В хліві замукала безрога Красуля. «Доїти пора», — подумав Йосип. Спустився з горища. Дістав дійницю з кілка. Вимивши туге вим’я, присів навпочіпки. На порозі вмивався лапкою чорний кіт.
Непомітно минав день. Йосипа ніхто не підганяв. Сам знав, що треба робити. Нагодував худобу. Курям насипав проса в корито значно більше, ніж Мотря, щоб і вони запам’ятали свято. Коли б хазяйка довідалась про цю щедрість, викрикнула б: «Чужим добром розкидаєшся!»
Богомольці повернулися пізно. Йосип допитувався в Миколи, що він бачив і чув. Микола ледве волочив ноги. Казав, що надто втомився.
Бородай з сином, зайшовши в хату, не показувались. Мотря, як чорна туча, снувала у хлівах.
— Догоджай Мотрі, бо вона як скажена, — застеріг Микола Йосипа.
— Чого це вони всі набурмосені? — дивувався Йосип.
— В Бородая хтось гаманця свиснув, — одказав Микола.
Мотря не покликала, як звичайно, хлопців вечеряти. Вони сиділи мовчки на колодах. Пливли сутінки.
Закінчувався строк Йосипової служби. Бородай відміряв зароблені хлопцем три пуди жита, Мотря сама пошила штани і марнерку. Кроїти вона не вміла, і тому одна холоша вийшла коротшою. Йосип не був вибагливим. Одягнувшись, сказав, що йому дуже зручно.
Йосип мріяв про той день, коли не буде наймитом. З цією думкою він лягав, з нею і прокидався. Микола, котрий мав наймитувати до різдва, заздрив йому.
Нарешті, останній день.
Йосип згрібав гній в хліві, коли грюкнула хвіртка. У двір зайшов батько. Мовчки пройшов повз сина і попрямував у хату.
«Чого це він?» — стривожився Йосип.
Зупинився передихнути. І тут налетіла на нього Мотря.
— Чого галок рахуєш? Строк твоєї служби не закінчився. Тільки-но батько твій на колінах стояв, просив, щоб ми тебе залишили. По доброті своїй згодились, а ти не стараєшся. Підбирай гній граблями, не розтрушуй.
Мотрині слова були ударом для хлопця. Невже цілу зиму доведеться в такому пеклі жити?
Викидав гній з хліва. Микола повіз уже хуру на поле.
Смутно стало на душі. Не почув Йосип, як під’їхала підвода. Думав, що то Микола, аж воно — Роман. І не один — з старенькою матір’ю.
Роман кинув матері:
— Злізай! Клунки сам скину.
— Не гони, сину, — озвалась бабуся. — Піду вже.
Прибігла Мотря. Не привітавшись, підскочила до Романа.
— Хто просив, щоб привозив її? Гордію! Ти чуєш чи ні! Виходь-но! — І до свекрухи грізно: — А ти, стара відьмо, і не рушся з воза. Тут і собі ради не можемо дати, ще й ти на зиму!
Бабуся схилилась на клунок. Вихором вилетів з хати Бородай.
— Приймай матір, — глянув скоса Роман.
— Куди приймати? Ти ж батьківщину посів. Я на хутір вибрався. Все тобі лишив. Ти повинен матір доглядати!
— Он як! А три материних десятини хто забрав? Ти забрав. Як батько вмерли, так ти і від їхнього поля на цілих три аршини собі відчепив. Думаєш, як не застав тебе, коли межу перекопував, то й нічого не знаю? Злодій ти, а не брат.
— Геть, щоб мої очі ні тебе, ні старої не бачили! — кричав Бородай.
— Людоньки, без ножа хочуть зарізати, — голосила Мотря.
— Ніхто не ріже тебе. Мовчи, очманіла! — пінився Роман.
— На моєму дворі та ще розпоряджатися, — наступав Бородай.
— Чом я не вмерла? Смертонько, де ти? — трусилась бабуся.
— Злізай! — гримнув на неї Роман.
Плигнув на землю. Вихопив клунок з материних рук і жбурнув до ганку.
Бородай підскочив до купи гною. Вирвав вила з Йосипових рук.
— Посмій лишень зсадити стару з воза, — рішу обох тут на місці!
— Не вий вовком, Гордію. Ми договір уклали за матір’ю доглядати, — тихше сказав Роман.
— Як Маркіянчик був малим, то ти тоді не пустив її, щоб няньчила. Тепер вона стала підсліпуватою, і ти притарабанив свекруху. Мовляв, бери, небоже, що мені негоже, — виказувала Мотря.
Вона закинула клунок на плечі, хотіла назад на віз ткнути, але Роман так стусонув її, що вона аж упала.
Бородай вилами вперіщив брата по крижах. Роман застогнав. Але, як тільки Гордій нагнувсь над Мотрею, стягнув матір з воза і вдарив по конях.
Рвонувся Бородай. Схопив коней за вуздечки. Роман замахнувся батогом:
— Пусти!
Опік брата по руках. Гордій засунув пальці від болю в рот.
Роман втікав не оглядаючись.
— Запрягай коней, Йосипе! — лютував Бородай. — Відвези стару!
— Коней же немає,— сказав Йосип. — Микола гній повіз. Чи виїзні запрягати?
— Виїзні? Для кого? Чекай Миколу. Тоді відправиш, щоб не смерділа тут.
Викидаючи гній, Йосип схлипував, дивлячись на бабусю. Закутана у вовняну хустку, в старому кожушку, вона сиділа не ворушачись. Збоку, туго зв’язаний, валявся клунок. До бабусі підходили кури. Вона підставляла їм свої кострубаті руки. Кури клювали грубі пальці і зашкарублі долоні.
Йдучи в хату, Бородай і Мотря обминали матір.
Повернувся Микола. Під’їхав під купу гною.
— Йосипе, чи забув, що я наказував! — спустився з ганку Бородай. — Відвезіть стару.
Хлопці збили коней. Йосип наваживсь кинути на віз трохи соломи.
— На весілля чи в церкву лаштуєшся? — забрала солому Мотря, — Хай протрясеться трохи!
— Полудрабки мокрі! Замаститься бабуся, — мовив Йосип.
— Не велика пані.
Дорогою бабуся просила хлопців не везти її додому. Роман все одно не прийме.
— Лучче в Ялинці чи в яру глибокому скиньте мене, — шепотіли її губи. — До ночі я перемучусь, а там холод прийде. Може, дасть бог, і заколію.
Хлопцям стало страшно. Погнали коней швидше.
Роман перестрів їх, як вже під’їжджали до його воріт. Завернув коней:
— Махайте додому і передайте Гордієві, най з мене дурня не строїть. Три роки я матір глядів. Тепер — його черга.
Привезли бабусю назад. Але брама була зачинена, так що на подвір’я не в’їхали.
Вилаявши хлопців, Бородай сам помчав матір. Непомітно скинув її в Романовому садку.
Тужно шуміли смереки.
Спускався холодний вечір.
Осінь довгі ночі пряде — дні вкорочує. Не жевріє каганець у хаті Таранчуків. І в отому мороці вечірньому не спиться ні Антону, ні Ганні. Ще як потріскує сухий хмиз у печі, Ганна, приставивши коловорот до припічка, пряде кужіль для Бородаїхи з тих конопель, що Йосип витягав з річки. Коли ж звариться пісний куліш чи картопля в мундирах, гасне ватра. Навмисне довго не затуляють піч дерев’яним півкругом, щоб хоч вуглинки тліли. З ними таки веселіше. Та світяться вони недовго. Згасають, наче сірники на вітрі. У комині вітер гуде, сумну пісню співає.
Чого тільки не передумаєш в осінню ніч! І Антін думає вперто, боячись ворухнутись, щоб не злякати своїх дум.
Мріє і Ганна, лежачи на печі. Коли б хто спитав її і Антона, що тривожить їх, відповіли б на це однаково.
Кінчилось літо. Осінь настала. А вони все думку плекають телицю придбати. Тим-то і гасу не купують, рано спати лягають.
Є у Таранчуків троє овець. На ярмарку за вгодовану кітну вівцю можна вторгувати п’ятнадцять злотих. А телиця не менше сімдесяти коштує.
Антін і Ганна чекають, щоб ціна піднялась. Тоді продадуть, докладуть ще, зіб’ються якось на телицю.
Після Михайла вирішив Антін вести овець на продаж. Сходив до Бородая. Тридцять злотих узяв на вексель. Заодно попросив, щоб Йосипа відпустили на один день.
Підморозило трохи. Малі калюжі затягнуло, ніби шибки хто повставляв. З-за голих дерев бовваніли сільські хати. Над Іквою сірів, кутався у тумані ліс.
Антін, одягнений в руду гуньку, ступав спереду. З-під рукавів виднілася полотняна сорочка. Він тягнув на мотузці зв’язаних докупи трьох овець. На голові похитувалась гостроверха бараняча шапка.
Йосип підганяв овець. Материн сачок обвисав на ньому, як на жердці. Рукава закочені. Озутий, хоч і в порвані, але чоботи.