Але скінчилось!
На кожних з тридцяти десятин — садиба. З шляху до неї довга вуличка з живого плоту — підстрижених грабків. Гарно жили. Тепер одні собаки лишилися стерегти садиби. Рвуться, гарчать на прив’язі, бо голодні. В кошарах реве худоба, та нікому діла до неї немає.
Село висипало, налетіло, збентежене, невгамовне і нестримне, ділити землю.
Грицько з Кривулі кидає сажнем-розкарякою. Ганна біля нього тупає.
— Дай боже здоров’ячка тобі, синку, і віку довгого. Посунь ще капельку. На одну долоню.
— Не можу, тітко, — Гриць записує наміряне до книжки. — Акурат п’ять десятин вам наділено. Земля ж яка!
— Земелька, що й казати, синку, — присіла Ганна на пшеничниську, наче на грядці.— І он ті півкопи, що стоять, наші?
— Звеземо, обмолотимо. Усіх обділимо! Ану обганяйте плугом, — порядкує Трохим.
І вже лягає перша чорна скиба. Антін забиває ломом кіпця, відгороджує своє поле.
Міряють далі.
Ганна длубається в стерні, розтирає на долоні чорне масне місиво, мовби збирається його їсти. Зіниці розширюються в її очах. А зморшки на обличчі,— ці виразні сліди одвічного горя і мук, яких натерпілася досхочу, — розбіглися. Обличчя освітили вогники надії і сподівання. Куди не повертала голову, крізь її поле, її земля. І Ганна відчула це так глибоко, що й гадки не допускала, щоб від сьогодні хтось мав право навіть ступити ногою на її поле. Тільки вона на ньому господиня і більше ніхто.
По стерні скаче хлопчина до неї.
— Мамо!
— Ходи, ходи, Йосипе, глянь, яка благодать, — простягнула руки. Пальці стирчать цурпалками, не згинаючись. — Сонечко… світить так. Посіємо ген там жито. Трохи ближче ячмінь, яру пшениченьку, горох. Картопельки посадимо, а від дороги мішанину потрусимо, аби шкоди ніхто не робив.
Не слухає Йосип матері. Знявся і майнув за юрбою.
— Де дідуньо Архип? — кличе Грицько, заглядаючи в книжечку. — Надійшла черга йому наділювати.
— Запропастився, — скребе потилицю Антін.
— Старої його не видно?
— Нема.
— І онук Миколка не прийшов?
— Теж ні,— каже Йосип.
— Без них наріжемо!
— Обидяться.
— Махай, Грицю, сажнем!
Грицько чвалає по колючій стерні. Антін заглиблює плуга, і борозна, рівна та довга, витягується з-під лемеша.
Добрались до солтисової садиби. Собаки от-от розірвуться. Гурт цікавих подався через молодий садок. Йосип — найпрудкіший, першим опинився біля хати і визирнув із-за причілка.
Дід Архип сидів високо на хурі, цьвохкаючи батогом.
Чого тільки не набрав дід! Звалив на хуру оріхову шафу з дзеркалами. В ній кудкудакали кури. Виволік кілька мішків петльованої муки. Набив одежею лантухи. Придушив усе це балією, в якій вмостилася бабуся Ївга, тримаючи в решеті фарфорові тарілки. Дід Архип скинув своє валов’яне дрантя і натягнув на себе приношений піджак, штани. Насунув довгу сіру гуню з башликом, нарядився у білого фетрового капелюха. Кишені і пазуха розпирались.
— Держіть його, злодюгу! — загукали люди.
Проте дід Архип не злякався.
— Тю, дурні,— плюнув він. — У пана грабувати — своє забирати. — Зіп’явся на стельвагу, стьобнув по конях. Тільки закуріло.
Юрба навздогін.
Раптом Антін зупинився.
— Чого це ми? Хіба ж він злодій? Солтисове добро — то ж наша криваваця!
— Твоя правдонька, Антоне, — залепетала котрась із жінок.
— У пана брать — своє повертать! — розпалився Антін. — Назад!
Натовп завернув. Один одному біг навперейми.
— Йосипе, — волала Ганна, що відстала. — Біжи швидше і вибирай що ліпшого. Свитку чи штанці… теличку нашу.
Дядько Трохим стояв у воротях. Важкий і незрушний.
— Куди ви? У кого думаєте грабувати? У себе?
— Заступник знайшовся! — підняв кілка приземкуватий чоловік. То був Хома, його сміливість піддала охоти решті селян, які напирали. Відіпхнули од воріт Трохима і вдерлися на подвір’я.
Хома підняв кілок, розмахнувся і луснув по вікні. Карабкався, звісивши ноги, згинав їх у колінах, бо шкода було мастити білу стіну брудними чобітьми.
Юрба лютувала.
Грицько вибіг на ганок, несучи стінного годинника.
— Грицю! До мене! — крикнув роздратовано дядько Трохим. — І ти, Йосипе!
— Не слухай! — втрутилась Ганна.
— Хапай, хапай, бабо, решетом сонце, — Трохим до неї.
Хлопці неохоче наблизились.
— Поклади дзигарі! — шаленів дядько Трохим. — Випряжи коней з плуга і скач до Залісець по міліцію!
Студені жовтневі світанки. Небо, ніби вимальоване, без єдиної хмарини. Чисте-чисте. Але не теплом, холодом хукає на сіру землю. Сонце довго не показується з-за рожевої пелени, наче не в змозі її розгорнути.
Йосип іде бузьком, підкулюючи то праву, то ліву ногу. Ще як простував вулицею, не так холод проймав. А на шляху, за селом, пропікає. На хутір, до Бородая, поспішає хлопець. Недовгою була його радість: тільки місяць не наймитував. Вірив, що більше ніколи не буде. Аякже! Про це балакали на сходках. Нарізали землі, щоб самі газдували. То добре. Але чим обробити її, до пуття довести? Не їсти ж ту землю! Осадники хитрі, втікали — коней не лишили. Хоч сам впрягайся у шлеї.
Батько до Йосипа:
— Паняй до Бородая. Зароби коней. Морози не вдарять — десятину пошкіркуємо.
Легко казати, а чи ж добре Йосипові в найми вертати!
На подвір’ї Циган і не гавкнув на нього. Пам’ятав ще.
— Добридень! — шморгнув хлопець носом перед Бородаєм.
— Вернувся, — кривився чи так сміявся хазяїн. — Мотре, наймит вернувся. Най свиням винесе!
Мотря пухка, як випечена пампушка, і, мабуть, страх сердита, бо маленькі зелені очі бігають-бігають, мов шукають на Йосиповому обличчі вад. Зразу вколола:
— Чим на совєцькі побрехеньки вуха наставляти, давно б так.
— Я ж вас не займаю, тітко.
— Матір божа, зглянься, заступнице. Диви, яке розумне. Я ще й винна. Чіпляюся, щоб ти до гілляки вчепився, щоб тобі язик всох, щоб…
— Не кленіть.
— Забирай свиням, совєтнику, бо баняка на голову…
— Не захочу і не змусите, — совав ногою по підлозі Йосип.
— Хе, не змусите! А де батько з матір’ю?
— Скоро прийдуть.
— Розбазікався. Свині голодні. Марш!
— То най виздихають, — бурчав Йосип, беручись за цеберку.
— Забирайся! Щезни, щоб мої очі тебе не бачили, щоб вуха не чули… Виродок! — аж трусилася Мотря.
— Заберусь, — гупнув цеберкою хлопець.
Мотря ахнула. Йосип грюкнув дверима, подався до брами, на шлях.
— Куди? — зупинив його хриплий голос.
Батько перегородив синові дорогу.
— Додому, тату.
— Щось зчинилося? — взяла мати за руку.
— Я не хочу.
— Що? — звів батько брови. — А я хочу? Мати хоче? Ніхто не хоче! Тебе прогнали?
— Сам пішов.
— Вертайся з нами, сякий-такий!
— Який бо ти, Антоне! Підемо, синку, — вмовляла мати.
Вона ще біля брами вклонилася Бородаєві, який ніс цеберку, що кинув Йосип. Батько підбіг до нього і відібрав.
— Куди накажете?
— Свиням, — пихкотів Бородай, не забувши похвалити Антона, який не пройнявся «совєцьким» духом, хоч його і обрано депутатом. — Проте у синка в голові — витребеньки. Наслухався' різної наволочі і мислить, що бога за бороду тримає. Горбом добро заробляється. Чи не так, — Ганно?
— Авжеж.
— Картоплю копатимем, — потягувався хазяїн. Викинув з комори корзини з червоної лози, мішки. — Неси на город, — до Йосипа. — Зараз такі ж, як і ти, голопупенки ще прийдуть.
Хлопець завдав корзини на плечі. Дрібну городину: квасолю, капусту, огірки, цибулю — вже позбирали. Залишилась одна картопля. Бадилля висохло, і кущі мов порідшали.
Батько натиснув ногою на городник. Як тільки він чи мати викидали картоплини, хлопець збирав їх, розгрібаючи землю. Великі кидав в одну корзину, дрібні — в іншу. Земля вогка і липка. Присихає на руках, як клей. Холодна. Взяв би грудку і шпурнув Бородаєві межи очі. Він теж копає.