Курилевич влетів на подвір’я і оперіщив Антона гумовою палицею. Таранчук не скрикнув. Вперся руками й ногами в одвірок і ніби закляк.
— На постерунок його! — кричав солтис.
Курилевич спробував ударити Таранчука по руках. Антін схопив його за груди і відштовхнув пріч.
— Опам’ятайся! — жахнулась Ганна. — Уб’ють тебе.
Поліцай, солтис і десятник накинулись на Антона. Він відбивався, та його, об’юшеного кров’ю, зв’язали, пхнули на сани.
Солтис прив’язав до полудрабка телицю. Рушили.
Ганна обняла первісточку за шию, бігла за саньми.
— Куди ж її, людоньки! Рятуйте! — гукала когось на поміч.
Солтис натягнув віжки.
Коні рвонули.
Ганна вибилася з сил, упала посеред дороги.
За непокірність властям просидів Антін з тиждень в холодній.
Комісія з гміни продала морг поля і Зірку. Поле купив Бородай за ті гроші, що напозичав Антін у нього, а Зірку і скриню — солтис.
Добре, що хоч кривобока хата залишилась і садиби півморга, а то довелося б комірне звідати.
Тепер Йосип боявся додому показуватися. Мати вмовляла:
— Терпи, синочку. Може, тобі, бог дасть, колись легше буде, як виростеш. Гіркий хліб, що ти його заробляєш.
В такому скрутному становищі Таранчуки ще не були. Тут якраз вербовщик у село наскочив, щоб в Аргентіну їхали.
Зібралася сходка. Бородай вичитав з газети громаді, яке то славне життя десь там, за морем.
Таранчук вирішив їхати. Будь-що-будь. Марив надією на будучину, хоч Ганна і не йняла тому віри.
— Зелені поля здалеку, — казала.
Антін таки переконав її, бо ходив розвідуватись на третє село, з якого позаторік поїхала партія.
Один бідак зараз братові на дорогу грошей вислав, щоб перебирався.
Дід Архип також радив їхати.
— Якби мені та літа мої молодії, махнув би, — попихкував люлькою.
Вирядила Ганна Антона у Кременець до агента. Пробув у місті три дні, добиваючись прийому. Прийшов веселим: одержав лист на комісію.
— Людей там, як маку в маківці,— розповідав дома. — 3 малими дітьми не беруть. Вислухав мене агент, видав лист. Восени партію відправлятимуть. Але що то дохторі ще скажуть?
Антін з жінкою і сином сходили на комісію. Лікарі встановили, що вони цілком здорові. Тепер можна було і шифкарту[12] одержати.
До Таранчуків стали навідуватись купці. За хату і садибу прицінювалися. Ганна жила, як у тумані. Сама город упорала. Антін найнявся на тартак, якого з весни відкрив пан Рачинський, і за господаркою не мав часу приглянути. Пізно приходив з роботи, стругав дубову палицю.
— Допоміг би мені,— озивалась від печі Ганна.
Не слухав її.
— Нащо ця палиця? Через море скакати думаєш? — питала.
Мовчав. Розігрівав до червона товстий дріт. Випалював дірку в палиці. Як хто заходив у хату, кидав палицю під ліжко, аби не бачили, що робив.
«Чи не з глузду з’їхав чоловік?» — непокоїлась Ганна. Наодинці не раз обмацувала палицю, заглядала у випалену дірку, але нічого не розуміла.
Приніс Антін заробіток — шість злотих по двадцять грошів.
— Чом дрібники взяв? — дорікала Ганна.
— Циган знає, що робить, — зауважив Антін, сунувши дріт у жар.
— Я нічого…
— Зачини на клямку двері. Зараз побачиш.
Мусила слухати його.
— Там в агента чув, що злоті високо в Аргентіні ціняться. Але не дають везти їх туди. На якісь інші міняють. От і придумав я цю штуку, — крутив Антін палицю. — Назбираємо грошей. — і в дірку. Не здогадаються пани, де ми свій скарб заховали. Га?
— Де ми тих грошей візьмемо?
— Як де? Тартак ціле літо буде відкритим. Хату продамо. Йосип заробить. Бородаєві ми нічого не винні.
— Недобре щось, Антоне, моє серце віщує. Як воно там, на чужій землі?
— Земля божа. Він її сотворив. Лише в нас бідакам не дають. А там — корчуй ліс, бери землі, скільки завгодно. Як земля буде. — вдесятеро сили прибавиться.
— Може й правда, — погоджувалась Ганна. Коли б не сусіди, особливо сусідки, які переконували її в протилежному, вона б вірила Антону і не сумнівалася.
З Таранчукової витівки їхати шукати щастя найбільш насміхалася Химка, яка стала ще сердитішою, коли її чоловіка Трохима запроторили в тюрму.
— Авжеж що їдьте. Добра чи заробите, чи ні, а горби наростуть, — казала Ганні біля криниці.
Іншої думки був Бородай. Він схилив Антона відмовити всім, хто чекав продажу садиби і хати. Сам хотів купити. Дав завдаток і сказав, що Йосипові за роботу накине. Якщо ще грошей не вистачить, — позичить кілька десятків злотих. Таранчук розбагатіє і доларами вишле.
Хто не вірить у кращу долю? І Антін вірив. Вірив, як в те, що вранці неодмінно зійде сонце, а вночі сяятимуть зорі. Тією згубною надією ощасливив Ганну, яка не стала слухати пересудів Химки. Відповідала їй:
— Що ж, най буде і гірше, аби інше.
Пан Рачинський виписав на жнива нові машини. Тепер він міг збирати хліб руками одних батраків.
Невеличкий трактор з жатками стояв біля широкого лану пшениці, в наспіх збитій з дощок шопі. Тут же вистругали тік і привезли парову молотарку.
Трактор пихкотів щоранку, ніби сповіщав селянам, що пан не потребує більше робочих рук і, якщо мужики спробують бунтувати, як в минулому році, для Рачинського це байдуже.
Бородай сприйняв цю новину по-своєму: знову можна буде женців за дванадцятий сніп найняти, бо біднякам поткнутись нікуди.
Ось-ось мали вийти в поле, як темної ночі хтось пустив під панську шопу червоного півня. Деренчала рейка на фольварку, бамкотіли-лементували церковні дзвони. Заспані люди виходили з хат, протирали очі.
— Бийте, дзвони, по панських машинах, — перешіптувались, але не бігли гасити вогонь.
Пожежа наробила страшного шуму. Всіх наймитів погнали на допит у поліцію. Але винних не знайшли.
Не спав тепер Бородай. Примарою блукав шоночі навколо хутора під смереками. Пожежа налякала його більше, аніж листівки, розклеєні торік. І тому, як тільки жита доспіли, він послав Йосипа в село за женцями. Віддавав за одинадцятий сніп, щоб скоріше зібрати. Полукіпки розставляв ближче до хутора.
…Сяяла рожева зірниця. Йосип прокинувся. Боліли руки, нила спина. Вчора він теж жав. Перепнув коней і сів під полукіпок над стежкою, що вела до села. Невдовзі почув гупання ніг. Притаївся.
— Хто сказав, що вона у Химки? — питав хтось. Наче Романа голос.
— Тихіше, — обірвав його Бородай. І пошепки: — Маркіян здибав її. Вийшла з Ялинця. Подалась через сіножаті в село. Він і вислідив, коли до Химки…
— От молодець, в батюся вдався.
«Чи не про Єву Станіславівну?» — похолов Йосип, вгрузаючи у полукіпку.
Бородаї закурювали.
— Поліції ти сповістив? Чого ж нам іти? — вийняв Роман запальничку.
— Як там чого? Ми в Химчиному садку чатуватимемо. Може, втікати здумає. Тут ми її.
— А чого вона об’явилася?
— Певно, Трохим втік з тюрми.
Йосип затаїв подих… Бородаї неквапливо йшли стернею. Петляючи між полукіпками, Йосип підкрався до коней. Швидко розпутав і скочив на Кумиса.
— Ти куди? Стій, очмано! — пролунала навздогін Бородаєва лайка.
Нестямився, як в’їхав у село, крутнув у темну вуличку до тітки Химки. І враз осадив гарячого когія.
З подвір’я виходив гурт поліцаїв, ведучи Єву Станіславівну. Вона помітила Йосипа, усміхнулась йому.
«Запізнився. І чом я раніше не взнав?» — докоряв собі Йосип. Завернув коня. Порівнявшись з гуртом поліцаїв, голосно, щоб усі чули, гукнув:
— Прощайте, Єво Станіславівно!
— Стій! — зарепетував поліцай.
Йосип понісся у поле. З його уяви не сходила вузька вулиця, поліцаї з револьверами. Єва Станіславівна із зв’язаними назад руками, без хустки.
Палахкотіла рожева зірниця на сході.
Йосип зібрав коней і повів їх на хутір. Не чекав сніданку. Поїхав на грабалці за Терник, де мали дожинати пшеницю.