І це — місто?
Оленчині дерев’яники стукотять по землі, як і по брукові. Дівчина йде, зменшуються широкі обрії. Звужується великий світ, і вона мовби зменшується в ньому. Вже їй не видно полів, лісу — широких просторів. Болять руки, біль від ковальських міхів ще терпне в її плечах — важка дорога до школи, важка і сама школа, ліпше б до неї і не ходити. Але Корній Терентійович каже, якщо ми самі не вчитимемося, то нам буде ще гірше. Вона підбадьорює себе цим і думає: натягнув батько шини на колеса чи ні? Якби Сергійко більший, а то батькові й до міхів, і за молот…
— Ковалівно?
Оклик перепинив її зненацька. Видяш! Оленці хочеться чимдуж поминути його садибу.
— Стій-но, — начеб просить він, хоч міг би й гаркнути: «Стій!» — як уже звик. — А де ж твій добрий день? Чи вас цьому не вчать?
Вона зупиняється.
— Добрий день.
Видяш хнябиться у хвіртці й сміється, його садиба щільно обнесена дошками, які пофарбовані назелено з червоними ромбами. Поверх натягнуто у три ряди колючий дріт. Ворота ковані залізом. Залізом кована й хвіртка, в якій прорізано «серцем» вічко. Хата — мурована, з підвалами, засклений балкон. Навіть нужник мурований.
Крізь прочинену хвіртку видно: каменярі викладають двір плитами. Раніше тротуар тягнувся лише від хвіртки до хати, тепер подвір’я забетоновується.
Видяш у чорному, на рукаві біла пов’язка: поліцай.
— Татусь кує?..
Оленка мовчить. Вона і не дивиться на нього. Стоїть перед ним — білокоса, в білих кісниках, у рябенькому светрику й стримується, щоб не затремтіти. Передчуває: Видяш запитуватиме: «А де вугіллячко берете? — й хитро додасть: — Я все про вас знаю, навіть те, чим ви дихаєте».
Але він цього разу про вугілля не згадує.
— Поковує, святий та божий, — проказує, зручніше схиляючись на хвіртковий стовп.
Видяш непоказний: обличчя кулачком, завжди червоненьке, ніби підрум’янене. Не очі, а очки, не ніс, а носик, не рот, а ротик — усе дрібне. Держить у руці круглого кашкета, і дрібні чорненькі кучері всіюють його лисинку.
Оленка поблимує на нього спідлоба й думає: «На кого він схожий?..»
А він начеб і не втримує її, але й не відпускає від себе: тягне слово за словом, як кота за хвіст.
— Значить, кує…
Вона знає, що він має на гадці, мовляв, якщо на ярмарку я ще не застукав твого батька з підковами для чобіт, з клямками, з лемешами, то нехай дякує за це мені, його кумові.
— Ти в дерев’яниках?
Її пориває кинути йому в обличчя: «Як бачите!» А він піджартовує:
— І як вони до ходу? Може, батько їх ще й підківками тобі підкував би? Зносу не було б! — Його сміх теж дрібний, холодний.
Видяшу набридає хнябитися. Випростується. Чоботи з високими халявами. Він утопає до колін у своїх чоботях. Оленка покусує нижню губу: придумала! Він схожий на мишу, яка вискочила з димаря, набравшись сажі.
— Що ж, дякуй своєму таткові за дерев’яники, — проказує він, показуючи свої гостренькі зубки. Серйознішає, і його чорні очки зблискують, налившись тушшю. — Я його знаю, робили з ним на промкомбінаті. В нього переконання! — Видяш це мовби й не каже, а гризе. — Що ж воно таке — переконання? Хоч ти Ковалівно-Висоцька ходиш до школи, але й ти не знаєш. Я помиляюся? Ні. Видяш ще ніколи не помилився. Переконання — це те ж саме, чому люди не ходять голі. Ти кумекай. Присягаються: в це я вірю, а в це ні, на цьому стою і мене не зрушити!.. В чому ж тут сіль? Та в тому ж самому, чому не ходимо голі. Прикриваємо сорочкою грішне тіло і такою ж сорочкою прикриваємо ще грішнішу душу. А чия ж, як не своя сорочка — найближча. Тоді, тьху, якщо вона не тепла!
На подвір’ї робітники попідіймали голови, слухаючи.
— Майстрові, не до вас п’ють, не роззявляйте ротів. Я тут з ученицею, з учорашньою піонерочкою річ веду. Чи, може, ви під собор проситеся?
Котрийсь із робітників на те відповідає так:
— Ні, не просимося. Там змушують поклони бити. Ліпше ми вже тут поколінкуємо.
— То-то!..
Під собором — тюрма.
Видяш підносить, виставивши напроти себе свою лівицю, зирить на годинника й відпускає її.
— Можеш іти, Висоцька. Але не дуже там слухайся отого Проскурняка-чмурняка, — перекривляє прізвище Корнія Терентійовича. — Він мені просто не подобається. Ти спи, вставай і згадуй, що я тобі сказав.
Вона відходить повільно, потім пускається швидше, а він стовбичить у хвіртці й гукає навздогін:
— Не забувай, хто твій хрещений батько!
Колись, як була в сповитку, він носив її хрестити. Вона цього не пам’ятає. Проскакує повз незагороджену капличку. Кілька років тому капличку збиралися зносити, бо вона на переїзді. Видяш перший накинувся, розібрав цегляну загорожу й склав собі з неї нужника. Вона це пам’ятає. А як він вступив до поліції, батько сказав йому в очі, щоб і ноги його не було в них.
Це вона теж пам’ятає. Навіть той суботній день і то, як Видяш відповів: «Гляди, куме, ще пожалієш…», — і облизав своїм гостреньким язичком тоненькі губи.
«І як земля такого носить? — думала Оленка. — Як?..»
Замість портфеля чи ранця в руці — рогозяний кошик. Тепер нема нічого фабричного. Люди живуть, як у печерну добу, думає вона словами Корнія Терентійовича, забуваючи, що несла йому радість: візок, теліжка буде, і вони поїдуть по картоплю.
Її мучить: «І як такого носить земля?.. Миша у сажі, але то така миша, що й кота не боїться, — ось хто той Видяш!» — розгадує Оленка.
Вона незчувається, коли поминає руйновища й розбитою дорогою виходить на круглу привокзальну площу. Перед нею — вокзал, за спиною — будинок гестапо й поліції, а школа обіч — за залізною огорожею.
Ще дуже рано. Вона зупиняється, ковзаючись по брукові, доступає до стояків, на яких викинуто фашистський прапор. Стояки зварено й поставлено розкарякою, як вежку, а на ній щогла,[19] — таке зварити й поставити можуть хіба що запопадливі холуї. Оленка, озираючись, обходить стояки зі щоглою й плює — раз, обходить вдруге і знову плює — два… Над нею лопотить полотнище, і на ньому наче б корчиться на білому тлі свастика. Вона тричі плює до підніжжя цього прапора, а тоді стукотить дерев’яниками до шкільної огорожі.
Школа гула. Серж Швидак розкручував над головами ремінь з алюмінієвою пряжкою. Дудоніло. З навстіж розчинених вхідних дверей нахильці, товплячись, випихались учні. Злетівши зі сходів, менші зупинялися купками, а старші вимахували на площу. Віктор Яременко і пакував хліб з маслом, і вертівся дзигою на одній нозі — рудий, пістрявий.
Оленка збігла зі сходів, держачи в руці цілушку. Піднесла її до губів, але не вкусила. Погейкування, шарварок, висвист Сержевої пряжки, мелькання Віктора — все це зупинилося, вмовило. Ударив барабан, завищала труба — з вокзалу привезли полонених.
Їх виводять і шикують в колони перед гестапо й поліцією. Звідси поженуть в Іванову долину. Там концтабір, і там полонені битимуть базальт. Фашисти і в концтабір ведуть з музикою. Грають самі полонені.
Дівчина виходить за огорожу й прихиляється до неї плечима. Площа обсаджена поліцаями, вокзал блоковано. А барабан б’є!..
У неї в очах чорніє-мерхне полудневе сонце. Вона розплющує очі, щоб дивитися і бачити. Вузенькі брови, зламавшись, тремтять, і тремтять вії. Пілотки, картузи, бинти… Гімнастерки, шинелі… Черевики, чоботи, онучі… Оленка втуплюється очима: двоє полонених, склавши руки, несуть товариша, його руки й його голова в бинтах.
Він не може обняти своїх друзів за шию. Третій полонений підтримує його за спину, а він помахує простоволосою головою то в той, то в той бік.
І завмерлі у вишикуваних колонах, і ті, що підходять, кожен з них, як усі. Всі вони на одне обличчя — полонені. Сонячно теплий вересень.
Оленка дивиться, вдивляється, але куди не повернеться, перед її очима те саме: голова, обв’язана скривавленим бинтом. Цей бинт по самі очі. Обличчя спечене, худе, похмуре. Воно мовби вибите з червоного граніту: клинцюватий ніс, запалі й стиснуті губи, випнуте підборіддя, висока шия. Кожна рисочка на цьому обличчі — наче вирізьблена.