Бородай повернув голову до вівтаря. Піп без риз, у чорній рясі притулився до іконостасу, склавши на грудях руки.
— Отже, — вів далі Бородай, — дохід ділиться на дві часті. Так було, так і повинно бути. Без ремонту, нових ікон, хрестів — яка ж то церква? Що ж ми маємо у себе? От що, дорогі парафіяни. Спеціально сидів і підраховував — у церковній касі недостає десять тисяч з лишком грошей.
Жінки стали хреститися.
— Десять з лишком тисяч! — Бородай підніс вгору папірці.— Де воно ділось? Замість того, щоб класти часть доходу в церковну касу, наш отець Анатолій усі поклав собі в кишеню. Лавочку з церкви зробив.
— Богохульник, — вирвалось із-за іконостаса.
— А з мене за шлюб центнер пшениці взяв, — бовкнув хтось.
Отець Анатолій став за Бородаєм перед царськими вратами, зложивши, як на молитву, руки:
— Боже, образум його, наверни на путь істини!
— Не перебивайте мене, батюшко, бо тут не до бога, — різав Бородай.
— Давай, Гордію, виводь на чисту воду.
— Дух, поганий дух вселився у його плоть, — стогнав отець Анатолій. — Не слухайте його. Пресвятая богородице, відніми у нього нечестивий язик…
— Десятьох з лишком тисяч нема, — гудів Бородай. — А чиї то гроші? Наші з вами, рідні прихожани, сестри і браття…
— Не брав їх! — став на коліна піп.
— Не клякайте і не божіться. Ви забрали їх. Ви! Як і недавні мерлини, так і усе інше навіть не заприходували в книги. Староста, подайте книги, щоб люди побачили.
Батюшка підтягнув рясу і шмигнув у вівтар.
Староста, дідок з восковим лицем, підніс Бородаєві товсту книгу. Той тикав її в очі мирянам, наче давав цілувати євангеліє.
— То не піп, а злодій!
Ганна наблизилась і схопила Йосипа за руку.
— Чули, який ваш піп?
— Негоже, сину… Перехрестися.
Але Йосип не перехрестився.
Чекали на Єву Станіславівну. Миколу послали у місто стрічати її.
Йосип виглядав учительку на шкільному майдані. Але він не наважився підійти, коли підкотила хура. Микола подав Єві Станіславівні руку, допомагаючи зійти з саней. Вона привіталась з дядьком Трохимом, і той, взявши чемодан, повів її по східцях на другий поверх.
Хлопець не знав, що йому робити. Крутився-крутився, поки не заникнув у коридор.
— Чого ти тут? — налетів на нього Микола.
— До вчительки.
— Потрібен ти їй! Вона ще хвора.
Виглянула Єва Станіславівна.
— Йосип?
Вона ввела хлопця у кімнату.
— Тулись до груби.
— Не замерз. Зашпори трішки зайшли, — Йосип підступив до гарячої стіни, роздивляючись. — Гарно тут. То вже ваша хата, Єво Станіславівно?
— Аякже, — замість учительки відказав дядько Трохим.
Йосип скинув шапку і засунув у неї руки.
Вчителька постаріла. Над її вухами вплелись у коси сиві волосини. Лице виснажене, бліде. Під очима сині дужки.
— Ходиш до школи? — нахилилась до Йосипа.
— Ввечері.
— Підріс. Молодець. Я все згадувала. Ми з тобою «Кобзаря» на пасовиську читали. А листівки як спритно носив!
— Було, — сказав дядько Трохим. — Грійся, Йосипе, а я Єві Станіславівні новини повім.
Дядько Трохим розповідав, як ділили землю, худобу, як заклали колгосп.
— Люди йшли з охотою? — поцікавилася вчителька.
— Нікого не силували. І Бородай вступив. Це ж його кіньми Грицько вас привіз. Тепер вже не його — колгоспні.
— Бородай вступив? Куркуль! І ви прийняли його?
— Як же не прийняти. Хлібопоставку виконав. У секретаря райкому був. «В поліції,— каже, — я не служив, людей в тюрму не запаковував, що нажив — усе віддаю». Приїжджав Коваль, уповноважений. Порадились ми і вирішили прийняти. Оце недавно він попа з села витурив.
— Вигнав?
— У церкві обізвав його злодієм, — прохопився Йосип. — Після того піп утік.
— А ви Бородаєві вірите? — повернулась Єва Станіславівна до Трохима.
— Важко відповісти. Однак іншим він став. Головне, на нього всі рівняються. Заможники пішли в колгосп. Коні і реманент у нас тепер є.
— Глядіть, щоб не обпектись.
— Я з нього очей не спускаю, — буркнув Грицько, а Йосип похвалився: — Маркіян мені книжки дав.
Єва Станіславівна схилила голову, замислилась.
— До весни готуєтесь?
— Тим і живемо… Втомилися, мабуть, з дороги. Ніщо так не зморює людину, як дорога. Вам би в лікарні полежати ще. Ну, ми підемо. Господарюйте, будьте як вдома.
— Проведу вас, — вчителька накинула хустку на плечі.— І води принесу.
— Я… я принесу, — Йосип схопив відро.
Приніс води, чекав, поки повернеться учителька.
Розігріли чаю. Йосип пручався, соромився сідати до столу. Єва Станіславівна сама роздягнула його.
— Все в материному ходиш?
Опустив очі. Кусав печиво по дрібочці, запиваючи маленькими ковтками чаю.
Бородай возив дерево на попівське подвір’я.
— Погода видалась тепла. Сліпило сонце, але дорога ще трималася.
Колоди важкі — вдвох не обняти. Колгоспники, хекаючи, скочували їх під комору.
На попівському подвір’ї — збіговисько.
Одноосібники не наважувалися підходити. Лупили очі з-за тинів.
— Здурів Бородай на старість!
— Своїм добром розкидається.
— Чи своїм?
— Якби сам валив оті колоди — під тортурами не оддав би.
— Не знаєте його!
Бородай впрів. Широка, розкладиста борода його змокріла.
Антін сам собі всміхався, затуляючись долонею. Ніхто інший, а він валив ці колоди. Не стерпів — Бородаєві:
— Якби-то знаття, що в кума пиття, можна було з лісу і до попа возити.
Бородай мовби й не чув.
Йосип стояв на санях. Він також помагав розвантажувати.
Ще здалеку він побачив діда Архипа і Грицька.
— Наші повернули, — гукнув.
— Прибули? Приїхали? — обступили їх, коли ті підійшли.
— Завдали ноги на плечі та й пішачка, — жартував дід. — А тут, бачу, така гарячка, як на жнивах.
— Будуємось, діду Архипе, — підступив Бородай.
— Мо’ розбудовуємося? — шпигнув його дід.
Грицько поважно ступав подвір’ям. Трохим покликав його:
— Розкажи людям, що там бачили.
— Може, сходку зберемо? — спитав Грицько.
Він всю дорогу обмірковував, як буде виступати. Йому наллють води в склянку, щоб не закашлявся. А тут — говори на колодах.
— Містинку славну ви для колгоспу вибрали, — говорив дід Архип.
— З отих колод, Гордію, — обернувся до Бородая, — комори. Славні будуть. Еге ж, комори. Поставимо їх навпроти вікон правління.
— Що ви порядкуєте, як у себе на обійсті,— підняв голову Антін.
— Або не маю права?
— Ясно, не маєте, бо ще не в колгоспі,— підскакував коло старших Йосип.
— Іч очмана. Мале, а кусається, — посварився дід ковінькою.[16] — Рахуй, Трохиме, що і я в колгоспі.
— Заяву, — виріс перед дідом Грицько.
— Казав тобі в дорозі, що напишу, недовірлива ти душа.
— Будете говорити, що бачили? — не терпілося Антонові.
Дід Архип з Грицьком вмостилися на колодах. Неприязно кололи один одного очима: кожному хотілось, щоб тільки його слухали.
— Доїхали добре, — почав дід. — На станції нас стріли. Я, звісно, зразу ж оглядати пішов, як і що у них, а Грицько запропастився кудись з такими ж вітрогонами, як і сам.
— З секретарем комсомолу говорив, а не з вітрогонами.
Дід не зважив на репліку:
— Живуть нічого. Хліб-сало мають. Одна біда — без церкви.
— Зате дві школи і клуб, — перебив Грицько.
— Трохиме, здерж його. Ото діти пішли. Яйця курей мудріші. Я в його літах без штанів ходив, верхи на свинюці їздив. А він як рівня пащекує. Дійду і до школи, і до клубу. Землі у них дві з половиною тисячі гектарів, пасіка, ферми — і в пана Рачинського не було таких, можете повірити.
— Корів не забирали у них? — спохопився Антін.