— Тому, що кобила од якоїсь зарази здохла. А хто її заніс? Ветеринар написав, що од старості здохла. А якби я не вступився, сидів би ти там, де Гойда.
— Якщо я винен, оддавайте мене під суд! — взявся Антін за шапку. — Заразу на коней я не розносив, то чого мав би боятися?
— Гойда не таким був, але з ним ніхто не порахувався. Ми життя тобі, дурному, рятуємо. Ну, діло твоє, акта можеш не підписувати. Завтра ж зателефоную в міліцію. Вона знайде, хто отруїв коняку.
— Не страхай мене, Гордію! Самі підсунули мені здохляка, а я винний. А про Трохима краще помовчи — може, це ви завели його на слизьке!
— Ми завели? Докажи, — потемніло обличчя в Бородая.
— Ну, чого ти, Антоне, гарячкуєш, — став між ними Хома. — Добра тобі зичимо, а ти хтозна-що верзеш.
На дверях стала Мотря.
— Якої біди ви сваритесь. Чи ж не можна по-доброму?.. Вечерю я зготовила. Можна нести?
Хома плямкнув.
— Став, Антоне, хрестик та й кінці у воду. І чого б я впирався? Здохла, туди їй і дорога. Подумаєм ліпше, кого головою вибрати.
Таранчук не випускав з рук шапки.
— Про голову ви самі думайте. По селу чутка, що ти, Гордію, мітиш. Я за тебе руку не потягну.
— Я й не прошу, аби ти за мене руку тягнув! — відтяв Бородай. — Не хочеш акта підписувати, завтра міліцію викличу. Хай докопується.
Антін постояв трохи в нерішучості, потім махнув рукою і вийшов з хати. Грюкнули за ним двері.
Хома взявся за голову:
— Що ми наробили?
— Не будь бабою! Прийде коза до воза, — буркнув Бородай і до Мотрі: — Став на стіл.
— Коби нам позбутися Таранчука… — бідкався Хома. — Чи не можна з ним, як з конякою?
— А ти що, злякався? Страшніше буде тим, що совєтам лапки лижуть, як нас визволять.
— Коли-то те буде?
— Буде! До різдва, — рубонув Бородай рукою. — Антона можна напоїти… є в мене штучка… через три дні ноги витягне…
Мотря ставила страви на стіл.'
В сінях загупало. Двері розчинились. На порозі стояв Таранчук.
— Гордію, передумав я. Нащо та міліція?
— Так би й зразу, — відказав Бородай.
Антін розписався як умів.
— Ну, а тепер замочимо, — підвівся Бородай з-за стола і подибав у ванькир за горілкою.
Антін віднікувався, але Мотря причепилася до нього як смола.
Таранчук випив і трохи підбадьорився.
— Акта я підписав, — казав він, закусуючи, — але за Гордія моя рука не підніметься…
Назавтра були збори. Люди говорили мало. Хома розпинався за Бородая і лаяв Трохима. Обізвав його перевертнем, який ледь не занапастив село.
Зайшла мова про голову.
— Прислати вам кого чи свого оберете? — протирав окуляри Коваль.
— Най гірший, аби свій!
Десь з кутка гукнуло кілька голосів:
— Бородая! Бородая!
Колишні бідняки мовчали. Заможники потягнули руку за Бородая.
Таки обрали Бородая головою.
Антін Таранчук занедужав, і Йосип уже третій день заміняє батька.
— Запрягай коні і за сіном! — наказав Хома, коли Йосип ступив у конюшню.
— Дядьку, може б, я в лікарню: батько лежать… — заїкнувся.
— Не заколіє! Вкосиш трави, тоді.
Йосип чіпляв шлеї, вибравши найкращі, відв’язував виїзних коней.
— Куди ти їх? — визвірився Хома. — До шлюбу зібрався, чи що? Шкапи запрягай…
— Дядьку, я ж хотів, щоб швидше.
— Не мороч голови.
За Іквою на голубій долині — сіножать. Маячать копиці, як гостроверхі теплі шапки. Травиця зеленими цвяшками пробивається, ніжна, мов пушок. Але спробуй-но ступити на неї босою ногою, — підскочиш, бо від старої трави, стятої гострими косами при самій землі, лишились колючі стебла — наче заточені шпильки.
Ні душі на сіножаті. Йосип поїхав під ліс, де ще колихалась нескошена висока трава. Випріг коней і взявся за косу. Приладнав за пояс кушку,[18] як це роблять справжні косарі, розчепірив ноги, замахнувся. Сіно лягало збоку рівним покосом.
Сивий туман заплів тонким павутинням долину і зараз поволі розплутував його над лісом, знімаючи з чагарників і підносячи вгору, на верховіття високих дерев.
Бризнули перші промені. Голуба стрічка Ікви вислизнула з лісу, ніби її хтось підняв на руки, розмотав неквапливо та й розіслав сушити на сонце. Верболози, сонні ще, забрели по коліна у річку вмиватися.
Йосип втомився махати косою. Руки дрижать. Піт очі заливає. Та ніколи відпочивати — батько лежить дома — опухлий, ноги сині… Лікаря треба, а то пізно буде…
Думка обпекла мозок. Кинув косу на воза і, не згрібши трави, щодуху погнав коней.
Лікаря довелось чекати з годину. Почала сіятися мряка. Коли лікар нарешті вийшов, припустив дощ.
Дорога розкисла, ліпилася, як тісто.
Йосип цьвохав коней батіжком. З-під коліс порскала грязюка.
Коней покинули на вулиці. Йосип повів лікаря у хату. Батько, напевно, давно чекає. У хаті темно. Добре, що матері немає. Йосип розповість батькові, як воно було, і він зрозуміє. Тільки батько чомусь не кличе його. Невже не почув, як рипнули двері?
— Тату!
Не обзивається.
«Заснув, певно», — подумав Йосип.
Лікар ступив до постелі. Йосип обігнав його. Схилився над батьком, прислухався, затамувавши подих.
Тихо-тихо.
— Тату! — звалився у нестямі.
Виповзають з закутків сутінки, чіпляються на стіни, насуваються і заволокують вікна. А надворі сіється сірий дощик. У вікна краплини забиваються крізь склеєні шибки і стукають по підвіконню: кап-кап, кап-кап.
Мати одчинила двері, але й їй не вигнати з хати сірих сутінків.
Покинув Антін Ганну і Йосипа. На цвинтарі біля маленької зеленої могилки, де колись поховали Іванка, виросла ще одна, чорна і висока.
Поки тягнулось слідство над дядьком Трохимом, у колгоспі почали падати коні. Животи у них роздувались і тріщали, як барабани.
Взяли нових конюхів.
Дід Архип за старшого на конюшні.
Здорових коней перегнали в іншу стайню, але це не допомогло: вранці три лошаки валялися надуті, як гори. Їх облили гасом і закопали. І так кожного дня.
З сотні коней лишилася половина. На село наклали карантин.
Дід Архип просиджував дні й ночі біля своєї Каштанки. Обкурював її димом з люльки, совав тремтячими руками шматочки хліба — не бере.
Бородай виїхав у область за ліками. Частину коней виходили. Зняли з села карантин, і люди легше зітхнули.
Дядько Трохим як у воду канув.
Прийшов строк видавати хліб на трудодні. На попівському подвір’ї відважували, що кому належить.
Дійшла черга й до Таранчуків. Покійний батько, мати і Йосип заробили дванадцять центнерів.
— Чи снилося коли-небудь тобі, Ганно, стільки хліба? — сказав Бородай. — Прийду до тебе позичати, бо я всього п’ять заробив.
— Ми всі робили, а ваша тітка… — кольнув Йосип.
Ганна ущипнула його за лікоть.
Дід Архип з — Миколкою привезли збіжжя Таранчукам і позносили в комору.
Мати подавала обід, а Йосип сидів за столом, як господар.
Заскрипіли двері — Єва Станіславівна.
— Це я до вас у гості, хоч і не просили.
— Просимо, сідайте, — заметушилась Ганна, обмітаючи запаскою лаву. — Заодно й пообідаєте з нами.
Вчителька худа, ніс загострився, обличчя виснажене. Тільки очі блищать.
— А ми хліб привезли, — радо сповістив Йосип.
— Багато?
— Заробили, хвалити бога. Посувайтеся ближче, пані, до столу. Чим маємо, тим і приймаємо.
Ганна називала вчительку лише «панею», інакше називати їй «губи не розтуляються».
Єва Станіславівна вмочила вареника у сметану. Йосип дивився на вчительку і їв також помаленьку, довго розжовуючи і не плямкаючи.
Мати підсунула тарілочку ближче до вчительки.
— Як я рада, що в нас, як у всіх людей, хліб і до хліба є. Могли б ще й більше заробити, коли б простих колгоспників слухалися. За Терником, знаєте, земля скупа, хоч молоко під неї підливай, а буряками засіяли. Змарнували поле…
— Сотню гектарів, — докинув Йосип.