Йосип не розгинається. То сюди, то туди навприсядки.
Бородаєві не терпиться. Чомусь тих, з Кривулі, немає. Нині ж конче треба викопати, бо дощі можуть початися.
— Рано ще, — сопе Антін.
Йосип знає, що батькові хочеться, щоб ті, з Кривулі, не вийшли зовсім. Бородай тоді дасть коней надовше. Але й тим коні, потрібні. І вони прийшли — Оленка з матір’ю. Дівчинка у хустці, зав’язаній кінцями попід руки, в короткій спідничці. Боса, як і всі окрім Бородая. Оленчина мати, висока, але слабосила жінка, стала в ряд до копачів. Заглиблювались городники, Йосип з Оленкою хапали обома руками картоплю.
— Віднесем у льох, — мовив Бородай.
Антонові завдають на плечі велику картоплю, хазяїнові дрібну: Її менше.
— Як живемо, кумо? — Ганна до Оленчиної матері.
— Так собі… Маємо радість — Гриць з тої тюрми вернув. Газдує. Ми коні заробляємо… Якби-то знаття, що землі по стільки наділять, вже бисьмо і не пили і не їли б, а на конячку стягалися. Земля є, а що з того, — не звариш і не засмажиш її.
— Зле так говорити, кумо. Ваш Гриць як відміряв нам, впала я на оту землицю… Повірте — їла б її, святу, пухку, пахучу.
— Кумо-золотко… — не доказала Оленчина мати, бо Бородай з Антоном вже поверталися. Стала швидко копати.
— Тикають мені,— бурчав Бородай, — багач! Куркуль, як тепереньки називають. А відки багатство те? Сам нажив. Мозолями своїми. Мотря не копає картоплі. Завидно вам? І не копатиме. Синок Маркіян теж не копатиме. Досить! За всіх я відкопався. Вивчу!
— На попа, либонь? — спитала Ганна.
— Не ті часи. Обідрали ж нашого, як липку. Зараз бог не підмога. Інженером зроблю, абись лопнув.
— Не ті часи, — протяг Йосип.
— Що ти тямиш? — цикнув батько.
— Будь певен, Антоне, він уже тямить. Примусять у школу ходити, — нас із тобою перехитрить.
Сонце, хоч і піднялося, не гріло. Ткало косі промені. Вони не бажали торкатися землі, щезали високо, не доходячи до неї. Коли Антін з Бородаєм відносили повні мішки, Йосип з Оленкою кутали ноги в подерте ряденце. Грілися. Хлопець згадував, як Оленка прибігла на поле, коли він зяблив, як цокотіла, що їм більш не наймитувати. На вигоні стріли червоних солдатів. Радощам не було кінця-краю. Командир запевняв, що вони ходитимуть до школи, будуть у них книжки.
— От приїде Єва Станіславівна… Дядько Трохим казав, що зараз у лікарні. Знівечили її поліцаї в тюрмі. Мало не розстріляли — наші врятували.
Рижа корова з білою цяткою на лобі задирала голову і лизала Ганні руки. Ганна обняла корову за шию, і вони йшли в парі.
— Дивіть, дивіть, Таранчукам корову повернули! — спирались на тин жінки.
— Не скористався солтис чужим добром, — підступила і чухала рижу Химка, жінка дядька Трохима. — Вилізло йому боком!
Ганна тулила голову корови до грудей. Від теплого дихання зогрівалися груди. Легко билося серце. Клопоти і незгоди відлягли від нього.
І вона господиня! Зриватиметься вдосвіта, щоб підкинути паші у ясла. З дійницею пройдеться через двір. Наллє молока в черепок сірому Лімці. Він настовбурчиться і почне лизати язиком. Потім вона процідить молоко крізь біле ситечко, розставить в гладущиках на миснику, відібравши горнятко на сніданок.
— Дочекалась? — грають у Химки очі.
— Богу дякувати. Якби ще конячку…
— Як мед, то й ложкою, — відказала Химка. Не зловтішно, а доброзичливо мовила приказку, бо іншої не пригадала. Щоб Ганна не обидилась, додала: — Не тільки іншим, і нам пора ліпше жити.
Все на цьому світі швидко міняється! Місяць-півтора тому гризлися, журилися. Лаштувались в інші краї, за море, в Америку вибиралися долі-щастя шукати. Все перекинулось, перевернулося. Ніби вчора було. Чи не сон це? Ні, не марення. Землі наділили. Худобу панську людям роздали. Не ймеш віри очам своїм.
Власне подвір’я вузеньке. Не пручайся, миню. Іди, а чи не впізнала свого хлівця, у якому стояла телицею? Ревеш чомусь. Теплим пійлом напою тебе. Ходь, ходь, Зіронько!
Все одно не віриться Ганні, що солтис ніколи не повернеться і не відбере корову. Не віриться, що Антін з Йосипом обробляють своє поле. Може б, зачекати трохи. Недобрі, лихі чутки повзуть по хатах. Поговорюють, що даремно біднота на панських землях копошиться. Не для себе трудяться… найдовше до зими ще так протягне. Якщо й не переміниться, не чекай користі з праці: не вродить земля нічого, а вродить — град виб’є. Повзуть чутки. Може б, зачекати?
Проте в селі ніхто не вичікував. Може, й брав кого сумнів, але землі і худоби ніхто не цурався. Дід Архип вдруге викликав комісію, щоб його грунт переміряли, бо, мовляв, ошукали. А Оленчина мати! Вона прийшла якось до Таранчуків мінятися курми. Образилась, бачите, що не їй дісталися осадницька попе ляста курка і червоний півень.
.— Віддай мені попелясту і півня! Забери мої обидві курки.
— Беріть, — погодилась Ганна.
Обмінялись. Лагідно розмовляють. Оленчина мати несе попелясту і півня. І здається їй, що вона обдурила сама себе. На душі гризота: все-таки в Ганни дві курки. По яєчку — буде два. На якого біса той півнисько? Гарний, правда пір’я як жар, ще й гребінь короною. Однак яйця не знесе, як і бик молока не дасть.
— Передумала я. Віддай, Ганно, моїх курей.
— Найшло на вас.
— Віддай, прошу.
— Глузувати здумали?
Однак знову обмінялися.
Ніхто не відмовлявся від добра. Навіть Бородай і той солтисових собак позабирав.
Цілий день Ганна поралася з коровою. Виводила пасти. Рвала хопту, обтрушуючи, щоб до трави і пилиночка не пристала.
Пізно приїхали Антін з Йосипом. Відвели Бородаєві коней.
Їли гречану затірку з молоком. Затірка тверда, на зубах потріскує. Молоко парує.
— Як лікарство п’ю, — каже Антін, зачерпнувши ложкою страву. Він хвилюється: стільки роботи прибавилося! Корова є — хлівця підлатати треба. Звезуть осадницький хліб докупи, обмолотять гуртом. Поділять на душі. І соломи перепаде. Хату б на зиму перекрити не завадило. Якби їм ще хоч одну пару рук у сім’ю!
Над ганком попівського будинку висіло в рамці виведене червоними буквами: «Клуб». Сюди навідувалась переважно молодь. Але минула осінь. Настала зима. У клубі Грицько став учити писати і читати неписьменних.
— Нам та письменність, як жабі парасоля, — одмахувався Таранчук.
Проте і йому скортіло податись у клуб, щоб поглянути хоч краєм ока. У кожусі й високій баранячій шапці, з байдужим виглядом, ніби його ніщо не обходить, завітав буцімто випадково. У клубі людей повно. Тиша. Сидять за столами (і де їх набрали стільки?), переписують щось з чорної дошки. Присів і собі ззаду. Чи не подуріли люди? Старе таке, як дід Архип, теж тут, ще й каракулі виводить, але не в зошиті, а на грифельній дощечці. Певно, в якогось осадника захопив. Хома ж зовсім з глузду з’їхав. Розсівся коло самих дверей. Привітався з ним, а він не чує. Штовхнути його.
— Що тобі?
— Добривечір.
— Гантін? Дай боже. Ножика тобі — олівця затесати? — і поліз рукою в довгу кишеню.
— Пропади ти пропадом із своїм ножиком, Хомо.
— Не треба ножика?
— На кий біс. Краще розтлумач, що воно…
— Школа, чи не видиш?
— Тихо! — насварився Грицько. Волосся спадало йому на лоб. Сам же веселий, як хлопчик на святі.— У нас новачок, дядько Антін.
Кудлаті голови повернулись. Від упертих поглядів Таранчук ладен був провалитися. І надоумило ж приволочитися. Чорт потягнув.
— Сюди, Антоне, — кликав дід Архип з передньої лави. — Тут видніше. Очі зовсім здають.
— Проходьте, дядьку, — запрошував Грицько.
— Я вже тут. Ви кінчайте. — Антін затиснув шапку між коліньми і сидів згорблений.
«Гм, школа, — міркував собі.— Навіть жінки покидали коловоротнії і прасниці. Он Трохимова Химка, як графиня. Вдає, що грамоти вчиться, ха-ха! Пише олівцем. Їй-бо, пише, язик висолопивши. От оказія».