— На роботу не підете?
— Збрешу, що заслаб. І так товчуся, як Марко по пеклі, від світання до смеркання.
— Будівлі деякі забрали?
— Сам цинк зривав. Віддав, аби вдавилися.
— Не чекали на мене?
— Навпаки. Снилося навіть щось…
— Такі люди, як ви, нам потрібні. Маю певні вісті. Далі як до зими совіти не протримаються. Розправимо плечі, розв’яжемо руки. Але мусимо не спати, а діяти, — лірник стиснув кулак, аж пальці хруснули.
— Передайте Глущенку — дещо зроблено…
— Чув, в колгосп втерлися? Бригадиром? Список ведете?
— Еге ж.
— А з отцем Анатолієм парафії не поділили?
Бородай обм’як, закліпав повіками.
— Запитую вас, добродію!
— Се д-дало мені авторитет, пане.
— Вам дало? А отцеві Анатолію загибель? Ми стільки б’ємось, щоб привернути людей до церкви. Зараз підходящий момент. Кричимо: церкви не сьогодні-завтра під замок, перероблять на клуби, на стайні, хоча знаємо, що більшовики на те ніколи не підуть. Священикам робота. Чули, в сусідньому районі, забув село, голова колгоспу витягнувся?
— Інтересно… — процідив Бородай.
— Тільки між нами. Згодні, що на селах — темнота?
— Та розсівається потроху…
— Темнота, не заперечуйте. Захворіє хто, — не до лікаря, до знахаря чи до священика ідуть. І той прийшов висповідатися і запричащатися. Вкусив тіла господнього — і застигла навіки кров у його жилах. Ви мене розумієте?
— Отруєно його причастям?
— А ви такого спільника, як отець Анатолій, позбулись… Думати треба, — гість стукав себе по лобі.
Він вийняв із пазухи картонну коробочку.
— Візьміть, коням дасте.
Бородай взяв пакуночок.
— Якщо тільки до зими… озимину можна так посіяти…
— Ваша справа. Давайте список.
Бородай зняв ікону. Витягнув маленькі цвяшки, відхилив дикт і дістав аркуші паперу.
— Тут і з району, і з навколишніх сіл прізвища. Тих, навпроти кого хрестики, всіх можна…
— Дякую.
— А як же вельмишановний Глущенко?
— В області. В наросвіті методистом по рідній мові. З лекціями їздить, за чистоту мови вболіває, яку поляки засмітили. Скоро книжку видасть. Я ж по селах пісні, прислів’я збираю.
— Хитро.
— Так приймете на ніч?
— Воно б… самі знаєте.
Лірник заходився поратись коло своїх торбин.
Вийшов з хати, забринькав на лірі:
Покульгав на вулицю.
Ще півні не співали, як до Таранчуків постукали у вікно. Мати прожогом метнулась до дверей.
— Хто там?
— Свої, не бійтеся.
Відкинула защіпку — міліція.
— Покличте, господине, свого господаря. Справа до нього є,— топтався міліціонер на порозі.
Ганна подалася будити чоловіка. Йосип теж встав.
«Щоб воно могло вчинитися?» — одягаючись, з тривогою думав Антін.
Всі троє вийшли на подвір’я.
Міліціонер став вибачатися, що потурбував так рано.
Антона покликано за понятого.
— Годинки дві-три побуде з нами ваш господар, так що не турбуйтесь, господине, — запевнив Ганну міліціонер.
Йосип теж вислизнув на вулицю.
Підійшли до обійстя дядька Трохима.
Міліціонери довгими і тонкими залізними палицями копирсали землю на городі, за хатою, за коморою.
Йосип затаївся за деревом.
Біля виритих ям стояли Бородай, дід Архип, міліціонери, дядько Трохим.
Дядька Трохима допитували.
— Де ще заховав?
— Нічого я не ховав, товариші.
— Які ми тобі товариші. Допався до влади, награбував добра, позакопував, ще й невинним телям прикидаєшся.
Дядько Трохим намагався щось пояснити, але його грубо обірвали.
З хати вивели тітку Химку.
— Змилуйтеся, то хтось підстроїв. Зроду-звіку не чіпали ми чужого.
— Хто б міг подумати? Ну, як же ти, Трохиме?.. — бубонів і розводив руками дід Архип. — Я тоді хуру натяг, так то ж по темноті своїй.
— Не смій розмовляти з арештованим, діду, — приклав руку до козирка міліціонер.
— Шмаркач ти, хоч і міліція, — розсердився дід. — Думаєш, душа за нього не болить. З отаких-о знаю…
Ранок збудив село. Люди збиралися юрбами біля подвір’я Трохима.
Хома швендяв поміж людьми і на всю пельку горланив:
— Файного маємо голову! Мене ледве не вбив за осадницьке добро, а сам награбастав, що й онукам вистачить… Та від суду не втік!
— Мабуть, все погнило, — бідкався хтось.
— У нього згниє? — зло кричав Хома. — Він знав, як закопувати!
Йосип, ледь стримуючи сльози, побіг навпростець до Єви Станіславівни.
Вчителька лагодилася йти на уроки. Шкільний сторож уже передав їй сумну новину.
Йосип, збиваючись, розказував, як багато добра розкопали, як тітка Химка бідкалася, божилась, що хтось підстроїв оте все.
Єва Станіславівна, слухаючи Йосипа, нервово м’яла в руках хустинку.
Сказала, що після уроків зразу ж піде до міста.
Трохима повели ополудні. Ступав він широким, твердим кроком. Як ішов селом, відчував на собі пекучі погляди односельчан. Капнула сльоза, певно, єдина за все життя.
…Десь далеко, за Іквою, шумить Ялинець, навіваючи сум і журу.
Не світилося у той вечір в Трохимовій хаті. На порозі сиділа Химка, схиливши голову на коліна, мов заклякла. До кого слово мовити, з ким тугою поділитись? З тим печальним вітром, що стогне, гуде в комині? Чи з тими тоскними зірками, що повисли над головою?
Ганна накинула на плечі кожушок.
— До Химки, Антоне.
— Не ходи.
І Йосипа батько не пускав нікуди з хати, але хлопець настояв, що йому треба провідати вчительку.
Вечір чатував над селом.
Квапився Йосип до Єви Станіславівни, а вона йому назустріч йде. Навпроти клубу здибалися.
Єва Станіславівна сумна, заклопотана.
— Єво Станіславівно, бачились з дядьком Трохимом? Правда, він зовсім не винний?
— Не пустили мене до дядька Трохима. Нічого, суд буде — тоді все випливе на чисту воду. Ідем тітку Химу провідаєм.
— То я ще в клуб забіжу. Заберу Миколу і Гриця.
Швидко хлопець майнув до клубу, та ще швидше вискочив звідтіля.
— Слухають собі Гриць з Миколкою радіо, — сердитий, доповів учительці.— Прошу їх, аби до тітки Хими перескочити, а вони: «Чого ми до ворогів підемо?»
— Отак багато хто говорить, — зітхнула Єва Станіславівна.
На людях Бородай гудив Хому. Подейкували, що поки Трохим Гойда головував, Хома тримався старшим конюхом, а тепер Бородай з’їсть його. Та ніхто не бачив, як глухими ночами Хома завертав на хутір до бригадира, і вони засиджувались за північ. Вікна були завішені, а лампа стояла під стільцем.
З Антоном Таранчуком Хома силився бути в дружбі, але весь час допікав йому за стару коняку, що слабувала. Не допоміг і ветеринар — коняка закуліла.
Коли закопували здохлу коняку, Хома сказав:
— Маєш щастя, Антоне. Коби був Трохим, він тебе б не помилував.
Старий Таранчук скоса глянув на нього, але промовчав. Зате Йосип огризнувся:
.— Ви, дядьку Хомо, не радійте чужою бідою. Нашого голову випустять, бо він не винен.
— Не винен? — ошкірився Хома. — Якби душа не їла часнику, то й не смерділа б, — зло чвиркнув крізь зуби.
Як повечоріло, Хома шепнув Антонові, аби той навідався до Бородая підписати акта на здохляка.
Неспокійно на серці в старого Таранчука. Коняка за ним рахується. Треба йти.
Тремтять в Бородаєвому саду осики, ніби підрубані. Скриплять старі яблуні, розгойдують гілля.
Хома з Гордієм чекали в саду.
В Бородаевій хаті поночі. Лампа ледве блимає.
— Завдав ти мені, Антоне, роботи з тією конякою, — розгладжував бригадир акта. — Аби загодити ветеринара, я добряче витратився.
— А то ж чому? — звів густі брови Таранчук.