Таранчук не перечив.
Прикро і тоскно буває Йосипові. Маркіян у школу ходить, а він біля свиней. Хоча б Єва Станіславівна навідалася. Обіцяла ж. Йосип щодня виглядав її. Зробив сопілку. Сам грати навчився.
Розбрелася худоба на сіножаті. Йосип виливає свою тугу на сопілці. Нерадісна, сумна мелодія пісні:
Йосип перебирає пальцями на сопілці, заплющивши очі від задоволення, бо не просто виграє мелодію, а серцем співає.
І коли доходить до слів, що травиця зів’яне і зсохне, якщо вороний ступить копитами на неї, а вода стане гіркою для козака молодого, сопілка його тужно плаче.
Граючи, Йосип не почув, як підійшла Єва Станіславівна і заспівала в такт:
Йосип стрепенувся. Обірвав гру, перш ніж Єва Станіславівна кінчила співати.
— Злякався? — сміялася вона.
— Думав, чужий хто.
— А я тобі книжечку принесла. Ти ж не забув читати? — Єва Станіславівна розгорнула газетний пакунок.
Книжечка була невеличка, потерта.
Єва Станіславівна простягнула її Йосипові.
— Розгортай, — мовила. — Це вже твоя.
Йосипові не вірилося. Він обережно перегорнув сторінку.
— Ну читай.
— Те Ге Шев-че… Шевченко, — водив пальцем.
— О, ти наче горіхи лускаєш, — заохочувала Єва Станіславівна.
Підбадьорений похвалою, Йосип читав без запинки:
— Ти ще не розповів, як живеться тобі,— сказала Єва Станіславівна, коли Йосип втомився читати.
Замість відповіді він мовив:
— А в мене пасіка є. Ходімте побачите.
Єва Станіславівна похвалила пасіку.
— Бородай зобижає? — питала.
— Краще б мене побили, а то над батьком знущаються…
Йосип розповів, як у неділю батько повинен був перепрошувати Романа. Сорому набрався, бодай не казати. Стояв перед вівтарем на очах у всієї громади. Заприсягався перед образами, що в суд подав згарячу.
— За що ж наруга така? — спохмурніла Єва Станіславівна.
— Або я знаю. Кажуть, якби ми не такі бідні, не смів би Бородай глумитися.
— І правду кажуть, Йосипе. Та не довго Бородаям панувати вже. Хочеш, буду частіше до тебе приходити? «Кобзаря» разом читатимемо…
З того дня Йосип ще більше прив’язався до Єви Станіславівни. Вони читали вірші, збирали різні трави, квіти, листя, все це Йосип висушував і тихцем складав на печі у закапелку.
Про дружбу з Євою Станіславівною знав лише один чоловік — бондар. Йосип приносив йому книжки, які передавала учителька. Що у цих книгах писалося, хлопець не знав. Спробував якось прочитати, але нічого не второпав.
Перед жнивами Єва Станіславівна рідко навідувалась до Йосипа.
А тут в селі бідняки стали поговорювати, що не підуть ні до пана Рачинського, ні до попа, ні до інших багатіїв жати за дванадцятий сніп.
Бородай ні з того ні з сього почав лаяти Трохима:
— З тартака його вигнали, бо народ підбурював. Тепер в селі чесним людям на п’яти наступає.
Поліція знову трусила в дядька Трохима. Його погнали на постерунок, і, як тільки Єва Станіславівна прийшла, Йосип зразу ж сказав, що бондаря забрали.
Єву Станіславівну це не здивувало.
— Довго його не продержать. Випустять, бо доказів жодних нема, — мовила вона і попросила передати дядькові Трохимові щось загорнуте в хустину. Сама ж швидко подалась на горб. Лісові кущі заховали її легку постать.
Йосип помацав пакунок. Під пальцями зашелестів папір. Певно, знов книги. Тільки чому обкладинок нема?
Сховав під каструлю з джмелями.
Єва Станіславівна не помилилася. Бондаря випустили через два дні, і він сам прийшов на пасовисько.
— Молодець, добре сховав, — похвалив Йосипа дядько Трохим, перекладаючи за пазуху білі листочки.
— У неділю піднімемо все село на ноги.
«Що ж то буде?» — гадав Йосип.
У суботу Микола повів коней на нічліг. У неділю вранці, вигнавши худобу, Йосип попросив його, щоб попас корів. Сам махнув на село.
Люди сходилися до церкви. Під червоною брамою з зеленим дахом гомоніли мужики. Парубок, той самий Грицько з Кривулі, що його торік вигнали із школи, і дядько Трохим читали селянам розклеєні на паркані й на брамі білі листочки. Люди розмахували руками:
— Добре написано!
— Читай далі!
— Про землю там нічого нема?
До гурту підходили нові прихожани. Дядько Трохим починав читати листівку спочатку.
— «Не наймайтесь до багатіїв за дванадцятий сніп, поки не будуть платити по-людськи…»
— Вік жали за дванадцятий сніп, а зараз не будемо? Ой, щось не віриться, — озвався з гурту Таранчук.
— З такими, як ви, боягузами нічого не зробиш, — кип’ятився Грицько. — Я ж толкую, що треба всім селом…
— Диви, який спритний.
— А поліцейської гуми не хочеш? — не втихали чоловіки.
— Не лякайте!
— Що ж там про землю в тих паперах? — допитувався Таранчук.
— Ніхто нам її не дасть, поки пани панують, — толкував дядько Трохим. — Це як закон. Та не довго ходити нам горбатими… Вище голову, селяни!
— Трохиме, багатії сунуть!
— І поліція! — плеснуло з гурту.
Натовп шарахнувся від брами. Люди незчулися, як гумові палиці пішли гуляти по їхніх спинах.
— Хто розклеїв цю погань, пся крев?! — зривав Курилевич листівки. — Р-розійдись!
Чоловіки опиралися, поки поліцай не випхав Трохима з гурту. Тоді побігли врозтіч.
Бондаря знову погнали на постерунок. Одначе листівки зробили своє. В понеділок люди вийшли на свої вузькі смужки. Управитель фольварку гасав по полях, умовляв жати панську озимину. Піп послав наймитів за женцями у навколишні села.
Але і там люди бунтували.
Кипів від люті Бородай. Хіба видано, що навіть Таранчуки не схотіли в нього жати!
Так минуло три дні. Всі бідняки встигли обжатися. Озимина перезрівала. Багатії поступилися одним снопом.
Наступної неділі піп на казанні соромив парафіян, а Трохима Гойду обізвав бунтарем, підручним антихриста. Не забув оповістити, що його запроторено в тюрму.
Міцно вчепившись за повід, стримуючи сірого в яблуках Кумиса — трирічного жеребця, Йосип повільно виїхав з брами. До Кумиса прив’язана такої ж масті Альта. Цю пару молодняка Бородай держав виключно для виїздів, рідко запрягав у шлеї.
Слідом за Йосипом вивів тяглових коней Микола, погнав навздогін. Порівнялися, поскакали. Вбік тікали злякані кури, вилітаючи просто з-під копит. Перебралися через довгий хисткий місток, викладений з соснових колод.
Тут, на правому березі Ікви, хлопців чекали Грицько і Петрик. Вони служили на фольварку пана Рачинського і також вивели купати коней.
— Завертайте сю-юди-и!. — гукали Грицько і Петрик.
Хлопці пустилися вздовж берега навскач. Зупинилися біля верб, мало не наїхавши на своїх ровесників.
Йосип хвацько зіскочив з коня.
Грицько допомагав Миколі, а Петрик Йосипові — прив’язувати коней до верб.
Йосип і Микола роздяглися, сіли на теплому піску.
Грицько, обнявши руками коліна, оповідав, як учора управитель фольварку перекинувся з бричкою в річку.
— Тільки в’їхали на середину — гнила дошка трісь. Я коней цьвох. Вони як рвонуть! Орчики розламались. Бричка зачепилась передніми колесами за дошку. Так і повисла. Я кричу: «Тпру! Тпру!», а коні тягнуть мене вперед. Держусь за віжки. Як побачив, що можу і сам злетіти з брички, виплигнув на місток. Обернувся, а управитель висить униз головою і руками махає. Покрутився так і шубовсть у воду. Пірнув рибу ловити.