— Підганяй овець, Йосипе, а то ми через тиждень на ярмарок попадем, — оглянувся батько.
Йосип шморгнув носом. Легенько торкнув білу вівцю. Бо лише вона впиралася. Сірий баран і чорна ягниця не відставали. Хлопцеві було шкода, що вівцю продадуть. Він пам’ятає, як три роки тому купили її. Тієї зими Іванко ще був живий. Як веселилися з братиком, коли біла вівця (її так і назвали Біла), принесла двійню.
Перейшли перехресну дорогу. Дали вівцям скубнути зеленого жита і знову рушили.
Йосип вперше у місті. На вузькій забрукованій вулиці влились у людський потік.
Щоб не загубитися, Йосип не відставав від овець. Поміж возами пробиралися на горбок. Стали в ряд до дядьків і тіток, які стояли з вівцями і козами.
Продавши овець, Таранчук купив телицю рудої масті з білою зіркою на лобі за сімдесят чотири злотих. Тітка віддала в придачу мотузку, на щастя.
Поки батько ходив купувати гасу і сірників. Йосип доглядав телицю. Милувався нею, тут же і охрестив Зіркою.
— Телицю продаєш? — запитав хтось.
— Самі купили, — відказав, не піднімаючи голови.
— Неначе ти, Йосипе?
Хлопець ледве не випустив мотузку з рук. Перед ним стояла Єва Станіславівна.
— Чому ж ти сам?
— Я з татом. Вони дещо купити пішли.
— Мені про тебе Грицько розповідав.
— В Почаєві? — спитав Йосип. — А мені не вірилось. Я так виглядав вас на пасовиську. «Кобзаря» всього напам’ять вивчив.
Єва Станіславівна нахилилась до Йосипа:
— Тихіше говори. Ти ще в Бородая служиш?
— Служу. А дядька Трохима в тюрму запакували. І за вами поліція нишпорить. Грицько, певне, казав вам.
Єва Станіславівна посміхнулась.
— А дядька Трохима не скоро випустять?
— Випустять! — і відразу заметушилась. — Заговорилась я з тобою. Поліцейський он ходить. Іти мені треба.
Йосип мало второпав з того, що розповіла Єва Станіславівна. Обміркувати також не встиг. Надійшов батько. Рушили додому.
Ганна чекала за ворітьми. Побігла назустріч. Обняла телицю за шию і ввела її на подвір’я.
— Первісточко наша, — приказувала, цілуючи телицю в лоб.
Йосип приніс жмут сіна.
— Зіркою я назвав її, мамо.
— Гарно! — похвалила мати.
Втрьох завели телицю в чистенький хлівець. Мати напоїла Зірку теплим пійлом, батько покропив святою водою з пляшечки.
При місяці стояли на порозі.
— Вона вже вим’ячко, сливе, відпускає,— раділа мати. — На великий дзвін своє молоко буде.
— Якби-то, — мовив батько.
Настали перші дні зими. Випав глибокий сніг, а Мотря все не пускала Йосипа на ніч у хату. На горищі стало холодно. Хлопець промерзав до кісток.
Одного разу, вирядивши Маркіяна в школу, Мотря схаменулася: де ж Йосип?
У хлівах ревла худоба.
— Ніде на обійсті хлопчиська нема, — казала Мотря чоловікові.
— Йосипе! — гукали вдвох.
Не обізвався.
Роздратованому хазяїнові довелося лізти на горище. Довго не міг відчинити дверцята. Рвонув їх щосили.
— Спить? — задерла голову Мотря.
Бородай нахилився над Йосипом.
— Задубів, чи що? — шарпав його.
Хлопець лежав під гунькою калачиком. Від холоду звечора він довго не міг заснути, перекидався з боку на бік, розтирав ноги. Над ранок задрімав.
Бородай зірвав гуньку з сонного. Відкинувся, побачивши, що в Йосипа посиніли ноги.
Налякані хазяї роздягли його, поклали в кухні на лаві під грубою. Бородай розтирав Йосипа спиртом. Сине тіло не скоро порожевіло. Не скоро й хлопець очуняв. Його окутали кожухом.
— Щастя, що не заколів, — причісувався Бородай перед дзеркалом у світлиці.— Давно казав тобі, пусти на кухню, а ти вередувала. По селу, чого доброго, таке піде, що нікого не наймеш. З свиньми пацькатися ти не дуже любиш!
Мотря хотіла огризнутися, але зайшов дід Архип. Стихла і шмигнула у ванькир.[7]
— Помагайбі,— переступив поріг дід.
— Мітли приніс? — виглянув, із світлиці Бородай.
— У сінях кинув.
— Значить, завтра Микола до машини хай виходить. І ти теж.
— Не забудемо, — буркнув дід Архип. — Тільки хотілося б знати, що заробимо.
— Не торгуйся. Якось зійдемося, — переконував Бородай.
Проте дід не відступав.
— Воно, звісно, погодитися можна. Тим паче, що зараз холода вдарили і податися нікуди, — почав він. — Але все-таки, якщо знаєш, за що робиш, то й рукам легше.
— Заспівав, мов дяк над мерцем. Воля твоя, — не силую. Не хочеш приходити — не приходь. Робітник з тебе, як з пальця молоток. Ціну набиваєш, а ледве дихаєш.
— Не гнівайтеся, Гордію. Вибачте старому.
— Та що там вибачатися. Виходьте з онуком до машини. Для свого ж благополуччя.
Дід довго клацав клямкою, поки відчинив двері.
Бородай, згадавши, що мітли уже принесено, голосно гукнув:
— Очуняв? Вставай, Йосипе! День не чекає,— і почав шарити крючком під столом, дістаючи бланкового паса до молотарки.
Бородай позичав його попові. Пас порвався. Наймит отця Анатолія приніс паса скрученим, перевеслом зв’язаним, так, ніби він був цілий-цілісінький.
Шкода, що Мотря не чула Гордієвої лайки, яку він посилав на адресу помазаника божого. Вона неодмінно в неділю просила б попа хоч в умі помолитися за чоловіка, щоб Всевишній простив прогрішіння його.
Стягуючи яловим вшивачем порваного паса, Бородай покректував. Його злість подвоїлась, коли з сіней почулося Мотрине:
— Чом не розбудив наймита?
З швайкою в руці хазяїн піднявся з стільця. Ткнув носком чобота в кухонні двері.
Поклавши голову на кулачок, Йосип спав глибоким сном. Його бліді губи час від часу ворушилися. На них пробігала тінь невиразної усмішки.
Бородай тихцем наблизився і провів швайкою під носом. Йосип промимрив щось і, не розплющивши очей, повернув голову до стіни.
Хазяїн сунув швайку в кишеню і покравсь до мисника. Зачерпнув холодної води і до сонного. Відкотив кожуха з плечей. Линув Йосипові за комір.
— Йой! — зірвався з лави хлопець, протираючи обома руками очі.
Бородай сміявся. Смоктав невилиту за комір воду.
— Чом злякався? Я тебе добром будив, а ти, як камінь, лежав.
Йосип, не зашнурувавши батьківські черевики (чоботи залатали, і вони були про свято), подався у сіни. Вибрав замашну мітлу з тих, що приніс дід Архип, вийшов на подвір’я.
— Тпру! — почув чийсь голос за спиною. Обернувся.
До ганку шугнули залубні.[8] Закутаний у шубу, в шапці-смушанці виглядав з-за фірмана кістлявий панок.
— Господар дома? — спитав Йосипа.
— У хаті, — відповів Йосип.
З ганку по східцях застукотів Бородай.
— Яка несподіванка, пане Глущенко!
— Добродію, — усміхнувся Глущенко.
Фірман допоміг йому висунути ноги з-під кожуха, і панок, підмітаючи своєю довгою шубою протоптану стежку до ганку, йшов під руку з Бородаєм, який брів у снігу.
— А ти тут наймитуєш? — поцікавився фірман.
— Доводиться, — сперся Йосип на мітлу. — А ти ж як?
— Також прислужую.
— Що ж воно за цабе твій пан?
— У гміні[9] робить. Ще й маєток має.
— А до Бородая чом він приїхав?
— Оце вже на п’яте село вожу його. Якимсь товариством керує він. Якби не такий холод, чорт з ним. На кухню мене хоч пустять погрітися?
— Спробуй. До нас ще такий панич не приїжджав.
Глущенко до вечора гостював у Бородая.
— Хто там у сінях товчеться? — не відриваючись від книжечки, гукнув Бородай. — Ступай відчини, Маркіяне!
«Липова колодка» повільно зсунувся з ліжка, потягнувся.
Знову постукали в двері.
— Ступай одчини, кому сказав!
— А мама де?
— Доїти вийшла.
— А Йосип?
— Порається у дворі. Та піди ж! — злився Бородай.
— Де мої чоботи? — не хотів іти відчиняти Маркіян.
— Певно, як завше, під постіль у куток кинув. Лізь тепер сам. Я не мама, щоб панькатися з тобою.