— Погане щось у нашому селі коїться, — вийняла вчителька білу хусточку.
— Хай би мене різали на шматочки, а й тоді не повірила б, що Трохим замірився на чуже майно, — хвилювалась Ганна.
— Я теж не вірю, — мовила задумливо учителька. — Не винний він. Ще випливе правда.
Обсіялися рано. Бородай за ранню сівбу навіть премію одержав. Не взяв гроші собі: поклав у колгоспну касу і запропонував на ці гроші посадити колгоспний сад.
Місце вибрав за селом, недалечко від свого дому. Хому відправив до міста за щепами, а Йосипа і Миколку послав до себе по вишеньки.
Мотря повела їх в густий вишняк.
— Меншенькі деревця викопуйте. Та глядіть, не пошкодьте коріння.
Мотря не допомагала їм, стовбичила осторонь. Коли Йосип смикав деревце, обкопане Миколкою, на її обличчі смикалася кожна жилочка.
Хлопці мов і не помічали її.
Чуби у них змокріли, і вони поскидали піджаки.
Надвечір’я загойдалось на верхівках смерек і стало потихеньку сповзати вниз.
Під тином залунало:
Йосип здригнувся. Де він чув той голос?
Старець, обвішаний торбами, просунув голову крізь густе гілля, привітався:
— Мир дому сьому і вам, господине. Розсаджуєте вишеньки? Нехай ростуть на щастя, на багатство.
— Кому на щастя, а кому на нещастя, — різко одповіла Мотря. — Колись собі садили, а зараз до кагалу треба оддавати.
Лірник недобре зиркнув на хлопців.
— Може, нагодуєте мене, божого странника?..
— Без господаря чужих людей у хату не пускаю!
— Хоч кусень хліба винесіть.
— Прийде господар, тоді приходьте.
Старець показав Мотрі очима на хлопців.
— Хлопці, буде вам на сьогодні,— повернулась до Йосипа і Миколки Мотря. — Донесли б те, що викопали. Мені ж корову доїти час. Дідові хліба винесу, аби не скімлив.
Мотря крутнулась до хати. Старець чекав під тином.
Хлопці зв’язали вишеньки і пішли. Коли за садом оглянулись, старця під тином уже не було.
За хутором Йосип скинув в’язку у борозну і сів на неї. Миколка опустився поруч.
— Цей лірник вже якось заходив у село, — мовив Йосип. — Я добре запам’ятав його. І тоді він цю ж пісню співав.
— Він так косував на нас, — зауважив Миколка.
— Давай полягаємо в борозні і простежимо за ним.
Так і зробили.
Вже у сутінках Мотря провела старця до дороги, а сама стала під смерекою. Старець не пішов до села, посунув, озираючись, у балку, що тягнулась до лісу. Коли він заховався за пагорбком, Мотря подалася в село. Її перестрів Маркіян. Він чимчикував із школи. Здалека Мотря гукнула йому, щоб вернувся й покликав батька додому. Сама ж пішла назад.
— Чому лірник потеліжився у балку? — роздумував уголос Миколка. — Через ліс до другого села не так просто добратися. Може, він хоче пересидіти там до ночі і знову навідатися до Бородая?.. Бо щось Мотря добра була до нього…
— Помовч, що буде — побачимо, — тулився Йосип до землі.
Борозна глибока. Хлопці в чорних піджачках, і їх зовсім не помітно.
Прийшли Бородай і Маркіян. Засвітилося світло в хаті, але скоро погасло. Вікна одно за другим позавішувано.
Миколка з Йосипом підсунулися до самісінького саду, бо з поля нічого не видно.
Загавкав собака, його спустили з ланцюга і він, вирвавшись на волю, заскакав по саду. Хлопці прикипіли до тину.
Вітер повіяв з балки, і собака з гавкотом побіг туди. За ним погнався Маркіян, схопив за ошийник.
Як хлопці гадали, так воно й сталося. З вибалка появився лірник.
Як тільки вони сховались у хаті, Миколка штовхнув Йосипа:
— Давай до вікна. Послухай, про що вони балакатимуть. Собака тебе не видасть, а я пильнуватиму тут.
Йосип добре знає Бородаєву хату. Світлиця одним вікном дивиться в сад. Добрався туди і припав вухом до шибки.
Маркіян повів собаку за браму і чатував там.
Із світлиці з-за фіранок пробилося світло. Погоди зачовгали чиїсь ноги по долівці. Бородай говорив тихо. Добре, що подвійні вікна ще не вставлено, а то Йосип нічого не почув би.
Лірник передав від когось поклони. Йосип не розібрав прізвища.
— На різдво буде вечеря? — допитувався Бородай.
— Не буде на різдво, буде на Великдень, — одповів лірник.
— А я для вас садочок розводжу. Думаю, навесні сусідами…
«До чого б це?» — не міг нічого второпати Йосип.
— А ловко ви з Трохимом, — засміявся лірник. — Хто ще з вами осадницьке добро закопував?
— Я і брат мій Роман. Гойда в жнива частенько дома не ночував: на полі коло машини спав. Ми й вибрали час.
— Донесли ви?
— Невже я дурень? Синок написав, але… без прізвища.
— Чиста робота.
Мотря принесла вечерю. Йосип почув, як забряжчали тарілки.
— Жарти сказати, — бубнів Бородай. — Я пішов на такий риск, бодай не угадувати. Обсіявся першим. Премію маю. А як обсіявся? З країв обкидав, а всередині й зернини нема…
Мороз зашкріб Йосипа по спині. Он як Бородай господарює! Недаром голова не скликав людей на сівбу. З братком Романом і Хомою впорався. Йосип згадав: жито в мішки вантажили вони з Миколкою, а на поле сам Хома одвозив.
Собака мов сказився. Бігає навколо хати, скавчить. Лизне Йосипа гарячим язиком і знов жене до брами. Хоч би Маркіяна не наднесло!
— Коні з братом травили? — цікавиться, лірник.
— Ні, з Хомою.
— Сіяли з Хомою. Коней травили з Хомою. Хто він такий? Надійний?
— Звичайно. Це він підгодив мене сіяти по краях. Тепер я його комірником призначив.
— Отому Хомі треба пельку заткнути. Дуже багато знає. Я ж давав вам пляшечку…
— Немає тієї пляшечки.
— Використали? — здивувався гість.
— Позбулись одного конюха: заважав коней труїти.
У Йосипа підломились ноги.
А в хаті все радилися, що робити з Хомою.
— За ноги його і в криницю, — казав лірник.
— Як так в криницю? — сопів Бородай.
— Підпоїти, вивести до криниці, стукнути по голові, а потім наробити лементу, що комірник втопився, посковзнувшись. В нашому ділі не повинно бути свідків, — настоював на своєму лірник.
— Хай буде по-вашому.
— По руках.
Вийшли. І лірник затягнув якусь не нашу пісню. Бородай і Мотря невлад підтягували.
Йосип тихо відійшов од вікна і, перебігаючи від яблуні до яблуні, пробрався до Миколки. Він весь тинькотів. Миколка став розпитувати його, але Йосип не міг сказати й слова.
— Говори, що чув? — напосідав Миколка.
— Біжімо швиденько до Єви Станіславівни. Там таке я чув…
Схопивши в’язки, хлопці бігцем подалися в село.
Вчителька немало здивувалася пізнім гостям. Не давши змоги Єві Станіславівні спитати, чого прийшли, Йосип став розказувати, що чув у Бородая під вікном. Про все оповів. Лише не згадав, як батька отруїли: боявся, що заплаче.
Єва Станіславівна, нічого не кажучи, накинула теплу хустку.
— Підемо до міста. Не боїтеся, хлопці?
Повернулись вони удосвіта.
А під вечір Йосип і Микола вибрались за село і залягли оддалік від криниці.
Вечір був таким же темним, як вчора. Дув пронизливий вітер.
Затарахкотіла підвода. І зараз же мовби з-під землі виріс біля журавля лірник.
Йосип з Миколкою не змигнуть з журавля. Вони знають, що десь поряд міліціонери чатують. Але їх не видно.
Підвода порівнялась з криницею.
— Хомо, — почувся голос Бородая. — Спини-но коней. Давай води нап’ємося.
Хомі лінь зупинятись.
— Дома нап’єтесь.
— Тпру, гніді! — Бородай перехопив віжки. — Що ж, мені самому воду діставати.
Хома нехотя сповз з воза. Заскрипів журавель. Хома нагнувся над цямриною. З-за дашка виглянув лірник, стискаючи у руці щось важке. Бородай теж зіскочив з воза.
Лірник навшпиньках підійшов до Хоми. Підняв над Хоминою головою руку з чимось темним.