Йому ще багато в цей день довелося дечого зробити: виніс на горище цибулю, нарубав трохи дров, бо ж зима не за горами, а тоді не нарубаєшся, і він, де що не впірве, носить і рубає. Нарешті подоїв козу. Вечеряли з Дінкою в сутінках. Запала темрява — вивів Дінку на двір. Походили споришем і — спати.
Ще й не світало, Мартин двері на колодку, а сам по траву. Коза з цапком повинні щось їсти. Припинати ж їх, покинувши, не випадає: час непевний, хтось відіпне — і шукай вітра в полі. Або просто коза зірветься з припону й побіжить світ за очі.
Найкраща трава в гаю. На межі він давно повиривав. Уже осінь, і трава не хоче рости, жухне.
З рядниною через плече помчав з городу. Поки пупгестапівець виїде на прогулянку, він нарве доброї трави і повернеться. Вбіг у гай, накинувся на траву під кущами.
Трава висока, жиласта, перестояна. Рве, а вона в’їдається в руку. Якби серпом, та Мартин не зважується: відразу буде видно, а тоді, дивись, якийсь Видяш і заявиться: «Ти жнеш, де заборонено?» — навіщо йому сніг на голову.
Прихилившись, незчувся, як над ним хтось зупинився й дихає просто за комір. Отерп. Підводить голову — коняка. Справді перед ним стояла якась шкапа. Була спутана. Тягнувся припін. Перше, що подумалося: козу нізащо не можна залишати на припоні,— шкапа на ланцюгу й то зірвалася, а в нього ланцюга нема. Він сказав: «Кось-кось…» — і погладив коняку по губах. Далася, не тікала.
Це була гніда кобила. Мартин знав чия — колишнього онучаря з Перначівки. Тепер кругом онуччя, кругом сама тобі утильсировина, але онучар її не збирає й не возить: нікому вона не потрібна, а кобилу держить, обробляє городи.
Йому стало шкода гнідої, і він намірився відвести сухоребрицю додому, та враз у голові завертілося, закружляло: забув про траву, про козу з цапком, про Дінку. Скочив на ноги — кобила не втікала. «Кось-кось…» — узяв за ланцюга і повів її на середню доріжку, якою любить роз’їжджати верхи гестапівець.
Мартин квапився: миттю прив’язав кобилу до дуба край доріжки, але так, щоб її не дуже було помітно, — за ліщиною. Сам же не тікав. Йому конче хотілося побачити, що з цього вийде. Почує жеребець кобилу чи ні? Він знав, де йому найкраще сховатися: обрав собі куща, до якого не підступиш — такий густий. Продерся, примостився, спостерігає.
Скоро почулося: цок… цок…. Гаєм їхав Штернфельс. Середня доріжка, наче просіка, просвічується. Заблищали погони. Верхівець сидів, гицаючи, на сідлі, і кашкет теж погидував на його голові. Жеребець раптом зупинився, задер морду, вишкірився: «Іга-га!..» — заіржав. Німак махнув стеком. Кінь пустився з усіх ніг, і його не можна було стримати. Баский, струнконогий, у підтягнутому животі потьохкувало: тьох-тьох… За кущем заіржала кобила, відгукнулася.
Мартин приріс до землі: почалося — комендант гестапо звівся у сідлі…
Хлопець заплющив очі. Розплющив: пупгестапівець без кашкета лежить на землі, чухає боки й кричить, лається по-своєму. Злетів з коня, як гниле яблуко.
Сірий жеребець клякнув на передні коліна — сам не розуміє, що ж сталося?
Мартин затиснув рота; його розбирає й душить сміх.
Пупгестапівець вихоплює пістолета, який у нього на животі, й не знає, на кого його спрямувати, — на свого верхового, чи на чужу шкапу?
— Кроца!.. — кричить, скрегоче зубами.
Сміх ще дужче душить Мартина…
Хлопці взялися за голоблі, волочать візок-теліжку, а за нею тягнуться Корній Терентійович з Оленкою.
На бетонованому мості їх перепиняє Видяш:
— Куди розігналися, позагнуздувані? — І, не чекаючи на відповідь, піднімає з візка-теліжки порожні мішки, під якими лежать два городники.
Лесь випалює: «По міни!» — осмілів. Мартин просто спльовує. Оленка признається: «По картоплю».
— Заткнись! — Поліцай тупає ногою. — Це ви, добродію, так навчаєте їх поваги, неслуху? — напускається на вчителя.
— Ми позагнуздувані — ваша правда, — каже Корній Терентійович. — Тільки ми розігналися, як ви самі зволили висловитися, а ви от на припоні. Та й то вас чомусь припинають на нікчемному бетоняку, а не на залізничному мості. Невже, пане Видяш, не довіряють?
— Що?! — кричить Видяш, аж відлунює під мостом. — Ану, забирайсь!
Візок-теліжка гуркотить через міст.
— Будьте певні, я перевірю, з чим ви повертатиметесь! — обіцяє поліцай і додає: — А ставлять нас, де треба. Це не вчительського ума діло.
Залізничний міст — оддалік. Там посилена варта — туди не підійти. Але й тут без аусвайсів — перепусток — чужим не проскочити. І купатися у Крижечанці коло мосту заборонено. Піщаний пляж знебувся, запустів.
Лесь розпинається, яка Видяшеві лахва: дере і цупить, що запопаде. Хлопець у запалі забуває про свою голобельку, й Мартин його стримує, щоб не дуже розперізувався, а тягнув.
Їх мирить Оленка, мовлячи: «Люди кажуть — окупантського батога й поліцейського кулака стережись».
Корній Терентійович зупиняється. Він ще цього не чув, але це йому подобається. Повторює: «Окупантського батога і поліцайського кулака?..» — й викидає палицею, спираючись на неї. Скільки його не пам’ятають, він з палицею. Одягнений у ходженому-переходженому. Комір сорочки попідлатуваний. Чорний галстук злиняв. А капелюх — з діркою.
— Не дуже задирайтеся, — просить він своїх учнів, натякаючи, що лихо не спить.
Леся це не вдовольняє. Він згадує, як сам Корній Терентійович щойно підкусив Видяша, й вставляє:
— Теля не мукало, поки його під ніж не потягли.
Вони котять на гору Старим Городищем. Уздовж бруківки — шпалерою тополі. Вчитель вдаряє палицею об зламану тополю й каже:
— У війну, в лихоліття кожне дерево має свою долю, як і люди. Гляньте, що сталося з тополями? Одна обчухрана, друга обламана, третя зі знесеним верхом. Зачепив танк, обдер тягач, яку обламали для маскування… А тополі все одно ростуть.
Старе Городище — хати терасами, на предковічних валах — спадає до мосту, до зачиненого млина, до річки, відбиваючись у її водах.
Вони вибираються на чолопок Старого Городища. Вони над містом, над його кутками. Стають перепочити. Розсунувши горби і гори, широкою долиною тече, виблискуючи, їхня річка. Над нею поля і села. Чорніє крило Чорного лісу, який тягнеться із Карпат і, перекинувшись десь там, за горами через Крижечанку, розростається по Волині.
Корній Терентійович скидає капелюха. Біліє його голова. Сиві брови острішкують. Густі сиві вуса посмикуються задерикуватими кінчиками.
У цей час заскрипіло, заскреготало, і тужно зашелестіли тополі. Виїжджав, тягнучись, довгий обоз. Попереду в бричці гнав грубий ляндвірт. По боках гарцювали вершники-поліцаї, тримаючи напереваги гвинтівки. Охлялі, забіджені коненята ледве тягли вози з мішками. В деяких лежали зв’язані свині, вівці. Довгий і широкий драбняк був напакований курми. За возами пленталися — прив’язані корови, телиці, бички. Дядьки сидять похмурі, неговіркі. Лише якась молодиця то вхопиться за ручицю, перепочине, то знову пускається бігти, мабуть, наздоганяючи ляндвірта, й голосить: «Віддайте, та віддайте! Вона ж тільна, моя первісточка!»
Хлопці й дівчина стоять у придорожньому рові. Коло них Корній Терентійович. Він держить капелюха в руці, при своїй палиці, і вершник-поліцай тицяє на нього дулом: «Правильно, старий, робиш — перед нами треба здіймати шапки здалеку!» Корній Терентійович проказує: «Місеріа цум оцето», — і рвучко накидає на голову капелюха.
Курява клубами заступає дорогу — суне, навалюючись, рудою хмарою на місто. Лиш вершечки тополь проглядають і тремтять край дороги.
Оленка запитує в учителя, що він проказав поліцаєві?
— Горе, та ще з оцетом…
Допхавшись до цвинтаря, який винесений за Старе Городище і видніє з усіх боків, так начеб мертві завжди на сторожі й Крижів, і його околиць, вони звернули на шкільні городи. Їх наміряли вчителям відразу після звільнення. Тепер, в окупацію, ліпші ділянки, звісно, відібрали для себе пан директор, пані Ельза. Не дивно, що клаптик Корнія Терентійовича тягнувся смужечкою до яру і був ледащою невдобою.