Співав Бородай. За ним вторили гості, а піп, відбившись од усіх, ревів:
І вже речитативом:
— Нашому господарю Гордію і газдині Мотрі дружно та дружно мно-о-гая лєта!
З хати вийшла мати і наказала Йосипові піти додому і загнати курей. Вона була не дуже засмучена, і це заспокоїло хлопця. Він легко ішов додому.
Дід Архип, якого попросили сторожувати господарку, дрімав біля печі на лаві.
— Приніс вам, дідусю, шматок булки, мама дали, — підійшов Йосип.
— Нащо мені булка, старому? Їж сам та рости здоровий.
Проте хлопець розломив навпіл.
Загнавши курей, лягли спати.
Дідусь пообіцяв розбудити Йосипа вдосвіта.
Проте спати не довелося — хтось постукав у шибку. Дідусеві ноги зачовгали по долівці. В хату зайшла, хлипаючи, мати. За нею — батько. Він стогнав і лаявся.
— Що трапилося? — в один голос дід і Йосип.
— Вигнали, як пса паршивого. А все він, Роман! Чого їм від мене потрібно? Все вже забрали — силу, здоров’я, а тепер жінку хочуть відбити. Чуєш, Архипе? Ганна їм очі коле. Цілий день варила-готовила, на стіл подавала. Посадили мене ззаду, як старця. Напившись, Роман почав залицятися до Ганни. Я не стерпів. Це ж наруга! — батько хрипів, держачись рукою за груди.
Доспіли вишні. Переднівок не був уже таким страшним. Люди говорили:
— Коли цвів біб, ївся хліб, тепер цвіте мак і хліб не їсться так.
Таранчуки перебивалися на вишнях. Антін, хоч і дуже скрутно доводилося, затявся не йти до Бородая позичати борошна. Після отієї солоної гостини вирішив навіть сина з наймів забрати. Коли ж поміркував, що вдома хліба й крихти немає, передумав. Що мав робити? Затаїв, заховав свою лють і кривду десь під самим серцем. Вішав сокиру за пояс. Йшов для Бородая дуби валити на нову клуню. Мусила й Ганна у Бородаїв город полоти.
Змарнів, замисленим став Йосип. На худому обличчі витягнувся довгий ніс. Тонкі губи були завжди стиснуті. Сині материнські очі, здавалось, трохи запали. Любив бути на самоті. Замкнувся в собі, навчився розуміти шум лісу і шепотіння трави.
Якось надвечір після дощу пішов хлопець у ліс по опеньки. На зеленій галявині біля здоровенного гриба з м’ясистою білою шапкою надибав джмеля. Пізніше догадався, що то був джміль-одинак. Під купкою моху він зліпив собі стільника. Йосип нарахував сім комірок. Вони були глибші і ширші, ніж на справжній рамі з вулика. І не жовті, а рудуваті. П’ять комірок — повні меду.
Коли джміль-одинак прилетів і ліг спати в своєму гнізді, Йосип у сутінках обкопав ножиком купку моху і обережно поклав скарб у картуз.
На сіножаті, під кущами вільхи, він встромив у землю дірявого горщика. Так з’явився перший пень пасіки.
Джміль-одинак звик до свого вулика. Він незабаром заповнив шосту чарунку і став воском опечатувати мед на зиму.
Під посадкою Йосип знайшов цілу джмелину сім’ю. Але до гнізда добратися було важко: джмелі жили глибоко в землі.
На смітнику за фольварком пана Рачинського хлопець натрапив на іржаву каструлю. Приніс її з собою на пасовисько. Пробив збоку цвяхом дірочку. З дощечки вистругав дно. Насушив дрібної трави, щоб було чим підмостити джмелям. Забив чотири кілочки. Приладнав на них каструлю. Вулик стояв готовий.
Вигнавши корів на пашу, вперто докопувався до джмелів. Циган — Бородаїв собака, сердився, що Йосип з ним не грається, хапав його за ноги, заважав працювати.
Цуциком взяв хазяїн Цигана у пана Рачинського. Гадав, що буде злим, нікого не підпускатиме. Але собака виріс ласкавим, товариським. Він любив більше Йосипа, ніж свого господаря.
Хлопець показав Цигану дірочку. Той понюхав. Певно, йому здалося, що це мишача нора, і він став гребтися. Висолопивши язика, Циган працював з усієї сили, гарчав. Порох сипався з-під його ніг. Раптом собака заскавулив, завив на всю сіножать, став тикати носом в землю.
Йосип погладив Цигана. Витягнув йому з носа джмелине жало. Проте собака більше не допомагав хлопцеві. Боявся навіть підходити до того місця.
Через кілька днів Йосип викопав джмелине сімейство. При місяці накрив величезну шапку стільників разом з джмелями каструлею і переніс на кілочки. Джмелі не відцуралися зручного вулика, носили мед, але Йосипа не підпускали.
Та хіба втерпиш, коли медом пахне!
Одного разу Йосип зірвав житнє стебло, підповз на животі до вулика джмеля-одинака. Той якраз полетів кудись. Всі комірки виявились заліпленими.
«От хитрий, — міркував Йосип. — Шкода грабувати. Він же один. Взимку може пропасти».
Підліз до каструлі. Підняв дощечку. Джмелі стривожено загули. У стільниках блищали крапельки меду. Простягнув стеблину, вмочив у мед і хотів смоктати. Тут Циган загарчав.
Йосип швидко накрив каструлю і виповз з-під кущів.
З лісу вийшла дівчина в білій сукенці в горошок і стала спускатися вузькою стежиною на сіножать.
«Хто б це?» — подумав Йосип і нагримав на Цигана.
Дівчина зупинилась на горбі під берізкою.
«Невже Єва Станіславівна? — приклав Йосип долоню до лоба. — Може, здалося?»
Дівчина також приклала долоню до лоба і роздивлялася навколо.
Спустившись вниз, вона теж упізнала свого колишнього учня. А він, сором’язливий, не наважувався ступити їй назустріч.
Вчителька підійшла сама.
— А я вас зразу ж впізнав, — сказав Йосип.
— Ти не вчишся? — запитала Єва Станіславівна.
Йосип барився з відповіддю.
— Наймитую в Бородая, — опустив очі долу. І враз сміло: — Собаку, яким він нас цькував на горі, ми отруїли. А з школи мене забрали… Трудно батькам.
Єва Станіславівна обняла хлопця.
— Ви знов учителькою будете? — дивився їй у вічі Йосип.
— Ні… Я касиркою в трактирі працюю. До вашого бондаря йду кадуби замовляти на капусту.
— Так ви теж у наймах, тільки в місті?
— Авжеж.
— А я думав — знову вчителькою будете…
— Чи не бондар он там, до посадки йде? — показала рукою Єва Станіславівна.
— Він, дядько Трохим. Гукнути його?
— Не треба. Він знає мене.
— Уже йдете?
— Я буду ще не раз у вашому селі, побачимось, — і пішла до дядька Трохима. Вилицюватий, присадкуватий, він крокував уздовж посадки, придержуючи під пахвою невеликий пакунок. Ось вони зійшлися. Дядько Трохим потис Єві Станіславівні руку.
Йосип зрадів, що побачився з Євою Станіславівною. Але й побоювався… У дядька Трохима на тому тижні поліція трусила, книжки небезпечні шукала. Про бондаря взагалі кажуть, що він бунтівник.
«Про те, що Єва Станіславівна з дядьком Трохимом бачились, нікому не скажу», — вирішив Йосип.
Пригнав худобу на хутір і довідався, що вдома лихо трапилось.
Сусіди порадили старому Таранчукові подати на Романа за знущання в суд. Зопалу він так і зробив. Постерунковий[4] зняв допит. Справа затягнулася. На постерунок[5] ніхто не ходив. Нарешті поліцай сам об’явився і випалив Таранчуку:
— Твоя справа припинена, як бездоказова. Тільки одна твоя жінка засвідчила, що Роман бив тебе. Але чи можна їй повірити, якщо вельмишановні і його святість отець Анатолій, і такий достопочтенний пан Бородай, і все інше товариство, яке гостювало, запевняють, що то був жарт. Ти просто лайдак, і все! Наклепник! Не більше і не менше. За ведення слідства, як такого, що не ствердилось, по закону плати штраф десять злотих. У чім і засвідчую. Капрал поліції панствової Курилевич! — поліцай приклав два пальці до козирка, цокнув підковами і простягнув якийсь папір Антону, щоб розписався.
Тремтячою рукою Таранчук поставив хрестик.
Розповів про це Йосипові Микола. Він сказав, що батько приходив до Бородая позичати гроші. Бородай лютився, не хотів навіть слухати. Батько дав слово валити дуби до жнив безплатно і на майбутній рік не забирати Йосипа з наймів.
Бородай мовив, що дасть гроші тільки тоді, коли батько перепросить Романа прилюдно у церкві.