— Що ж далі? — нетерпеливиться Йосипові й Миколі.
— Відшмагав мене. Погляньте, які синяки, — Гриць ліг на живіт.
— Болить? — торкнувся тіла Йосип.
— Переболить. Чорт з ним. Заросте і грубіше на тому місце буде. А пан управитель на все життя затямить, як купався, — посміхнувся Микола.
— Авжеж що не забуде. Носа розквасив. За живіт зараз тримається, чмихає, як ковальський міх.
— Ну, гайда коней купати, — підвівся Грицько.
Хлопці встали, відв’язали своїх коней.
Понад берегом річка мілка. Далі глибше й глибше. Йосип відчуває, як Кумисові все важче і важче йти в річці. Вода підмиває коням животи, боки.
— На ями поганяй! — кричить Микола.
На ямах течія повільна, наче вода тут зупиняється. Вода переливається коню через хребет.
Посеред ям хлопець зіскакує з Кумиса, занурюється у воду. Течія підносить його вгору.
Коні швидко стомлюються, і хлопці виводять їх під верби. Потім наввипередки біжать до стрімкого обриву, що навпроти парку пана Рачинського, і, простягти вперед руки, майже одночасно стрибають у річку.
Одно погано — дуже короткий обідній час. З фольварку задзвонили в рейку. Грицько і Петрик мусили збиратися. Їм уже треба бути на роботі.
Микола і Йосип невдовзі теж вийшли з річки. Раптом з лівого берега почули страшний крик. Із-за густого верболозу вискочив Степан-великий, заволав:
— Люди! Р-я-ту-у-йте!
Хлопці шубовснули у воду. Попливли до лівого берега.
— Хто топиться? — вискочив на берег Микола.
— Там! — біг до кущів верболозу Степан-великий.
Біля верболозу річка коліном огинає парк. У воді борсалися Маркіян з Степаном-малим. Їх закрутило на повороті.
Степан-малий запустив пальці в Маркіянрву чуприну, а Маркіянові пальці немовби заклякли у волоссі Степана-малого.
Микола був уже на повороті. За ним плив Йосип.
— Давай руку! — гукнув він до Степана-малого. Виринувши з води і побачивши біля себе Йосипа, Маркіян вчепився йому за ноги. Микола схопив Степана-малого за чуба і потягнув до берега.
Йосип гріб руками. Ногами не міг ворухнути. Захлинувся. Зашуміло у вухах. В очах попливли жовті кола.
У цей час Маркіян випустив Иосипову праву ногу. Хлопець напружив м’язи.
— Держись, Маркіяне, — прощепотів, випливаючи на мілину.
Степан-великий, довгий, як патика, завивав над братом.
— Цить! — нагримав на нього Микола. — Одягайся сам і Степана одягни. Не реви, як свята богородиця.
З Маркіянового носа полилася кров. Йосип нарвав трави, підклав йому під голову, щоб було вище. Микола намочив сорочку в річці і примостив «утопленику» на перенісся.
Обидва Степани, скімлячи, поплелись у село. Коли Маркіян трохи відійшов, рушили на хутір.
Побачивши блідого Маркіяна, Бородаїха обімліла.
— Де волочилися так довго? — підскочила до коня, щоб зняти сина.
Маркіян, відвернувшись убік, промимрив:
— Я… я… топився.
Мотря залементувала:
— То вони, оті бусурмани, Йосип з Миколою, завели тебе на глибоке! Ах ви ж, поганці!
Мотря, схопивши прута, метнулась до хлопців.
До покрови — храмового свята — лишились лічені дні. В Почаїв готувалися старі й малі. Бородай запевнив, що і Йосипа візьме з собою.
Тепер кожного ранку, вигнавши корів на Городисько, Йосип мимоволі поглядав на захід, де біла дзвіниця монастиря підпирала небо.
Доручивши корів Миколі, який зяблив пшеничисько, хлопець повернувся на хутір. Зупинився під смерекою. Ще раз позирнув на лавру.
Його покликала Мотря.
— Хто виливатиме за тебе? — показала на відро з помиями. — Завжди забуваєш!
Йосип ухопив відро, побрів за хату.
А навздогін йому неслося:
— Не забудь курям гарнець проса висипати, індикам картоплі замішай, від свиней цеберки прийми, а то, чого доброго, ще потрощать.
Висунувся в розчинене вікно Бородай. Він завжди милувався широким подвір’ям, добротними, під цинковою бляхою коморами, хлівами і клунями. Завезені дубові колоди, сад, захований за смереками, — все його.
Виволікши важкі цеберки, Йосип погнав припинати за сад поросну льоху. Вона впиралася, рила спориш. Хлопець хльоснув свиню лозиною.
— Ти легше, легше її, бо поросят скине! — гримнув Бородай.
— Щоб вона здохла тобі,— бурмотів під ніс Йосип.
Впоравшись на господарстві, хлопець поніс у вузлику обід Миколі.
— Давай швидше, бо вола з’їв би! — здалеку гукнув Микола.
Йосип прискорив крок.
— Що приніс ниньки? — витирав Микола об штани брудні руки.
— Те, що дали.
— Розв’язуй.
Сіли під возом. Йосип розв’язав вузлик.
— Маєш хліб, трошки сала і кухлик кислого молока наполовину з сироваткою.
— Знову те саме, щоб вони самі скисли. Маркіянчика медівничками годують. Сала на понюх, — Микола розламав цілушку.
— Ти їж, як циган, — засміявся Йосип. — Прив’яжи на ниточку шматочок. Якщо заманеться проковтнути — витягуй з рота. Я пробував. Та ледве півбуханця не вмолов.
— Тобі дати хліба? Либонь, теж кишки марш грають?
— Дай. А я тобі взамін антонівку на закуску, — Йосип вийняв з кишені яблуко. — Понюхай, як пахне.
Микола поклав яблуко на коліно. Зверху на нього пужално. Вдарив кулаком. Яблуко розкололося навпіл.
— Закушуй і ти, — подав половину.
— У свято мене в Почаїв візьмуть, — смакував яблуко Йосип.
— Хвалися. Може, і не візьмуть.
— Сам Бородай сказав. Тільки з річки мені сім кіп конопель треба викинути.
Хлопці перехрестилися. Йосип загорнув кухлик у хустину. Микола почав запрягати коней.
— Скажи Бородаєві, що до вечора кінчу, — мовив Йосипові.
Хлопець рушив на хутір, а потім зразу ж до конопель.
Бовтається в річці, витягає горстку за горсткою на берег, розставляє купками. Вода не літня, холодом ноги облизує. Але хлопець радий стерпіти все, щоб його взяли в Почаїв. Як там буде красиво! Може, Мотря розщедриться і бублика купить.
Незчувся хлопець, як сонце стало спускатися. Він витягнув останню горстку, розставив її. Ноги задубіли. Швидко одягнувся, затупцював. Трохи зігрівся.
Присів на березі. Іква хлюпала, гойдала хвилею… Забув Йосип, що його чекали кури, індики, поросна льоха.
…Настала покрова. Бородаї зібралися в Почаїв. Радів і Йосип. Один Микола повинен був залишитись на хазяйстві.
Йосип одягнув чисту сорочку, розчесав темно-русого чуба, ще й олією його намазав.
Мотря в сірій спідниці й такому ж сачку, в червоних чоботях, схожа на годовану попелясту качку, ходила по двору, наказуючи Миколі.
— Як ми поїдемо, Цигана спустиш з прив’язі. Корів видоїш.
Бородай стукнув у вікно:
— Воза лаштуйте!
Хлопці виволокли воза з-під шопи. Йосип витягнув дишло і, крекчучи, став заправляти його. Дишло ніяк не залазило на місце. Нараз вислизнуло з Йосипових рук і впало просто на ногу. Хлопець так і присів.
Микола виніс шлеї і віжки.
— Що з тобою?
— Дай мені ба-бку, — ойкав Йосип.
З великого пальця сочилася кров. Микола побіг на дровітню. Відірвав клаптик від ганчірки, яка сохла на кілку. Розшукав під тином широкий лист бабки, сполоснув у воді. Туго перев’язав розбитого пальця.
— Йосип не поїде, — підступив Микола до ганку.
— Що? — Мотря зміряла презирливим поглядом Миколу.
— Він палець роздушив.
— Господоньку милостивий і ти, свята покрово, змилуйтеся наді мною, — почала Мотря і до Миколи: — Чом стоїш, дурню? Натягни чисту сорочку. Ти поїдеш! Чи ви змовились мене зі світу зігнати?
Йосип кульгав біля воза. Бородай з жінкою вмостились на задньому сидінні, пухко вистеленому. Маркіян — біля батькових ніг. Коні рушили.
У Бодаках бамкали дзвони. Їм у відповідь неслось бом-бам-бім з сусідніх сіл. Не було чути лише гудіння великого дзвона Почаївського монастиря.
Хлопець забравсь на горище. Там стояв невеличкий сундучок-ящик. У ньому лежало кілька Йосипових старих сорочок, дві грудочки цукру, що збереглися з зелених свят, лезо поламаного ножика. Нахилившись над своєю скринею, хлопець роздумував, яким він буде багатим, коли Бородай пошиє зароблені штани і марнерку.[6]