Вітер нагнав хмари. Вони заховали за пазуху сонце і почали трусити колючий сніг. Антін простував до Трохима. Зірвалася хуга.
«Гу-у-у! Гу-у-у!», — затрубило над селом.
Антін обмів віником ноги — і в хату. Химка вдивлялася у вікно, за яким крутила заметіль.
— А Трохим де?
— В районі. Боюся, щоб не збився з дороги, не заблукав. Скоїлось таке проти ночі. Хома був. Посидь, Антоне. Кабанець пропав?
— Здох, — видавив Антін, сідаючи на лаву.
— Небіжчик тато приказували, якщо не везе кому, то й святий боже не поможе.
— Що не везе, то не везе, — дістав Антін люльку. — Ясний грім побив би його! За Польщі скнів, мучився і зараз не розжився. Хоча б отой колгосп, абощо.
Химка мовчала.
Антін говорив про колгосп, а сам трохи й побоювався його. Ходять же чутки, що там і своїх хат люди не мають, у кошарах живуть, з одного казана їдять. Можливо, то й неправда. Почекати Трохима, може, й про колгосп йому щось у районі скажуть.
Зайшов Хома. Сів, насупившись, біля печі.
Сумно. Запорошені вікна потіють, цідять росу. Немає нічого такого важкого, як чекання.
Та ось і Трохим.
Химка розпалила грубу. Прислухалась до чоловічих розмов.
— Будемо колгосп закладати, — поскрипував чобітьми її чоловік. Високий, широкоскулий, головою мало стелю не підпирає. Чуб скрутився і упав пасмом на лоб. Очі чорні, над ними вигнулись широкі, різко зламані брови.
— Коли? — вирвалося в Антона і Хоми.
— З завтрашнього дня. Скличемо сходку. Коваль, уповноважений, буде.
— Ти розізнав, що воно за колгосп? — гарячився Антін. — Чутки є…
— Брехня! — кинув Трохим. — Ми пошлемо делегацію за Ямпіль. Земля буде суспільною. А хата, корова, вівці, свині, садиба — все залишиться.
— Страхають, що все під мітлу, — знову Антін.
— Слухай, слухай їх: з торбою по світу пустять. У Залісцях тридцять дворів уже записалося. Ніхто з них нічого не здавав, окрім коней і реманенту.
— Чи не для приманки? — витягнув шию, як гусак, Антін.
— Гантоне, тобі про індики, а ти про кури дикі,— втрутився Хома.
— Ая, здичавієш.
Трохим не сердився. Вийняв з кишені книжечку і вичитав, що усуспільнюються земля, тягло та інвентар. Він читав з запалом, і Антонові здавалося, що Трохим обстоює щось своє.
Антін почухався. Посовався на лаві. Його запалі очі втупились у цяточку на сірій стіні.
— Вичитувати — то одно. Розкажи, бо так по-письменному второпати чи то добрати трудно. Приміром, розтолкуй, що означає суспільнити? Отець Анатолій пророчив, що жінок і дітей одберуть. Така котафонія піде, най йому всячина. Може, воно отим суспільнити і зветься. Відки маю знати?
Трохим став пояснювати наново. До того, як не був на сесії в районі, сам гаразд не уявляв, що таке колгосп.
— Як я затямив, Трохиме, — вимовив Антін, — мусимо одну землю до кагалу злучити.
— Дійшло, — зітхнув Хома.
— Коней же у тебе нема. Плуга, борін, словом, реманенту ніякого. В кого є, той здасть, — вів Трохим.
— Абись гуртом обробляли? — вихопилося в Антона.
— Отож.
— Корову і хату не чіпатимуть? Садиби чверть гектара. То воно не так зле, — скуб Антін вуси. — Що то ще на сходці скажуть?
По дорозі додому радився з Хомою, записуватися чи ні. Хома настоював, щоб вступати.
Замети горбатими хвильками спали під ногами. Хати натягнули до вікон білі шапки, смереки одяглися в білі жупани.
— На добраніч, Хомо! — завернув Антін на своє подвір’я.
В ньому боролися сумніви. Дід Архип і слухати не хоче про колгосп. Певно, коня збуватися шкода.
Сходка була людною. Виступав Трохим, говорив Коваль — про колгосп розповідали. Із селян ніхто не наважувався. Нарешті встав Бородай.
— Записуйте мене, — поклав на стіл заяву. — Коней і реманент віддаю громаді. Беріть і дуби, що на клуню готував.
Ганну Антін взяв навмисне на сходку, щоб і вона послухала про колгосп. Вдома знову говорили, записуватися їм чи почекати.
— Авжеж записуватися, — вихопився Йосип.
Батько схилився на кінець стола.
— Пиши заяву, — до Йосипа. — Слухай, і щоб ні словечка не пропустив.
Писали довго. Закреслювали, переробляли.
— Перечитай-но ще раз.
Йосип читав: «Заява Таранчука Антона Івановича. Прошу мене зі всім сімейством — Ганною і Йосипом, взяти до колгоспу. Здаю до гурту нарізаних мені п’ять десятин землі. Більше здати нічого не можу, бо не маю…»
— Ану, спочатку ще раз.
Хлопець прочитав.
— Не слухаєш, що кажу. Допиши: «жінкою Ганною і сином Йосипом».
— Допиши, — повторила мати.
Вставив два слова і встромив ручку в рот.
— «…бо не маю, — читав далі.— Корова до такого діла не підходить. То єдно, що у нас е, але ні плуга, ні коня. Коли корову не заберуть, будем у колгоспі».
— А про курей і півня? — Ганна до Антона.
— Не треба. Йосипе, підпиши за мене. Сам не розписуйся. Приміром, пиши так: яко я єсть неписьменний, заяву підписав ти. Отак. Без змін щоб було. Заяву не подам, поки мені дід Архип не перечитає.
— Дідуньо з Грицьком за Ямпіль поїхали.
— Ти все знаєш…
Бовкнув великий дзвін-благовіст нудно і протяжно, переливчато обізвалися менші, захлинулись жалібністю. Тремтіли сумні звуки, линучи з розчинених дерев’яних вікон дзвіниці, сповнюючи повітря срібним дзвоном.
Вулицею, вузькими стежками тягнулися богомольці.
Ганна в стареньких калошах: чоботи в руках. Морозець зранку зціпив розкислу вулицю, і вона зморщилась, як старий вид.
— Хутчій, — тикала пальцями в Йосипову спину.
— І чого ви гоните?
— Абись слухняним ріс-виростав, сину.
Хлопець тягнув ногу за ногою. Весь вечір мати докоряла: «Рідко богу молишся. Відвернусь після обіду — живота не перехрестиш. Не годиться так! Підем до церкви, «святій Варварі свічу поставиш, божим угодникам помолишся, щоб спасли твою грішну душу». — «Не стану молитися. Що з тії церкви?» — обурювався хлопець. Мати в плач. Важко дивитись на материні сльози. Під саме горло підкочується якийсь клубок.
Бабинка.[14] Ганна розв’язує мотуззя, щоб скинути «загнуздані» калоші й озутися в чоботи. Йосип чекає на неї.
— Купи свічечку, старості на тарілочку двадцять копійок кинь, поцілуй ікону, — шепче Ганна сину.
Потім розходяться. Він направо — до чоловіків, вона наліво — до жінок.
Хлопець пробирається під стіною до криласа. Ганна смиренно кланяється перед іконами.
З вівтаря чується голос отця Анатолія. Півчі озиваються, виводячи: «Славім тя, Христє боже наш».
Бродить по селу погана новина: закриватимуть церкву. Всі стали богомільними. Раніше церква пустувала. Зараз чи неділя, чи присвяток маленький — людей повнісінько.
Вигода отцеві Анатолію. Колись службу калатав аби скоріше, тепер не те.
Йосипові нелегко вистояти богослужіння.
Староста почав обходити з мисочкою, підставляючи кожному. Брязкають мідяки, а хто й на карбованець не скупиться. Йосип минув старосту.
Забамкав дзвін зрідка — служба закінчувалася. Староста передавав, що казання не буде. Царські врата замкнулися. Гасли свічки.
Перед вівтарем раптом виріс Бородай.
— Як братчикові,[15] дозвольте сказати вам кілька слів, дорогі прихожани.
Шум втихав. З бокових дверей вівтаря висунув голову здивований отець Анатолій.
Люди зупинялися, завертали в церкву.
— П’ятнадцять літ і вісім місяців, — кашлянув Бородай, — я братчиком, але такого, як зараз у нас діється, не бачив. На минулому тижні трапилось двоє хрестин і одні мерлини. За хрестини нічого казати: не великий дохід дають вони для церкви, а от мерлини, шлюб — то вже інше діло. Значить, померла, царство їй небесне, стара бабуся.
— Клипачева себто?
— Вона, — Бородай витягнув з кишені кілька густо списаних аркушів паперу. — Стали ховати її. Найняли панікадило, заплатили за дзвони, за хоругви — всього триста карбованців. Часть із тих грошей, як здавен заведено, повинна йти в церковну касу, часть отцеві Анатолієві.