Було тихо-тихо. Наче застигла у передранковій імлі пшениця. Не хитала золотими стеблами, не згинала важкий колос. Ще спали після вчорашнього дня коники-цвіркуни, придорожні ковалики.
Не женці — Бородай примчався, як шалений.
— Чого гасав у село? — аж пінився.
Йосип хотів тікати.
— Стій! — наздогнав і вхопив його за руку Бородай. — Уб’ю на місці, вовченя!
— Бийте.
Бородай замахнувсь пужалном. Проте не наважився вдарити: йшли женці. Скрутив Йосипову руку.
— Розправлюся з тобою! — просичав.
Йосипів батько вийшов на поле з грабками. У видолинку пшениця хоч вигналась і високою, але була рідкою.
— Налягайте! — підбадьорював женців хазяїн. — Нині в моєму домі обжинки відсвяткуємо.
Женці стали вряд. Блиснули серпи, і перші жмені пшениці лягли на високу стерню.
Таранчук помахував косою. Ганна в’язала за ним. Йосип носив снопи.
З півдня повіяв ласкавий вітерець. Дихнув приємною прохолодою. Йосип розстебнув пазуху, зітхнув полегшено.
Бородай забігав по полю.
— Дожинайте, а то, боронь боже, дощ зірветься, — підганяв.
— Вже б пообідати пора, — вставила Тацька.
— Переробилася. Докінчуйте! — не вгавав Бородай.
Він боязко поглядав на ліс: З-за нього повзли хмари.
— За десятий сніп віддам, аби встигли до дощу, — обізвався Бородай.
Вітер утих. П’янко запахло чебрецем і суріпкою. Стерня наче пом’якшала, не їжилася і не кололася так. Над річкою зграйками шугали ластівки. Вони черкали грудьми воду і стрілою здіймалися вгору, щоб знову упасти вниз.
Десь за Ялинцем тріснув грім.
— Погнав Ілля коней по небу, — витер спітнілого лоба Таранчук.
На сіру спраглу землю впала крапля дощу, потім друга, третя…
Стомлені женці позносили снопи і поховалися під полукіпки. Бородаєві якось незручно цуратися людей, і він примостився збоку.
— Все-таки не дожали, — буркнув з докором.
Гроза поступово вщухала. Зіпнулася райдуга, стала воду в Ікві набирати. Але жати було вже неможливо.
Бородай і не думав запрошувати женців на вечерю.
Таранчуки йшли мовчки. Віяв вітерець. Знову пустився дощ.
— Ось і наша колишня нивка, — звернула Ганна з польової доріжки до вузької смужки білого жита, яке виднілося звідусюди, ніби пришита суровими нитками латка на свиті.
— Давно пора жати, Антоне.
Таранчук мовчав. Навіть не зупинився. Хіба то його поле? Бородай купив його.
Ганна взяла кілька колосків. Від дотику жито осипалось. Покотилася сльоза, і вслід за зерниною з колоска впала на землю.
Антін ішов не оглядаючись. На стежці виразно виднілися сліди його босих ніг.
Ялинець кишів «рицежами».[13] У ліс з’їхалися з усього повіту молоді синки осадників. Вони ночували в палатках, обідали з похідної кухні. Ними командував старий майор. За літо вони обнесли сільські садки й городи.
Бородай не втратив нагоди погендлювати. По відру молока носив у ліс Йосип щоранку.
В обід на хутір приїжджав майор в колясці. Мотря підносила йому з льоху гладущик холодної сметани, аби вгамував спрагу.
Коли майбутні офіцери армії панствової проходили маршем. Бородай жалкував, що Маркіян ще малий і його не прийняли в рицежі.
— Чують пани щось зле, — гомоніли люди, — недарма своїх дітей змусили ружжа в руки взяти.
Настороженість блукала селами. Але вона обходила Таранчуків. Антін складав гріш до гроша, готувався до від’їзду.
Йосип уже не був підпасичем. Забув і про свою пасіку. Бородай побив його, але не вигнав. Йосип вважався головним робітником у Бородая на господарці.
Дід Архип не пустив Миколу в найми. Відвів онука на тартак, і той працював піднощиком.
Корів пасла Оленка, сестричка Грицька з Кривулі. Йосип спочатку соромився дівчинки, і коли Мотря ставила для них на кухні миску борщу, хлопець лише вмочав ложку і облизував її. Хліба з’їдав невеличкий шматочок. Був голодний, як вовк, але боявся, щоб Оленка не подумала, що він ненажера.
Оленка теж соромилася Йосипа. Якщо він підсував ближче до неї миску, клала ложку на стіл.
— Я вже пообідала, — витирала губи.
Мотря забирала миску і виливала недоїдений борщ у цеберку. Йосипові й Оленці так було шкода його, але мовчали.
Проте подружили. Сталось це так. Бородаї поїхали в місто. Мотря наказала Оленці картоплі для свиней наварити.
Дівчинка розклала вогонь. Дрова чомусь не горіли. Дим вернув з комина на кухню. Спираючись обома руками на припічок, Оленка заглядала в комин. Протягу не було зовсім.
Стояла дівчинка, окутана димом, гризла пальчик. На замурзаному обличчі розплилися сльози.
На кухню зайшов Йосип.
— Що сталося? — наблизився до Оленки.
— Хі-і-ба я ви-н-на, — заплакала дівчинка і побігла в біни.
Йосип розчинив вікно. Схопив кочергу — і в запічок.
— Так і є, затулку забула відчинити.
В комині загуло.
— Оленко, а йди-но зціджуй, — гукнув Йосип.
Вона ховалась за двері. Рюмсала.
— Чого ти? Я ж нікому не скажу, — взяв Оленку за руку.
Сам підсадив на рогач баняка і витягнув з печі. Поміг зцідити.
А потім удвох дим рушниками виганяли через вікно…
Тепер, як колись Йосип Миколі, Оленка носила Йосипові обід на поле. Їй хлопець зізнався, що не хоче кудись там їхати. Але батько зібрав уже грошей на шифкарту. Мати сушила сухарі й зашивала у торбу. Наближався час виїзду.
Та ось Бодаки стрепенулись — ударила війна. Звістку про неї донесли посвідчення на новобранців. Солтис зібрав сходку. Виступав пан керовнік. Загрожував комусь:
— Гудзіка од плаща не дамі!
Поспішно з’єднувались в кавалерійські загони осадники з навколишніх сіл. Від’їжджали на Кременець. Постерунковий виганяв людей на вулицю, і вони повинні були хором кричати:
— Хай живе військо польське!
— Нєх жиє! — прикладали пальці до конфедераток осадники.
Поліцаї нишпорили по селу і били прикладами тих, хто не виходив вітати кавалеристів.
Насильно зігнали людей на подвір’я школи. Громада гомоніла, хвилювалася. Під балконом пана керовніка вигукували один перед одного солтис, Бородай і отець Анатолій. Пан керовнік галасував:
— Нас ідуть полонити совєти!
Отець Анатолій тягнув:
— Сунуться в наші хати, яко тать, і в кого розчинена діжа буде, то й розчину з’їдять.
— Отак сире тісто і з’їдять? Щось не віриться! — заперечив хтось із гурту.
Сільські верховоди намовляли різати худобу, гноїти хліб. Селяни переглядалися, хитро підморгуючи веселими очима.
Сходка закінчилася скоро. Люди розійшлися.
Згодом на подвір’я школи в’їхала підвода. Солтис з Бородаєм виносили скрині і ящики з покоїв пана керовніка. Клали на віз.
Пан керовнік просив солтиса доглянути за його особняком, бо ненадовго виїжджає.
— Поїхали! — штовхнув пан керовнік візника.
Бородай скинув капелюха. Отець Анатолій хрестом, що теліпався на срібному ланцюжку, перехрестив дорогу.
Наступного дня з села зник і пан солтис, втік пан Рачинський.
Об’явився дядько Трохим. Вільно ходив по селу, нікого не боявся. Всім стрічним пояснював:
— Будьте певні, я знаю, чому пан Рачинський в Румунію втік — панська Польща пенькнула, як бульбашка.
Чекали змін.
Мотря не гримала вже на Йосипа, годувала краще. Маркіян і той принишк.
Поїхав Йосип за Терник. Зяблив.
Його руки слабкі, ледве тримають плуга. Чепіги вискакують, коли леміш натикається на камінець чи на суху грудку. Старанно заорює огріхи, щоб хазяїн не розгнівався. Сісти б відпочити, поглянути на осіннє поле, на Ялинець. Ліс такий багряний, наче багаття хто розклав на верховіттях. Але ж робота не чекає…
Святково одягнена Оленка бігла через ріллю.
«Чого б це вона, — здивувався Йосип, — і не шкода їй червоної сукенки?»
— Ти ореш, нічого не знаєш, — підскочила дівчинка. — Гайда на вигін!
— Чого на вигін?
— Під Городисько усе село висипало. Там всі наші: дядько Трохим, Петрик, дід Архип…