З-під кривавого, начеб кам’яного бинта — очі, білки з червоними прожилками.
Оленка заніміла. Учні стоять примовклими купками. Один Мартин гасає, то він зник, то появився — невгамовний господарисько. Віктор доминає хліб з маслом. Мартин до нього: віддай! — забрав хліб з маслом у сина бургомістра, і вже його нема. До Віктора підходить Серж, підперізується, щоб було видно, яка в нього пряжка на животі, й наступає на нього: нащо віддав Мартинові свій обід? Дівчина схоплюється — це ж Мартин бігає до полонених і назад.
А де ж Лесь?..
Мартин підскакує до неї, хапає за руку з цілушкою, але вона затискує цілушку.
— Дурна… Я віднесу, — каже.
Вона бачить Леся, який, відступаючи задки, дивиться на неї.
— Я сама! — кидає Оленка Мартинові й відривається від огорожі.
Лесь Стогній вибігає на площу. Оглядається на неї. І вона побігла, мовби наздоганяючи його. Він досяг колони, віддав свій хліб, повертається. Якби і їй так? Есесівець напускає на неї вовкодава. Лесь стає як вкопаний: вовкодав на нього гавкає, й Оленка встигає всукати свою цілушку в перші-ліпші руки.
Гальт, лайка. Лесь її почекав, і вони мчать до школи.
А Мартинові хоч би що: навідбирав у малечі хліб, печену картоплю, задубілі деруни, яйця — хто що має, те й бере на обід, — ізсипав гамузом у картуз і жене, як вітер. Серж, Віктор та ще Жора Глинський хочуть його перегнати, підставляють ніжку. Він перескакує через їхні ноги, він не боїться не то їх — поліцаїв, есесівців з вовкодавами. Промайнув, де поліцаїв й есесівців найрідше, віддав, що роздобув, зі своїм картузом. Мартинові погрожують, його переймають — він показує голі руки; сміється — показує білі зуби, підкидає головою, тицяє пальцем на школу — дзвінок! — і, вихрастий, русявий, тікає з площі.
Учнів ніхто не заганяє в розчинені двері. Малеча залітає, як горобчики, — фур по сходах, фур. А старші ступають з опущеними головами: батьки на війні, може, чийсь і тут, на площі, і його поженуть у концтабір?
Лесь ступає за Оленкою. Він теж у дерев’яниках. Вони мовчать. Лише їхні підошви човгають по підлозі.
Останнім у клас вмітається Мартин.
У дверях з’являється пані Ельза. Зупиняється на порозі — коси розпущені, як пишна кульбаба, шия міцна. Вона тисне до виставлених грудей журнал й акуратно складену газету: ніяких підручників нема, то ж навчає німецької мови з газети.
Парти порипують, учні зриваються. На «гутен таг» учителька накидається з криком:
— Зачинити вікна! Зачинити!
Серж і Віктор зачиняють вікна, тоді вона рушає від порога. Вицокують її чорні лаковані, на високих каблуках черевики. Мелькають м’язисті, дебелі литки, і сама вона, дебела, в чорній сукні, з якої випирають стегна, в білій блузці з рукавами буфами, ставши по-військовому струнко перед класом, пронизливо оглядає всіх рудакуватими, підведеними синькою очима.
До фашистського нашестя пані Ельза була Лізою Олександрівною Дермак.
Вона викладала німецьку мову, не дуже її знаючи, й навчалася в учительському інституті. Тепер стала Ельзою Дерман, мовби таким і було її справжнє ім’я і прізвище. Довго клопоталася, поки прийняли у фольксдойчі. Хвалилася наліво й направо, як медична комісія досліджувала її черепа, її носа, науково довівши, що вона справді належить до вищої арійської раси панів, а не унтерменшів.
Щоб ще більше утвердитися в фольксдойчах, перефарбувала коси в біле.
Не визнавала, щоб до неї зверталися по імені й по батькові, навіть не пані навчителька — пані Ельза.
— Чого нагнули голови? Носите хліб недобиткам! — закричала розлючено.
— Не всі…— заїкнувся з передньої парти Серж. Це ж пікнув і Жорж.
— А хто? — напустилася пані Ельза. — Ану, називайте!
Вони повставали. Котрийсь із них оглянувся на Мартина.
— Таке! — пхинькнув Мартин. — Ти он на Віктора тицяй. Сам Віктор віддав мені хліб з маслом, я й відніс, — сказав він і показав Сержеві й Жорі язика. — А як же не нести? Вони ж — наші!
— Вікторе, ти, син пана бургомістра?.. Хліб? З маслом? — аж затрусилася пані Ельза, забувши, що стоїть на сонці.
На її лобі заблищав піт.
Клас захихотів, — чи з того, що Мартин показав донощикам язика, чи з того, як учителька накинулася на синка бургомістра.
За вікнами пролунали команди. Полонені рушили, площа задубоніла.
Пані Ельза відступила в затінок. Сонячне проміння замиготіло по стінах, і Оленці здалося, що вона знову бачить великі, гнівні очі з-під кам’яного бинта.
— Пані Ельзо, он мій кашкет валяється, — почувся голос Мартина. Він стояв коло вікна й показував на площу. — Біт-те… — просився за картузом.
Мартин до школи не прийшов. Візок готовий, тому Оленка з Лесем подалась опісля уроків до нього: вони втрьох обіцяли Корнію Терентійовичу накопати й привезти картоплю.
Мартинова хата на Перначівці. Треба піднятися до собору, проскочити вулицю-алею, на якій шнуром стоять котеджі, й вийти на пригірок. На Мартиновому кутку вузькі, як стежки, узвозисті, заболочені провулки, халупки, що налазять одна на одну, й вузькі городи, що тягнуться до гаю, колишнього парку.
Хлопець і дівчина підходять до кривобокої низенької хати з перекошеними вікнами. Подвір’я в спориші. Двері трахкають — Мартин на порозі. Кругловидий, набурмосений, ніс пипкою. Таке враження, що не радий і не хоче пустити їх до хати.
Лесь запитує:
— А де твоя коза?
— Коза-коза! — відпекується Мартин.
— А ми подумали, що ти злякався Дерманки й тому не прийшов до школи, — кидає Лесь.
Мартин морщиться і мовчить, Оленка зиркає на Леся, щоб той прикусив язика, каже, чому вони тут, згадує, як пані Ельза хапала Мартина, коли він попросився за картузом, потім Леся, її за вуха й гнала до пана директора за те, що вона носила полоненим їсти, і як він, Мартин, заступився за неї, Оленку.
— Ти так і випалив тій Дерманці в очі: «Хапайте, крутіть, пані Ельзо, мене хоча б за обидва вуха. Мої вуха витримають. А Оленку нащо — дівчинка ж?» — проказує вона бубонистим Мартиновим голосом, раптом повертається й дивиться на Леся.
Лесь вловлює в дівчачому погляді, докір, навіть виклик за те, що змовчав перед Дерманкою, і він каже:
— Вчора пана директора не було, й він нині нас викликав.
Мартин перестав морщитися.
— Ну й що? — запитує і сходить з порогу.
— Кричав аж ревів, — відказує Оленка.
— Віктор, Серж і Жорка йому, на тебе найбільше доносили, — відказує Лесь і додає: — От кому б не завадило дати бубни!
Мартин повертається до порога, мовби йому зовсім не цікаво, хто на нього доносив.
Оленка відчуває: Мартин не вірить Лесевим словам. Їй образливо. Хіба вони не товариші? Разом вступили до першого класу. Разом вчилися в панській школі. Коли звільнили від панів, разом вступали в піонери. Тепер — разом. Мабуть, Лесеві не треба було починати з того, що Мартин злякався пана директора й не прийшов до школи.
— Я знаю, — каже вона Мартинові,— ти зовсім не тому не був нині в школі, що когось боїшся, не тому…
Мартин кліпає повіками, а його вицвілі брови зводяться. Лобасте чоло затінюється. На скронях пульсують сині живчики.
— Я ж сам… — зривається з його губ. Губи стискуються — з нього не видобудеш більше й слова.
Давно не підстригався: патли напустилися на вуха. Сорочка завелика, піджак теж — батькові.
Лесь і Оленка знають, що він сам. Переступають з ноги на ногу. Кому тепер з медом? Але, хоч би як там не було: в Леся — мати, в Оленки — і мати і батько.
Лесь опускає голову. Оленка поколупує своїм дерев’янком стежку й напрошується:
— Може, тобі допомогти в чомусь, Мартине? — паленіє, бо і сама не знає, як йому допомогти, чим, але напрошується ще дужче: — Ми б могли, правда ж, Лесю? — і дивиться на пазуху його заходженої сорочки.
— Чому б і ні? — згоджується той, розпрямляючись і вирівнюючись.