.
— Без неї справлюся, — наступав Маркіян.
Голосно загавкав собака. На подвір’я увійшов Роман із своєю дочкою Любкою.
Маркіян швидко сховав руки у кишені. Йосип, мов нічого не сталося, розтрушував папороть. Маркіян повів їх у хату. З ганку оглянувся і погрозив Йосипу кулаком.
Після Романа прийшла товста Ковалиха з дочкою, зятем і двома онуками — великим і малим Степанами. З сусіднього села Залісців приїхав Бородаїв кум Федір.
Чекали попа.
Йосип розпріг Федорові коні. Завів їх під шопу, щоб мухи не кусали, і закинув за драбину паші.
Він бачив, як з ганку спустилися гості. Федір ніс широку лаву, Мотря — вовняне святкове рядно. Бородай смоктав цигарку, застромивши пальці за підтяжки, які стягували його, наче обручі кадуб.
Діти побігли в сад.
— Довгенько матушки нема. А той чортогон Микола давно поїхав? — сіла на лаву Ковалиха.
— Давненько вже, — відказала Мотря.
— Не велика птиця ваш піп, — прикурював із запальнички Федір. — За нашим благочинним дві підводи треба посилати. Одну — для нього, другу — для матушки. Інакше не приїде.
Великий і малий Степани загукали з саду:
— Їдуть!
— Йосипе, відчиняй браму. Та швидше! — заспішила Мотря.
Вкотилася підвода. Піп махав камилавкою. Микола натягнув віжки, і коні, мотаючи головами, зупинилися біля лави.
— Фу, навіжений, — злякано прошепотіла Ковалиха, підбираючи спідницю.
Роман зсадив матушку з воза.
— Прошу до столу, — запрошував Бородай.
У дворі залишилися Йосип і Микола.
Гості сіли за стіл у світлиці. Бородай включив приймача, якого купив ще взимку у Львові. В садку бавилися біля столика хазяйські діти.
Йосипова мати в білій розпашці й чорній спідниці йшла через подвір’я. Темно-русе пригладжене з рівним проділом волосся не вибивалося з-під хустки. Несла обід хазяйським дітям і ласкаво дивилась на Миколу і Йосипа. Чорні брови, смугляве лице, запечалені очі. Тонка і невисока.
Микола з Йосипом лежали на возі і гризли соломинки.
— Ви пізніше пообідаєте, — сказала їм Йосипова мати, поспішаючи в хату.
Хлопці кивнули головами. Ковтали слину, а їхні ровесники під яблунею уминали холодець, запивали квасом.
Потім наймитам дали трохи об’їдків, і вони поїхали по конюшину.
Повернулися, коли вже стемніло. З розчинених вікон світлиці неслася п’яна пісня.