— І не думали, — кинув Грицько.
Проте Антонові здавалося, що дід Архип щось приховує. Дуже вже колгосп розхвалює.
Увечері послав Йосипа, щоб розвідав у Миколи.
Йосип зайшов. В хаті сутеніло, але лампи не світили. Дід Архип, начепивши окуляри, скрипів пером.
— Миколки нема?
— Чому б йому сидіти. Гриць забрав.
— Куди?
— До клубу, а я заяву шкрябаю, в колгосп…
У залі порожні лави. Світиться в боковій кімнатці. Заглянув боязко.
— Чого крадешся? — крикнув Грицько. — Заходь.
У кімнаті були ще Микола і два хлопці-парубійки.
— Скільки тобі літ? — несподівано спитав Грицько.
— Одинадцять.
— Малий до комсомолу. Та й батько в тебе замішаний. Як осадницьке добро розтягали…
— Сам замішаний, — огризнувся Йосип.
— Було, — зізнався Грицько. — Але я в тюрмі сидів. Погони обірвав на поліцейському.
— А я… наймитував, — ледве не заплакав Йосип.
— Приймемо його? — вступився Микола.
— Літами не підходить, — супить брови Грицько. — Але можеш сидіти і слухати… Так-от, як я казав, там у них — скрізь комсомол: в ланках, по бригадах. Голова їхній хвалився мені, що коли у них закладали колгосп, він був моїх літ. На прощання наказував: «Старі зберуться — гору звалять, молодь згуртується — світ переверне!»
Весно-відрадо, в якій крамниці набрала ти шовку. синьо-блакитного, щоб заснувати ним зимові тучі? А може, розігнала ти їх за моря, за гори, щоб не заступали сонця? Глибока синь мовчазного дзвону, а сонце — золоте сердечко. Любка-красуня весна моргне, пустить брову-хмарину стрілою. У високості вдарить золоте сердечко у дзвінку блакить, і зарегоче перший грім. Свіжі перли поллються… Земля підставляє чорні долоні, бризкає на сіре лице, вмивається теплим дощем. На півнеба — коцюбою веселка. В лузі на калині лопнуть бруньки, проріжуться гострі листочки. А на дикій вишні не зелене листя — пахучий білий цвіт.
Тільки дуб, вітролюб-старожил, шарудить сухим листям, не хоче скидати торішні шати. Під ним парує земля, застеляючись свіжою травою. Берізка тріпоче пагінцями: «З весною будь здоров, дубе!» Дуб дзвонить іржавим листям: «Старий я… старий».
Людей на полі!.. Трохим щось вигукує, його не слухають. Селяни обступили трактор і галасують.
Тракторист у заяложеній фуфайці виплигує з кабіни, тягнучи корбу.
— То таке гнуздило?
— Гнуздай! Загнуздуй!
Трактор чмихнув, ніби запалив люльку, затягнувся і пахнув густим клубком диму. Тракторист натиснув на педаль, машина здригнулась.
— Заганяй від дороги! — крутився перед трактором Бородай.
— На наше поле? — спалахнула Ганна…
— Одступи, Ганно, — мляво потяг її Антін.
— Там… межа. Переорють її. Антоне, біжи, щоб об’їхали! Знадобиться, може, колись… кіпців не знайдем.
П’ять лемешів врізались у землю, відвалювали п’ять широких скиб, лишаючи одну борозну.
— Добре крає, ніби гострим ножем черствий хліб ріже, — міряв Трохим глибину.
— Славно оре, — потирав руки Бородай.
— На щастя! — нахилилась над борозною Єва Станіславівна. Випросталась і взяла за руку Оленку, пригорнула й сама стала схожа на таку ж маленьку раду дівчинку з задертим носиком.
— Куди? Куди ти? — одчайдушно закричало на полі.
Оленчина мати, висока, незграбна, лупила городником по гусеницях. Трактор повз на її межу. Забігла наперед і розпласталась. Трактор заглох.
— Мамо! — зірвався з плугів і підлетів до неї Грицько.
Схопив матір за плечі, шарпав, щоб відірвати від межі. Та не міг. Підбігли люди і віднесли її вбік. У руках жінки заклякла дернюга.
Трактор гойднувся, перевалюючись, через межу. Поруч з ним бігла зграйка дітей. Йосип, босий, у підкочених штанцях, з ними. Завидував Грицькові, який розсівся на зеленому сидінні ззаду за трактором і правив плугами.
— На дорогу!
— Вивалюй на дорогу!
Брязкаючи гусеницями, трактор сунув на гурт селян.
— Одступіться, то ж не кінь, що сполохається…
Дід Архип застиг над ковінькою. Дивувався, як ота залізна потвора швидко лізе по полю, чіпляючись гострими лапами, і тягне за собою п’ять плугів.
Трактор попакотів на другий круг. Дід побрів у ріллю. Погруз у пухкій землі.
— Глибоко? — присів коло нього Антін.
— Кіньми б так нізащо не взяв. А огріхів не робить?
— Здається, ні.
— Трохиме! — підняв ковіньку дід.
— Агов.
— Огріхів нема?
— Нема, дідуню!
— Треба придивлятися… Не собі орють. Можуть сяк-так. Як служив я у пана…
Трактор знову наближався. Мотор рівномірно стугонів.
Обвішаний торбами, з лірою через плече, селом кульгав старець у синіх окулярах. Вештався по дворах, зупинявся перед вікнами, крутив ліру, наспівуючи. Одержавши скибку хліба, цілував її, бережно кладучи в торбу.
— Хай спасе вас господь бог і нагородить своєю великою милістю за любов і доброту до нещасного каліки, що загубив зір на війні,— тягнув сумовитим голосом.
Старці, та ще й з лірою, не часто трапляються по селах. Біля журавля обступив його натовп.
— Заграйте нам!
— Заспівайте.
— Воєнної чи божеської? — кульгав до цямрини.
— Воєнної, воєнної,— де й узявся Йосип.
Підвели за руку до білого каменя.
— Заспіваю вам козацької, стрілецької.
Густий бас брав низькі ноти, тремтів. Тужно озивалася ліра.
Буйним вітром повіяло коло криниці, зашелестіла трава. Не одна з молодиць витерла сльозу за молоденьким козаком, що впав з коня вороного. Не вскочити йому більше в стальні стремена, не натягнути, поводдя. Ірже над ним вірний товариш, довбаючи копитом сиру землю, та не розбудити бійця молодого.
Зажурені молодиці посхилялись над відрами. Бринять глухо струни.
Старець ховає ліру, підтягує торби. Йому простягають хліб, головку часнику цибулину.
— Щасти вам боже, а мені б тільки сонечко сяяло, вітри б не пронизували. Погрію ребра — і далі.
Покульгав вулицею. За селом звернув із шляху до Бородаєвого хутора.
— Дід! Дід з лірою! — загорланив на подвір’ї Маркіян.
— Не напускай собак, синку. Вони люті, поганські.
— А заграєте?
— Чому б не потішити. Може б, мати гарячого борщу мені насипала?
— Розплодилось вас. Всякий руку підставляє,— огризнулася з ганку Мотря. — Все роздали. Нічого немає.
— Він заграє. Дайте йому юшки тієї,що я не доїв.
Лірник посунув у хату.
— Мир дому сьому і тим, хто в домі сім.
Бородай виглянув з світлиці. Побачивши, що то старець, сховався назад.
Мотря налила юшки.
— Сердитого господаря маєте.
Бородай знову висунув голову.
— Вітаю, вітаю вас, добродію, — кланявся старець.
Він зняв окуляри, протер водянисті очі. Видлубав з лахміття цидулку[17] і подав хазяїнові.
— Від Глущенка.
Бородай окинув лірника недовірливим поглядом. Вийшов у світлицю з папірцем.
Старець скинув з себе мішки з хлібом.
— Оддайте свиням: тяжко носити.
— Маркіян! Марш сторожувати! — наказав Бородай.
Мотря накривала у світлиці. Бородай держав нежданому гостеві рушник, коли той умивався.
Лірник виголодався. Уминав, аж за вухами лящало. Витерши товсті губи, кивнув Бородаєві: мовляв, нехай баба вийде, чого їй тут стовбичити.
— Чом не в колгоспі, не на роботі? — спитав Бородая.
— Обідати прийшов, — підсунувся ближче Бородай.
— Тоді йдіть, а розмову відкладемо до вечора, щоб не запідозрили.
— Так зле, і так недобре. Збираєтесь заночувати? Не майте гадки, що я того… Час неспокійний. Краще зараз, пане…
— Усі ви, як зайці. Труситесь за свої шкури! Мало вам діла до загальної ідеї!
Гість скрутив цигарку, чиркнув запальничкою. Їдкий дим пряв тонку основу, розповзаючись по світлиці.