Малий Йосип Таранчук з нетерпінням чекав вечора. Хоч уже четвер, але чи ходити йому в школу, чи ні — він так і не знає. А батюшка ще у неділю після служби об’явив, що заняття почнуться в п’ятницю. Правда, Йосип у церкві не був: він, як завжди, пас вівці, але в сусідських хлопчаків тільки й розмов було, що про школу.
Он Маркіян Бородай навіть черевики вже має. А з якою зухвалістю ця «липова колодка», — так прозвали опецькуватого Маркіяна, — показував усім на вигоні новенького букваря!
«І чом ми не багаті? — думає Йосип. — Тоді б все було просто, а то батько завжди повторює: «Вчення тільки для панів! На те в них і часу, і грошей хоч позичай. Хіба мужикові в школу пертися? — Батько гірко спльовує, вийнявши з рота цибух своєї люльки. — Волам хвости крутити в батраках навчимося!» Його похмуре обличчя кривиться в прикрій усмішці.
Боязко Йосипові відчиняти двері в хату. Він не наважується взятися за клямку. Йому і так чути, яка розмова точиться між батьком і матір’ю. Але чому вони не згадують про нього? Йосип переконаний, що на сьогоднішній вечір усі розмови, крім однієї — про школу, зайві. Це повинні знати і малі, і старі. А тим часом батько говорить матері, що Бородай обіцяє здати йому під оренду два морги землі десь за Терником, що все нібито переговорено. Чує хлопець і материн голос, тихий, ласкавий такий. Ні! Це не почулося, це справді вона так сказала:
— Ось бачиш, Антоне, пошлем-таки сина в школу.
«Яка добра матуся. Я завжди вас слухатимусь… Я… я… ніколи не буду робити ніякої шкоди», — шепоче Йосип.
Але що скаже батько? Він мовчить. І чого він мовчить?
— Ти думаєш, Ганно, я нетямущий? Чи я добра дітям не зичу? Та я б їх у найвищі школи… але подумай, скоро зима. Ми ж голі й босі!
Йосип не може більше стояти в сінях. Він тихесенько відчиняє двері. Батько сидить на покуті, підперши руками голову. Спідлоба оглядає Йосипа. Мати стоїть біля припічка. Ось вона взяла жмут бадилля, кинула в піч і знов стала, опустивши руки. Менший братик Іванко в довгій до п’ят полотняній сорочці стрибає під столом зайчиком. Кіт Лімка ходить по хаті, підмітаючи пухнастим хвостом долівку.
Йосип підходить до матері. Батько не зводить з нього очей:
— От у школу тобі треба, а чобіт…
Глянув хлопець на свої ноги, а вони — босі, порепані.
— Зимою в мої озується, а поки й босому можна, — каже мати, пригортаючи сина.
— А гроші на школу, на зошити, книжки?
— Не журися, Антоне!
Мати знов засовує бадилля в піч, а потім іде в протилежний куток кімнати, де стоїть скриня. Всі чекають, що то буде далі. Солодко б’ється серце в Йосипових грудях. Так і є: мати дістає нову торбину (вона більша, ніж та, яку бере Йосип на пасовисько) і вішає синові на плече. Нічого, що вона з простого полотна, а не брезентова. Мати не дістала гудзика, і тому торбина застібатиметься на патичок. Йосип мацає її руками, в ній щось шелестить. Розстебнув — а там зошит. Якби батька не було в хаті, Йосип поцілував би матір. А так ніяково: він уже великий!
— Йой, не приведе до добра та школа, — кидає батько.
Йосип знає, що тепер все вирішено. Завтра він буде в школі.
Нову торбину хочеться поносити Іванкові.
— Тільки не замасти! — просить Йосип братика.
Іванко почепив торбину собі на живіт. Лімка торкнув її лапою, потерся вусами і відійшов.
Вечеряли. Картопля в мундирах ніколи, мабуть, не здавалась Йосипу такою смачною.
Після вечері мати знову відчинила скриню і дала синові блискучий мідний гріш.
— На олівець буде, — сказала.
Йосип з радості не може заснути. Від Маркіяна він довідався, що олівець коштує півгроша. «Поки що нехай це буде таємницею, — думає він. — Півгроша треба відкласти. Колись ще доложу до нього і куплю справжній ножик-циганок з червоною ручкою».
Не спиться й Іванкові. Все вовтузиться під боком у Йосипа.
— А ти візьмеш мене коли-небудь у школу? — запитує він. Це заважає Йосипові думати, де краще заховати півгроша.
— Візьму! Візьму!
— А цукерки в школі дають? — питає Іванко.
— Дають.
— І тобі завтра дадуть?
— Аякже!
Іванко облизується.
— А ти мені принесеш цукерочку? Отакеньку, — Іванко тикає Йосипові під ніс замурзану пучку.
В школі, звичайно, ніяких цукерок не дають — це Йосип знає. Та не можна ж залишатися пустопорожнім хвальком.
— Принесу! — каже, великодушно вирішивши не відкладати півгроша на ножика з червоною ручкою.
Ранок у селі Бодаки для дітей настає тоді, коли сонце піднімається з-за гори Городисько. Для Йосипа сьогодні він почався раніше. Над Городиськом ще тільки рожевів край неба, а хлопець вискочив з хати на поріг і загорланив:
— Агей! Ге-е-ей!
«А… гей!» — відгукнулась луна.
Кожного разу, встаючи з постелі, Йосип ніби хотів сповістити всім сусідам, що розпочався ранок. За це його прозвали галаєм.
До Йосипа підбігає Мурза і кладе на груди обмочені в холодній росі м’які лапи. Собака знає, що для нього приготовлено шматок хліба. Йосип завжди дає його по кусочку, а сьогодні всунув у роззявлену пащу цілу скибку.
Вийшла мати.
— О боже! Глянь, що Мурза зробив з твоєю чистою сорочкою!
На Иосипових грудях красуються сліди Мурзиних лап.
— Мамо, а може, висохне? — розгублено запитує хлопець.
— Лишенько моє, ходімо я витру, а то запізнишся. Добре, що батька вже немає.
Скоро Йосип вибіг з хати з торбиною через плече і затиснутим у кулаці грошем. В кошарі замекали вівці. Білий баран просунув крізь штахети круторогу голову. Він дивився на свого пастуха і довбав ногою землю. Хлопець підійшов до кошари, схопив рукою барана за роги.
— Пастися хочеш? А таке ти бачив? — розтулив кулак і показав блискучий гріш. — А сорочка, бачиш, яка чиста? Мама із своєї перешила. А це що? Це торбина для книг. Якби ти не був бараном, то знав би, що я йду в школу!
Баран любив, коли його брали за роги. Він охоче підставляв чухати свою шию. І Йосип не відмовлявся зробити таку послугу. Баран, ніби дякуючи, кумедно хитав головою.
— Вас мама пожене зранку, а я після обіду, — сказав пастушок до овець і попрямував на вулицю.
Мурза хотів схопити його за торбу, але хлопець насварився на нього пальцем.
Мати стояла на порозі і дивилася вслід. Як вона чекала того дня, коли випровадить сина в школу!.. Ось він вибіг за ворота. З клена на землю впав жовтий лист. Мати покликала Мурзу.
Школяр поважно йшов порожньою вулицею. Сонце піднялося вже над Городиськом, і його перші промені погладили Йосипову голову. Назустріч простував дід Архип. Смокчучи люльку, тикав поперед себе кострубатою палицею. Старий, він уже недобачав.
— Добридень! — привітався Йосип.
— А, це ти? Добридень, козаче! Куди в таку рань?
— У школу!
— Он як! А йди-но сюди! — Дід вийняв з кишені велике яблуко і простягнув Йосипові.
— Спасибі, дідусю.
— Бери! Їх у пана Рачинського хоч греблю гати.
Йосип поклав яблуко в торбину, де поруч з зошитами лежав кусень хліба.
— Значиця, в школу, — сказав багатозначно дід, розгладжуючи свою білу бороду.
— Атож.
— Поспішай, поспішай, козаче.
Дід Архип працював сторожем-садівником у пана Рачинського. Цей рік видався дуже врожайним, і роботі не видно було кінця. Тільки ранком сторож міг на годину відлучитися з саду: пан не любив, щоб під час його прогулянки мужик своєю присутністю псував, як казав він, пейзаж.
Йосипові здавалося, що всі стрічні — і сварлива тітка Химка, і вилицюватий дядько Трохим — радіють з того, що він іде в школу.
До школи вже недалеко — треба спуститися вниз, перейти річку. Йосип став на березі. Він зняв з плечей торбину і обережно поклав її на мураву. Знайшов грудку крейди, розбив надвоє, помочив у воді і, розтерши, заходився мити ноги. Бруд відмивався погано.
«От якби черевики — не було б зайвої роботи», — думав Йосип.
Тут і наздогнав його Бородай.
Рудий, гладкий, у святковому костюмі і блискучих чоботях, він нагадував самовар, якого Йосип бачив у сільському шинку. Бородай пихтів і тягнув за руку Маркіяна. «Липова колодка» був одягнений в синій костюмчик, вишиту сорочку з відкладним комірцем, а на ногах — жовті черевики. За плечима висів справжній школярський ранець з ремінними пасками.