І в цю мить, у незбагненно дрібну долю секунди, яку перетинав, але не поминав усевладний час, Оленці уявилася ясно, чітко забинтована голова, як вона бачила її на привокзальній площі в колонах смертників, що шикувалися до маршу в концтабір. І ця голова, що тоді мовби була вирізьблена з граніту, зараз ожила й належала одній і тій же людині — військовому, втікачеві. Із запалим ротом, спеченими губами, виставленими вилицями, загостреним носом, заплющеними повіками, які здригалися, але не могли піднятися, із брудним, у запеченій крові бинтом, із чубом, який посікся й сивів на очах… Навіть родимку під лівим оком втікача вона запам’ятала назавжди, бо прийняла цю чорну цяточку за муху й з острахом хотіла її зігнати, коли Лесь приніс у кашкеті води, коли Корній Терентійович підніс воду військовому до губів, а вона підводила йому голову.
І зараз, коли вона стоїть перед неговірким батьком, який, напевно, крім своєї роботи нічого іншого не хоче знати: мовчи глуха, менше гріха, — в цю незбагненну долю секунди в очах, повних сліз, з’являється Корній Терентійович. Він послав її до батька. В затуманеній свідомості дівчини постає навіть не сам учитель, а лише його вуса. Вони ніби покуціли, настовбурчилися, стирчать. Коли він сердитий, його вуса відразу куціють, настовбурчуються і стирчать. Їй соромно, страшно. З’являються і Лесь, і Мартин. Мартин каже щось дошкульне, пропікаючи своїми словами до кісток. Лесь відвертається од неї, мовби йому ніяково.
А ще через дрібку секунди всі вони зникають — і невідомий під кущем терну, і Корній Терентійович, і Мартин, а Лесь не зникає. Він втуплюється у неї своїми карими очима…
Вона недаром потерпала, підходячи додому. От і справджується! Чому ж під нею не провалюється земля?..
І тут озиваються молоток і зубило — її батько Полікарп розрубує дріт на нові вухналі.
Оленчині коси гладенько зачесані назад. Коси не заступають її очей — їх заступають сльози. Вона стримується, щоб вони не бризнули. Сльози стримують її гнів. І дівчина дивиться на батька дрізь сльози свого болю — не хоче любити батька; вона зараз ненавидить його.
Розпечений дріт червоний. Молот і зубило перетинають його.
— Хіба ж так робиться? — кидає батько в такт своїй роботі.
Розпечений дріт гасне, залишається недотятий. Батько встромляє дріт у вогонь. Вона не підійде до міхів, не візьметься за коромисло, хоча б він просив, настоював. Батько надимає міхи, а їй у грудях гоготить, як у горні.
Порипують міхи, батько забарюється зі своїм останнім словом, пронизує Оленку своїми далекими, запалими очима, дивлячись на неї з-під поламаного козирка, і каже хрипким голосом:
— Таке не робиться вдень, — наче відтинає молотком і зубилом дріт.
Його довгообразе обличчя заросле. Руда із сивизною щетина нагадує їй злизану, вийняту з вапна щітку.
— Тату, як же робиться? — проривається Оленчине. Бризкають сльози. Вона сходить з порога. Їй байдуже, чи хтось зайде, чи ні? Нехай заходить мати, Сергійко, нехай заходять чужі і нехай бачать, який у неї батько. Вона спиняється коло ковадла й запитує: — Тату, скажіть!
— Думаю… — відповідає він. — А ти чого плачеш? На моїх руках не тільки ти — мати, Сергійко… Сергійко взагалі ні про що не повинен знати. Навіть не повинен здогадуватися. А твого втікача вдень не забереш. Та й не перевезти його теліжкою через мочарі, а через міст не можна. Дуже недобре, що ви цілою купою на нього наскочили. Стільки очей.
Сльози течуть по Оленчиному обличчю й висихають.
— Але ж ми заберемо його, правда, татку?
Батько, не припиняючи роботи, розпитує, чи є через річку кладка, чи ніхто не жне очерету; Оленка відповідає, додаючи, що до мосту не можна потикатися, признається, як він налякав її своїм мовчанням, і аж сяє. Вони як двоє змовників.
Відтоді, як Мартин видер з рота у синка бургомістра хліб з маслом, віднісши його полоненим, Віктор Яременко остерігався їсти на видноті. Мало того, що не допакував свій обід, — йому влетіло від пані Ельзи, і пан директор знає, що його хліб з маслом, хай і недоїдений, було віддано колишнім червоним бійцям.
Тепер він бігав запихатися за школу, в тополі. Ось і зараз, щоб нікому не впадати в очі, прихилився до стовбура, вийняв з кишені пакунок. Набігла слинка — кінчик язика передчував близьке ласування. Віктор дістав з кишені ножичка на ланцюжку. Цього ножичка йому подарував батько, а батькові подарував комендант поліції Швидак, відібравши в когось під час облав. Зашелестіла газета, клацнув ножик.
Цього разу в нього — сало. Віктор шморгнув носом, підняв ножика. Ще не встиг відрізати шматочок сала, а мусив ковтнути слинку. Не випльовувати ж її? Йому і слинка була смачна. Кваплячись, поки ще сало вріжеться, відкусив трохи хліба: рот не хотів чекати, а рука з ножиком барилася. Нарешті відрізав сало і кинув собі на зуби — з ножика.
Він так захопився, запихаючись, що й не помітив, як наднесло Лесика.
Лесик не знав, де йому подітися, бо Оленка не прийшла до школи. Ймовірно, через отого військового, якого знайшли у Вовчому ярові і який переховується, думав він, не знаючи, що Оленка залишилася вдома із Сергійком, бо батько з матір’ю склали на візок залізяччя й потяглися на села — на міньки. На перерві Оленка любила покрутитися під тополями. Лесик і сам гаразд не усвідомлював, що його сюди пригнало. Шукав учорашні Оленчині сліди?
Наскочивши на бургомістренка, зупинився мов укопаний. Побачивши, як той нарізає шматочками сало, не міг відвести очей. І хоч він ворогував з Віктором, з усією його компанією — Сержем, Жорою, але сало його манило. Грубе, рожевеньке, воно пахло. Йому було видно, що воно м’яке і що його можна їсти самими губами.
«Ото меле! — прикро думав Лесь про Віктора. — Петлює!»
Давно він такого сала не їв. Скільки німці тут, він його і не бачив, і не нюхав. Хіба могло приснитися…
Лесь не просто ворогував з Віктором Яременком. Лесь до війни жив на Перначівці, в тому самому котеджі, де зараз поселився бургомістр. Не чекаючи, поки їх витурять, завбачлива Лесева мати заздалегідь перебралася в покинуту халупку на Волоках. Коли зробили гетто, стояли порожнем не лише халупки-розвалюхи, а й будинки, навіть цілі вулиці. Вікторів батько був до війни обліковцем МТС, яка організувалася. Він ще за Пілсудського закінчив рільничу школу, служив тоді в маєтку якогось осадника, а тепер, бач, «переоблікувався» в бургомістра.
Вони стояли один перед одним. Їх розділяла тополя.
Нарізаючи шматочки сала, ковтаючи, раз за разом облизуючись, а то й полизуючи лезо ножика, жмурячись од задоволення, бургомістренко нікого не хотів бачити. Захитайся земля, упади небо, він і тоді не переставав би пакувати, солонцюючи.
А Лесь усе думав: «Сальце…»
Він різко, сердито відвернув од Віктора своє обличчя, але рожеве, м’яке сало все одно не переставало йому пахнути. Не сходячи з місця, він повернувся спиною до Віктора. Та враз його розвернуло, мовби хтось узяв за плечі й поставив обличчям до Віктора. Лесеві дерев’яники застукали. Віктор вибалушився.
— Що, язик до ніг ви… ви?.. — не міг сказати «висолоплюється», закашлявся.
— А тобі в горлі застряє? — гаркнув Лесь, чвиркнувши слиною.
Піднявши руку з ножиком до карка, Віктор показував, щоб Лесь ударив по карку: його душило. Лесь ударив, і той прокашлявся. Сало не випустив. Великий палець так і уп’явся в невеличкий шменделик. Витерся долонею і запитав:
— Хочеш?
— Дай.
— Чого захотів? Задурно?!
Лесь лихоманково думав, що б йому дати: самопала — всі мають, пороху, патронів… Нічого в нього такого нема, чого б у Віктора не було.
— Цуценя! Двоє я потопив, а одне залишив. Сіре, гарне…
— У нас, знаєш, який вовкодав? — пхинькнув Віктор.
— Нема чого мені тобі дати, — сказав і повторив: — Нема чого.
— А ти знаєш що?..
Лесь чекав, а Віктор уже замірявся відрізати йому шматочок по свій великий палець, який ум’явся в сало. Одначе він барився. Скинув оком з-під свого рудого чубика, зміряв Леся. Той почервонів, надувся.
— Ти ось що: попроси Мартина, щоб він давав задачі списувати, — вимовив. І запитав, начеб торгуючись: — Згода?