Маркіян поповз на животі під ліжко. Висунув чоботи і босими ногами вліз у них. Впустив того, хто просився.
— Почекай тут, я батькові скажу, — з погордою кинув, прямуючи у світлицю.
— До вас, тату.
— Хто?
— Голодранець Таранчук, Йосипів батько, приплівся. — Маркіян стріпнув правою, потім лівою ногою. Чоботи опинились знову під ліжком.
Бородай закрив книжечку і поклав на божницю.
— Що скажеш, Антоне?
— Лихо жене. От і притьопав.
— Що там ще за лихо? Не стовбич у дверях, сідай, — вказав на лаву.
Бородай пройшовся по хаті.
— Що скоїлось?
— Косив я в нашого батюшки ярину. Влітку він платити не хотів. Зима настала. Я до батюшки. Вимолив коняку до млина з’їздити. Він, правда, не хотів давати, казав, що за сповідь з мене не візьме перед паскою, а зарахує те, що косив йому.
— Не тягни, — перебив Бородай Таранчука.
— Доїхав до млина благополучно. А вертався, Курилевича надибав. Не зогледівся, звідки він взявся, як стовп серед голого степу виріс. «Чом кінь без вуздечки?» — репетує. «Не мій кінь», — доказую. Поліцейський записав мене в книжечку. Батюшку нашого теж записав. «Паняй, буду в селі, розберусь, кому штраф всипати», — кричав. Я прошу, щоб змилувався, а він кулаком розмахує.
— Чому ж тобі штраф припаяли? — не вірив Бородай. — Хай патлатий платить! — Ще сердився на попа за порваного паса.
— Якби-то. Батюшка покликав мене та ще вилаяв. «У мене, — каже, — вуздечок, хочеш і тебе загнуздаю. Чом наймиту не сказав, щоб виніс з конюшні?» Я ж їй же богу просив. Але він не дав. Тепер плати.
— Ото тобі наука. Не ходи до попа робити. Думаєш у мене грошей позичити? Вибач, нема.
— Я б дуже просив…
— І не проси.
— Хоча б п’ять злотих. Як на сповіді, відкриюсь перед вами. Є у мене п’ять злотих. На подать складаю. Та й вам ще винний таки.
— Твоє щастя, — наче згадав щось Бородай, — що я в доброму настрої. Дам позичку. І навіть без векселя, без процентів. Роблю в честь того, що скоро наш національний траур — річниця з дня смерті Петлюри. Ти неодмінно повинен прийти на свято. Не один — з жінкою, ще й сусідів запросиш. На свято прибуде представник нашого проводу. Ми повинні показати йому, що Бодаки не забуте богом, сіре село, а просвічене. Розумієш?
Таранчук зрозумів одно — йому позичать грошей. До якогось там трауру йому не було діла. Всяке свято — мужикові зайва розтрата. Ліпше завжди будні були б. В будні не так нестатки видно..
Бородай забряжчав ключами. Клацнув замок, заскрипіли дверцята шафи. Він виніс гроші. Довго розглядав їх на долоні, йому не хотілося розлучатися зі своїм добром, а Таранчук не наважувався простягнути руку.
— Коли ж віддаси? — перераховував Бородай монети.
— Бог дасть, зароблю ціпом, віддам.
— За телицю винний. Проценти ростуть, не забувай.
— Позичене — не з’їдене, — хитнув головою Таранчук.'
— Бери і плати за штраф, що з тобою подієш, — подав Бородай гроші.— Завтра чуть світ до машини з Ганною.
— Велике вам спасибі, що допомогли. На молотьбу не забаримося.
Таранчук пішов. Його постать потонула в теміні зимової ночі.
Бородай дмухнув на лампу в ванькирі. Переступив поріг у світлицю, дістав з божниці саморобний блокнот у цератовій оправі, дописав навпроти прізвища Таранчука новий борг і взявся знову за книжечку.
«А добродій Глущенко мене поважає,— роздумував, — недаремно запевняв, що товариство на мене надіється».
Бородай згадав, як недавно на зборах добродійців[10] цей панок довго балакав про українську державність.
Після приїзду Глущенка Гордій відчув, що він також не ликом шитий, а «людина ідеї». А що це так, все село в цьому скоро переконається..
Від високих думок аж на серці полегшало. Піднявши голову, помітив, що Маркіян спить. Зразу ж розсердився. Бородаєві хотілося, щоб син виростав міцним, як дуб. Він же кволий і сирий, мов осичина. А хто винен? Мотря! Вона боїться, щоб вітер на нього не повіяв, примхам його потурає, до спідниці пришила б.
Відвернув свій погляд від сина. Гортав книжечку. Премудрість не лізла в голову. Знову дістав блокнот і вголос прочитав передбачення Брюсового календаря на 1938 рік: «В кінці грудня місяця невеликий мороз з вітром, хуртовина».
— Бреше Брюсов! — бурмотів. — Ніякої хуртовини не буде.
Хазяїна мучило, скільки з копи намолотить. Вечерялось не смачно і спалося твердо. Прокинувся, ще й перші півні не співали.
Морозяна ніч сипала холодні зорі на сніг. Важка Бородаєва тінь, довга і чорна, снувала неспокійно. Лив з олив’ярки оливу в шестірню, і тінь горбилася поруч. Бородай підіймав руку, і тінь підіймала свою з довгими пальцями.
Вдосвіта почали люди на молотьбу сходитися. Хазяїн розставляв їх.
Йосипові, як найменшому, випало коні гонити. Щоб вони не ковзалися, хлопець посипав землю піском.
— Вйо! — крикнув Бородай, рухаючи пасом.
Хлопець поганяв коней. Заторохкотів порожній барабан. Микола кинув розв’язаного снопа на стіл. Бородай розправив його і став подавати у барабан. Молотарка загула приглушено, рівномірно. Коні пішли повільніше.
Дід Архип викидав снопи з засторонку. Таранчук закладав ожеред. Ганна підносила йому солому, а Клипачеві дівчата готували віялку, щоб зразу зерно очищати.
Йосипові набридло ходити навколо стовпа. Коли коні заслонювали його від Бородая, хлопець сідав на дишло.
Ожеред ріс, мов на дріжджах. Притоптуючи солому, Антін помітив, що Йосип чіпляється на дишло. Погрозив йому.
Від напруженої молотьби злетів пас. Його намазали живицею. Молотарка знову загула.
Раптом Бородай солоденько гукнув Йосипові:
— Сідай на дишло! Тільки не на середину, а скраю, щоб не обламався.
Навіть дід Архип, який знав Бородая змалку, здивувався такій доброті.
Хлопець вагався. Бочком сів на дишло. Коні минули вал. Бородай якраз відвернувся від барабана. Йосип скочив на ноги.
— Чого злякався? — питав хазяїн. — Сідай, у тебе ж ноги болять.
У Йосипа справді боліли ноги. Коли настав обід, він, підставивши коням мішок з просом, присів.
За стіл запросили всіх. Бородай не поскупився на чарку. А Йосипу від утоми не хотілося їсти.
У зимові вечори дід Архип навідував Таранчуків. До півночі сиділи при каганці.
— Шкода, що у вас син, а не дочка, — примруживши хитрі очі, починав дід.
— З хлопцем і то мороки стільки, а з дівчиною і поготів, — лущила Ганна квасолю.
— Хіба я зле… якби дочка, може б, Бородай за Маркіяна взяв?
— Тю! Таке вигадаєте.
— Я не задля сміху. Дуже вже добрий Бородай для Йосипа, — вийняв дід з-за пазухи люльку.
— Щоб те добро та боком не вийшло, — втрутився Антін. — Раніше хлопець ввечері додому забігав, а зараз…
— Найми — не рідна мати… Що ж він робить вечорами? — цікавився Архип.
— Свято якесь буде. Мусить сидіти тепер і вчити щось напам’ять. Бородаєві заманулося, щоб Йосип на цій забаві вірша читав. Хлопчисько не хотів, та хіба перечитимеш хазяїнові?
До наступного свята готувалися перш за все сільські багатії. Отець Анатолій оголосив, що служитиметься панахида. Коливо буде.
Діду Архипові кортіло взнати подробиці свят. Він гадав, що Йосип обізнаний, в честь кого служитиметься панахида. А коли Йосипові це відомо, то й Таранчуки знають. Антін, однак, нічого нового не міг розповісти. Він сказав, що, мабуть, помер якийсь воєвода. За нього й молитимуться.
У церкві після служби до вівтаря вийшов Бородай, пригладжуючи волосся, звернувся до односельчан:
— Добродійне товариство, — кашлянув, — вирішило в нашому селі відсвяткувати річницю з дня смерті Петлюри. У цей день… — Бородай зупинився. — Словом, після обіду приходьте в школу.
За Бородаєм говорив отець Анатолій. Ще раз нагадав, що ввечері служитиметься панахида по «убієнному».
Йосип чекав цього свята. Зранку Бородай розпорядився, щоб хлопець одягнув Маркіянів костюм і вишиту сорочку.