— І ти, вовченя, в школу? Ха-ха-ха! Батькові грошей не вистачило, щоб чоботи купити, а ти вчитися! — реготав він.
Хлопець мовчки підняв торбину і скочив на кладку.
Ось і школа. На подвір’ї біля будинку багато хлопчаків і дівчаток. Йосип, озираючись, боком проходить через хвіртку.
Подвір’я школи — наче велике коло. Зліва — двоповерховий особняк пана керовніка.[1] На балкон виставлені широколисті фікуси, червоні герані. Справа приземкувате, з вузькими вікнами приміщення школи. В дверях стоїть у білому фартусі шкільний сторож, відставний капрал Кирик.
Йосип, опинившись на подвір’ї, не знав, куди йти. Він бачив, що школярі розбиті на три групи. Найменша — під балконом. Там стояли ті, що прийшли з батьками. Біля дверей школи тихенько, ніби кимсь присоромлені, збились докупи дівчатка. А коло самих воріт юрба хлопчаків. Йосип і собі подався туди. Десятки голосів верещали:
— Мала купа! Мала купа!
Чиїсь міцні руки схопили Йосипа за плечі, і він незчувся, як опинився на землі. Зверху на нього, мов оселедці, валилися хлопці, ніби хотіли запхнути в землю. Йосип застогнав. А юрба плескотіла в долоні і горланила:
— Мала купа, ма-а-ла, щоб ще більша ста-а-ла!
І знов валилися тіла і реготала юрба. Потемніло Йосипові в очах. Раптом такі ж міцні і цупкі руки поставили його на ноги.
— Та це ж Таранчуків! — гукнув хтось.
— Першокласник!
Йосип важко дихав. Що було б, якби його зараз побачила мати? Але думати не було часу. Біля Йосипа стояв широкогрудий юнак з крючкуватим носом і кричав:
— Таранчука не займати!
Він підморгнув Йосипові.
Юрба розступилася півколом. На тому місці, де лежав щойно Йосип, крутився на одній нозі, як веретено, довгов’язий школяр, приспівуючи:
Це всім дуже сподобалося.
— От чортяка Петро, — сказав юнак, що стояв поруч з Йосипом. — Ніхто так не вміє, як він. Третій рік ходить в третій клас, а крутиться… А ти чом без батька? — звернувся він до Йосипа.
— А ти?
— Ну, я вже в четвертий ходжу, мене звати Григорієм. Може, чув про Грицька Клипача з Кривулі?
— А-а, то ти найкраще вчишся? — заглядав у рот Грицькові.
— Той самий.
— А що то за абецадло?
— Не спіши, ще взнаєш.
Петро крутився на одній нозі. Однак школярам скоро набридла така забава.
Раптом навкруги стало тихо. Всі дивилися, як Кирик підняв над головою мідний дзвінок і почав ним трясти. По подвір’ї розкотилося голосне: «дзень-дзень-дзень-дзень».
— Ну, а мені в клас пора, — сказав Грицько. — А тобі до керовніка. Йди за тими, що стоять під балконом.
Подвір’я спорожніло. Залишився невеличкий гурт під балконом. Йосипові зробилося так гірко, що його самого випровадили в школу. Вчора він готовий був іти сам куди завгодно, лише б пустили вчитися, а зараз… Він зиркнув на свою сорочку. На грудях — зелені плями.
Тим часом, пані керовнічка в барвистому халаті вийшла на балкон і перегнулася через перила.
— Хто там записуватися? Пан керовнік приймає.
Вона сказала це так швидко, що Бородай не встиг навіть зняти перед нею рудого капелюха.
Покоївка відчинила парадні двері, і батьки з дітьми ввійшли. На подвір’ї залишився один Йосип. Він наблизився до входу. Серце билося, як у спійманого горобчика. Взяв і заховався за колоною.
«Почекаю, поки всі вийдуть, а тоді зайду», — майнуло в його голові. І він почав затирати зелені плями на сорочці.
Від керовніка ніхто не виходив. І хлопцеві надокучило чекати. Він уже шкодував, що не пішов разом з усіма.
Першим вийшов Бородай з Маркіяном. За ними й інші. Йосип непомітно шмигнув у коридор. Але, лишенько, він не знав, у які двері постукати: чи то в ті, що прямо, чи в бокові.
— А тобі чого? — почув він ласкавий голос.
— Дзінь добрий! — сказав Йосип.
— Ти що, також у школу?
— Ая!
Покоївка постукала в двері наліво.
— Прошу пана, ще один записуватись!
— Хай зайде! — почулось.
Йосип ступив у голубу приймальну пана керовніка. Від хвилювання він забув вимовити «дзінь добрий» і, ставши у дверях, перехрестився.
Лисий пан керовнік зняв пенсне, підвівся з глибокого крісла, здивовано оглянув хлопця і засміявся дрібним сміхом.
— Записуватися прийшов? Чий же ти?
— Т-т-а… — силився сказати Йосип.
Дитяча безпорадність, мабуть, зворушила на мить пана керовніка. Він вийшов з-за стола, наблизився до Йосипа і взяв його за підборіддя.
— Чий же ти?
— Т-т-аранчуків.
— Не знаю, не знаю такого.
Пан керовнік знову вернувся за стіл. Взяв ручку.
— Як звешся?
— Йосип.
— Як батька звуть?
— Антін.
— Прізвище Таранчук?
— Так.
— Скільки років?
— Сім.
— Розумним будеш, коли таким покірливим ростимеш.
Після перерви сторож Кирик парами, ввів новачків у клас. Сіра класна кімната з вищербленою підлогою нагадала Йосипові засторонок клуні, тільки в клуні не було вікон. На передніх партах, як це і належить, розмістилися діти багатіїв-осадників. Хлопці сіли під вікнами, в другому ряду — дівчата, третій і четвертий ряди були порожніми. Йосипа посадили в самому кутку на високій парті поруч з маленьким хлопчиком, у білій сорочці. Йосип зняв свій полотняний ранець і поклав його в парту. Зайшов учитель. Кирик наказав усім встати і привітатися хором.
— Дзінь добрий! — сказав пан керовнік.
— Дзінь до-обрий! — відповіли врізнобій першокласники.
Сторож покинув клас, а пан керовнік, гортаючи сторінки товстого зошита, промимрив:
— Сідайте!
Парти заскрипіли. Йосип став уважно стежити за паном керовніком, який, походжаючи між партами, повчав учнів, як треба правильно сидіти. Ноги слід спустити на підлогу, а лікті покласти на свою половину парти. Інколи він заглядав кому-небудь з школярів у вуха і запитував:
— Що, у них кури ночували?
Таке запитання обминуло Йосипа. Пан керовнік не дійшов до нього, та й добре, а то хлопець боявся, що його облають. Як не старався він поставити ноги на підлогу, але вони тільки звисали над нею: парта була висока.
— А тепер зробимо перекличку, — спідлоба блимнув на школярів пан керовнік. — Чиє прізвище назову, той мусить встати, аби я його оглянув. Потім хай сяде.
— Бронєвський! Бородай!.. — почав він.
Йосип бачив, як піднімалися і опускалися тремтячі плечі учнів. Але його чомусь не викликали, і він подумав, що, може, його забув пан керовнік записати в товстий зошит.
— Таранчук! Таранчук!..
— Є!
— Чом же ти не встаєш? Чи, може, допомогти?
Хтось захихикав. Йосип схопився з місця. Стояв розгублений.
— Сідай! Годі стояти! — кинув учитель.
— Сьогодні всі з’явилися, — вів далі він. — В кого є гроші, той зможе придбати зшиток, буквар і олівець. Ручки вам ще не потрібні.
Пан керовнік підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув:
— Давай!
Браво ступаючи, сторож вніс оберемок книг і зошитів. Розклав їх купками на столі і низько вклонився пану керовніку. Той навіть не глянув на нього.
— Буквар коштує двадцять грошів, зшиток три гроші, олівець пів'гроша, — оголосив пан керовнік. — Підходьте по одному!
Йосип давно тер в долоні гріш.
— Ти що купуватимеш? — запитав сусід.
— Олівець. Глянь, у мене гріш.
— А я два і зошит.
— А навіщо тобі два олівці?
— Так.
— Тебе Яшком звати?
— Ага. А тебе Йосип?
Йосип хитнув головою. Учні почали товпитися до столу. Вони обступили вчителя, і як він не гримав, щоб розсілися на місця, — нічого зробити не міг. Якась дівчинка заплакала — їй уже хтось встиг розірвати щойно купленого букваря. Йосип тягнувся наперед.