Хлопці відразу взялися за городники. Картопляні кущі благенькі, хмелиння ріденьке, незугарне. Коли Оленка приходила підгортати, полоти, їй здавалося — город виправиться, а тепер переконувалася, що курчат восени лічать.
Вчитель швидше машинально, ніж турботливо підбирав викинуті бульбочки, зовсім не цікавлячись, як вони вродили. Його думки, мабуть, були далеко. І коли Лесь з Мартином, накопавши, навикидавши кущів, поспиналися на городники, він сказав: «Давно я вперше почув про оте горе, та ще з оцетом», — начеб і не підбирав картоплю, а чекав, поки хлопці притомляться.
Давно відхмарував грабіжницький обоз, в якому лементувала молодиця. Видяш, напевне, не пропустив її через міст, накинувся на неї, натовк, прибив. А тут погодяно, тихо. Над яром, до якого вони дійдуть, вітер торкає кущі глоду, грабини. Яр глибочезний — Вовчий. За ним до Чорного лісу облогують поля першого Старогородищенського колгоспу. Закапарані, збур’янілі.
Дивлячись поза Мартина й Леся, повз Оленку, яка присіла навкарачки на ті змарновані облоги, Корній Терентійович почав свою оповідь. У часи першої світової війни його мобілізували на фронт з Глухівського учительського інституту. Брали Перемишль і відкочувалися назад. Фронт часто ламався.
— Служив я в піхоті. Взяли ми Добриводи. Село велике, багате. Австріяки нас вибили. А коли ми вступили у Добриводи вдруге, вони були розбиті вщент. Мене поранило в ногу осколком, і не знайшлося хати, в якій я міг відлежатися. Так і валявся в похідйому лазаретному фургоні серед смалюхів. З буди мені було видно: стирчить комин. І тут я побачив, що на вцілілому припічкові сидить простоволоса жінка. Весніло. Відпустили морози, і потекли струмки. Раптом та жінка засміялася, а потім розреготалася. Хижо, люто. А тоді вискочила на припік і вдарила в гопки. Я збагнув: божевільна.
А коли втомилася, знову сіла на припікові, набрала попелу, сипала собі на голову, примовляючи: «місеріа цум оцето», — справляла поминки по своїх синах…
Він казав їм про минуле, щоб вони розуміли теперішнє, яке їх підстерігало, полюючи за ними на кожному кроці.
Ніхто з них не знав, що Корній Терентійович був поранений. Лесь заїкнувся, от, мовляв, чому ви при палиці. На що вчитель пожартував: від ноги до серця і до голови — не близько.
— А тепер натискуйте, хлопці, на городники. Ваші батьки на фронті, Мартин і без матері: повернуться, ще не таке будуть розказувати.
Оленка пожаліла, що її батько не на фронті, метнулася до картоплі й не розгиналася: вона і при матері, й при батькові, чи найщасливіша? Фашисти вдерлися у Крижі перед жнивами, в перші тижні війни — батьків рік не встиг до прийому, до призову. Лесів батько служив у міліції, його відразу мобілізували. Мартинів молодший, тому теж пішов.
Вони захопили два мішки, а тієї картоплі хоча б в один набралося.
— Ну й бульба у вас, Корнію Терентійовичу, — не стримався Мартин, заглибивши в землю городника. — її або свиням, або в контингенти.
— А ти, хлопче, правий, — обізвався вчитель. — Пані Ельза склала рознарядку, скільки нам здавати контингенту. Будь певен, окупанти, як свині, моєю картоплею не погребують.
— Землі б вони наїлися! — кинув Лесь.
— Їх і цим не залякаєш, — сказав Корній Терентійович. — Вони і нашу землю везуть вагонами.
Мартин поплював на руки й не випускав городника. Вечоріло, і він частіше й частіше згадував Дінку. Покинувши Леся на козі, гнав свою постать, доступаючи до яру. Докопав картоплю до кінця, змахував рукавом з лоба піт. Змахнув, стояв, і враз його не стало — так і шугнув у Вовчий яр.
Він не вийшов на повен зріст. Згодом із-за куща виткнулася його звихрена голова. Мартин кивав пальцем, щоб хтось підійшов. А коли Лесь з Оленкою кинулися бігти, він замахав рукою, щоб не бігли, а йшли повільно, поодинці.
На схилі яру, під кущами лежав чоловік з перебинтованою головою й стогнав. Гімнастерка, галіфе — дрантя. Мабуть, полонений. Вимахнув, очевидьки, з Чорного лісу або, навпаки, пробирався до нього, та досяг до Вовчого яру і знесилів.
Візок-теліжка знадобилася зовсім, не під картоплю.
Корній Терентійович сказав, щоб принесли води.
Глибував, крутячись, Вовчий яр.
Стукав молот, подзенькувало ковадло. Оленка зупинилася, передихаючи. Дзень-дзень — на ввесь день: батько — в кузні. А де ж йому бути йще? Встане — і за молот, а вона до міхів, поки не йде до школи. Допомагає й повернувшись. Землі у них і на заячий скік нема: латка городу. Хіба прогодує? Ковальська доля — сушняк із вогню, приказував батько. Правда. Зарібки тепер які? Це не те, що працював у промкомбінаті, коли двічі на місяць давали платню і за гроші можна було купити не самий хліб, а трохи й до хліба. Тепер гроші ніщо. На них ніхто й не зважає. Торгують натурою. Батько йде на базар, обвішаний своїми нехитрими виробами, як злидень, а повертається з торбинкою муки, півторбинкою круп, буханцем хліба, як старець. Наслухаючи вибряк молота й ковадла, вона так ясно уявила його з торбинками в руках, хлібом на грудях, під бортом вишмуляного шкуратяника, мовби він стояв перед нею.
Вона зітхнула. Пригас запал, завзяття, з якими вимахнула з мочарів, добігла до бетоняка-криниці край городу й пустилася стежкою.
Завиднів під черепицею дах, уже видно й хату — стоїть дверима до городу. Мріяли про ганок і щоб на вулицю, та довелося замурувати. Хата не стара, її звели перед війною, якраз і Сергійко народився. Тоді вони жили, сподівалися, а сталося: на одній половині — кузня, на другій — оселя. Тепер не до хати: відміряють три метри або й не відміряють, просто в роваку.
Олена ступала, наче з повними відрами, наче несучи воду — так обважніла. Руки її опустилися. Лише зараз, наближаючись до рідної хати, почала усвідомлювати, що переховувати військового полоненого небезпечно, страшно. За це справді відміряють хату-могилу на три метри або просто в роваку. Батько, мати чи погодяться?
Вона ще раз глянула на долину, за річку, туди, де Вовчий яр, — там Корній Терентійович чекає, Лесь і Мартин чекають, але найбільше чекає він, із забинтованою головою, — невідомий.
Поділ її платтячка замочений. Вона викрутила його, стріпнула, щоб не впало у вічі матері, Сергійкові, коли б її перестріли, і — будь як буде — пустилася до дверей. У сінях — нікого. Постояла, ввійшла в кузню і застигла на порозі, тримаючись за клямку.
— Накопали, привезли своєму вчителеві? — запитав батько, доклепуючи саморобного вухналя. — А я тебе не дочекаюся, — і кивнув на міхи.
— Ой, та картопля, тату, — видавила й затялася Оленка.
— Теліжка обламалася?
— Ні…— і знову затялась.
Він аж тепер поглянув на неї, задумливу, журну: чипіла у дверях на клямці. В синіх насторожених очах, у носику, який наставився, загострившись, у блідому обличчі — в усій її поставі була якась незрозуміла йому серйозність, якась прихована утаємниченість, тому й барився розпитувати її дальше, а вона думала, чому він мовчить, не знала, як розповісти.
— Наша теліжка, — знайшлася й тихо проказувала, — знадобиться зовсім для іншого… Не тільки ж картоплю на ній тягати.
Батько поставив на ковадло молотка, обіперся грудьми об його руків’я.
— Бачу, що за тобою ніби чорти з болота гналися. Сукениня он забрьохала.
— Не жартуйте, тату… Я мочарами йшла. Там військовий, — сказала Оленка і мовби набрала до рота води, опустила голову. Одна рука вчепилася за клямку, а друга не знає, що робити, держить косу і мне її, мне.
— Хто? — перепитав батько, подавшись до неї грудьми.
— Кажу: військовий… Голова перебинтована. Водою його напоїли, а він не дивиться, не говорить, лише стогне.
— Ну то й що? — на те батько.
Оленка здригнулася — відпустила клямку, випустила з руки косу.
— Як що? Його забрати і сховати треба, — сказала і наставила на нього зіркаті очі.
Він мовчки взявся за міхи. Потім витяг розпечений дріт, а вона думала: «Чи батько її не почув? Чому він мовчить?.. А може, він і не думає забрати і переховувати втікача? Як їй тоді глянути у вічі Корнієві Терентійовичу, хлопцям? Що робити?»
Тягнулися хвилини. Їй здавалося: ще мить і вона западеться в землю або накинеться на батька. В очах проступали сльози — горло стискував гнів, жаль і розпач.