Грицько витер дошку мокрою ганчіркою.
— Повторимо?
— Похторимо, — позіхнув дід Архип.
— Хто скаже, що таке капіталізм?
Люди мовчали.
— Може, ви, дідуню?
— Я? Я можу… тре встати? — підводився. — Капіталізмус — це…
— Капіталізм, — поправив Грицько.
— Ти мене не вчи. В пана Рачинського хто служив?..
Заняття закінчилось. Жінки розійшлися відразу. Чоловіки стали покурити в сінях. Антін частував міцною махоркою.
— Я вам забув щось інтересне прочитати, — схаменувся Грицько. — Бородай до газети написав!
— Як Бородай? Що він там написав?
Грицько черкнув сірника. Дістав з пітьми лампу. Селяни обступили його. Таранчук навалився на спину і заглядав Грицькові через голову,
— Отже, пише, — почав Грицько. — «Півроку наше село Бодаки живе вільно і щасливо. З того часу, як скинуто польсько-панське ярмо, в селі пройшли великі зміни…»
— Правильно пише. Не бреше, — визначив Таранчук.
— До чого ж веде?
— «Про себе скажу, — читав далі Грицько, — не бідняк я, жив увесь час заможно. Але тільки тепер, під радянською зорею, зрозумів, що багатство, нажите на праці інших, то є страшна несправедливість. Тепер я хочу жити по-новому, чесно виконувати наші радянські закони. В строк вивозив я хлібопоставку. Навіть здав на десять центнерів більше. Своє остаточне щастя зможу знайти тільки в колгоспі».
— Що? — отетерів Антін. — Бородай це пише? Не вірю!
— Дай глянути, — потягнув газету Хома. Він крутив її на всі боки. Газетка мала. Районна. Підносив до самого скелка, читаючи по складах підпис. — Якщо Бородай за колгосп, нам і поготів, — зморщив лоб.
— Брехня! — гримнув кулаком по столу Антін. — Не вірю. Хоч убийте. Мало Бородаїв є на світі! Певно, то якийсь інший.
Хоч Маркіянові із школи додому аж ніяк не з руки іти мимо Таранчуків, але він чомусь опинився перед їхнім подвір’ям і повис на нових воротях. Відчинив одну половину, вчепився, і вона жалісно запищала завісами. Спробував ще раз і наробив такого скрипу, що з хати вибіг Йосип, який, напоївши корову, відірвав було часинку сісти за позиченою книжкою готувати уроки.
— Йосип-кирпоносип, іди покатаємось, — реготав Маркіян.
— Забирайся геть! — накинувся хлопець на нього. — Не твої ворота, і ти не маєш права гойдатися на них.
— Розперезався! Дуже треба мені було до тебе йти. Тато прислали, абись вибрав у мене старих книжок, бо мені вони непотрібні. Сам не знаю, нащо тато накупили їх.
— Книжки? Задурно?
— Мені аби сказати, а ти як хочеш. Не забереш — спалимо. Ідем — зіскочив Маркіян з воріт.
Йосип вагався. Йти чи ні? Вітер хитав половинкою воріт. Книжки приваблювали його більше, ніж булка з маслом. Певно, новенькі. Почав він ходити у другий клас, але ні однісінької книжки не має. Якби ще вдень вчився. А то ж вечірня школа. Учнів набралося багато, а з книжками мало хто. Маркіян не раз хвалився, що йому куплено всі нові підручники від першого до четвертого класу. Так що старі книжки йому ні до чого.
Йосип вирішив піти.
Бородай весело привітався з ним і гукнув у хату:
— Мотре! Таранчуків тут. Нагодуй-но його!
Маркіян повів Йосипа до хати. Мотря насипала борщу в глиняну миску, подала в полив’яній риночці підсмажену на салі кишку. Запах страв ворушив у хлопця ніздрі. Але відмовлявся від обіду. Мотря силоміць упхнула в його руку ложку. Обідали вдвох з Маркіяном.
— Смачно? — витирала руки об запаску Мотря.
— Смачно, — підставляв Маркіян під ложку скибку хліба.
Йосип їв мовчки.
Мотря дорікала йому, що він забув про них, ніколи не заходить. Маркіянчик скучив, бо звик, як Йосип у них служив. Були часи… Одначе ліпше про це не згадувати. Хіба тоді його хто скривдив? Пальцем ніхто не рушив. Добра зичили.
«Щоб ти тріснула», — думав Йосип, слухаючи Мотрю.
«Вдавився б ти», — говорили злі Мотрині очі.
На кухню придибав Бородай. Хвалив нову владу.
Йосип мовчав. Поклав, облизавши язиком, ложку.
Маркіян виніс книжки, загорнуті в газету.
Випроваджуючи колишнього наймита, хазяїн передавав, щоб його батько, якщо потрібні коні чи ще яка допомога, заходив без ніяких церемоній. Він, Бородай, не поскупиться.
Йосип ніс книжки і ніяк не міг збагнути, чому Бородай раптом так роздобрився.
Вечір. Безмірна синява розпливлася з-за гір, куди кануло підсліпувате зимове сонце, насунула крилами і завісила два маленькі віконця Таранчукової хати.
Ганна витягнула з печі палаючу соломинку і піднесла до гнота каганця. Тьмяний вогник витягнув короткого язичка, кидаючи червонувате світло. Вона перебирала квасолю для юшки. Антін тесав держака до вил. Він вирівнював стругом замашну жердину, приперши її животом до одвірка.
Йосип ще не вернувся із школи. Батькові, певно, хотілося їсти, бо бурмотів:
— Вчать так довго, лихо їхній мамі…
— От-от надійде, — заспокоювала Ганна. — Він же не обідавши. Як поставила у печі, так все і задубіло.
— Якби був голодний, не сидів би там, вилупивши баньки.
Йосипа все не було. Це вже почало дратувати батька. Обстругавши держак, поклав його на піч сушитися. Від нетерплячки засновигав по хаті.
— Закурив би, — обмовилась мати.
— Наливай юшки. Не можу…
Вже мати помила і склала начиння, коли повернувся Йосип. Веселий, але голодний, бо нишпорив очима по мисках. Книги сунув на лаву в куток, під божницю.
— Чекали, чекали, — і без тебе… — діставала мати горня з печі.— Роздягайся, синку.
— Що там? — вказав батько під божницю.
— Книжки.
— Позичив?
Сьорбаючи юшку, Йосип оповідав, як його приймали у Бородая.
— Бач, подобрішали, — поралася коло мисника мати.
— Не хвали, а то перехвалиш.
Погас каганець. По хаті бігали тіні. То вітер хитав за вікном сонну вишню. Зійшов місяць і кинув на неї Холодні промені, і од вишні лягла на долівку й на стіни хитка тінь. Йосипу не спалося. А що, як Бородай захоче, щоб йому відробляв за книги?
Місяць, повний, — великий, світив на Йосипове обличчя. Мати нишком встала і почепила на вікно чорну хустку.
Крізь сон Йосип чув:
— Хитрющий Бородай, а таки ввірвалося йому.
Чим ближче весна, тим більше клопоталися бідняки. Що то за весна без коней і плугів? З якого боку до землі, підступати? А весна пахла, бродила в повітрі, як молоде вино, блукала полями, несміливо зганяючи сніги.
Антін Таранчук почорнів од розпачливих думок. Жагуча надія стати справжнім газдою, як жорстока пропасниця, тіпала ним, зривала по досвітках з ліжка, виганяла на подвір’я. Прибивав якусь дошку, латав що-небудь.
Годував кабанця. Мав намір продати його і отягнутися на конячку. Не судилося. Кабанець чи то з’їв щось погане, чи поробив йому що хто — заслаб, не міг навіть молока пити, худнув. Покликали діда Архипа, зібрались сусіди. Виволокли його з хлівця. Лежав, не дригаючись.
— Ліпше б мені з ним здохнути, — говорив Антін.
— Отямся, дурний, — намагалась утішити його Ганна.
Але що та розрада!
Блукав, як тінь. У грудях серце ніби хто дьогтем вимазав. Незчувся, як опинився за ворітьми і подався до сільради.
За столом куняв виконавець.
— Трохим де?
— Дома, якщо з району приїхав.
Гримнув дверима, у сїнях наскочив на діда Архипа і мало не збив його з ніг.
— Чого тебе розносило? Трохима нема?
— Наче дома.
Стояли один навпроти одного.
— Вам чого до Трохима?
— Чого й тобі.
— Весна не за горами, — прохрипів Антін.
— Добре, що весна. Кості розпарю.
— У вас кінь. Можна радіти і паритися. А як мені?..
— Хіба я винний, що ти не розстарався, не купив. Теперечки всі рівні, як сірники, — лукаво примружився дід. — Ти ближче коло Трохима трешся. Чи скоро в колгосп поженуть?
— Коли б хутчій.
— Тобі можна. Тобі що? Кажуть гаття — береш гаття, потягнуть вістя — посунеш вістя, — дід подріботів із сільради.