— Забився, комин забився! — примовляла, заметушившись коло плити, бачачи, що протяг потягнув і в плиті загуло.
— Сажа, — проказав, ніби згоджуючись із сестрою, хлопчик. Але йому не дуже вірилося, і він сказав: — Недавно ж чистили… Треба сказати, щоб знов прочистили.
— Нікому й нічого казати не треба! — ще сердитіше й гнівніше, ніж раніше, напала на нього Оленка: руки кулаками, очі наставлені.
Все в димові, але Сергійкові видно і сестрині кулаки і її очі.
— Хіба я донощик? — обзивається він серйозно. І каже весело: — О, в плиті горрить, і дути не треба! — і поважно, як старий, підводиться з колін.
Оленка допомагає йому стати, обіймає його, сама притуляючись до нього, і Сергійко не може збагнути, що з нею, чому вона враз перемінилася?»
— Обідати б, — заїкається.
— Будемо, будемо, хай ось дим вивітриться, — щебече дівчина. Дає йому хустину. Він виганяє з хати дим, а вона порається зі сковорідкою.
На плиті шкварчить. У чавунці побулькує. Оленка думає, що присмачить борщ і братикові, трішечки, а присмачить у мисці, з його краю.
Вони їдять з однієї миски. Двері в сіни відчинені, щоб димом зовсім не було чути. Оленка допитується, чи борщ не відганяє димком? Сергійко мотає ложкою — не чути. Вона обіцяє йому щось оповісти, думаючи, як його швидше приспати, а він мотає ложкою ще завзятіше, як молотник.
— Оленко, що ж ти мовчиш?
Вона миє мирку, ложки і вся там, на горищі, а Сергійко вилазить на тапчан. Вікно запотіло. Він любить малювати пальцем на запотілих шибках.
Оленка підмітає коло плити й співає: «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі?» — так і виводить, але неголосно. Сергійко обертається:
— Ти, як наша мама. Наша мама, коли підмітають чи шиють, то все співають.
Підмівши й зачинивши двері, вона стає коліньми на тапчані коло нього.
— А що ти малюєш?
— Таке! Я зовсім не малюю. Я пишу.
— Що?
— Слово! — випалює він, сміється і швидко розмазюкує долонею по шибці, де нібито писав. — Розказуй, ти ж обіцялася, — просить її.
Вона знає, що поки йому щось не розповість, він не засне. Підіймає руку до запотілої нечіпаної шибки. Її палець — як пензель.
— Шабля! — каже Сергійко.
— А ти знаєш, що це за шабля? — повертається вона до нього. — Це шабля свята. В нашому роді всі ковалі. Знаєш, може, таку шаблю наші діди й прадіди робили?
— І партизани з такими шаблями? — перепитує він.
— І партизани, — відповідає Оленка, думає про дядька з Вовчого яру, думає, що коли він одужає, то теж подасться у ліс, і тому не дуже їй хочеться перед Сергійком про партизанів розвозитися, бо що почує в хаті, понесе на вулицю. — Але багато святих шабель просто сховано.
— Де?
— Вони заховані на Чернечій горі. А ти знаєш, яка це гора? На Чернечій горі поховано Тараса Шевченка. А ти знаєш, хто такий Тарас Шевченко? Він написав усі пісні, які наша мати співають.
Він перебиває її:
— І ту, що ти співала?
— Аякже! Мине ще трохи часу, і святі шаблі дістануть. А коли їх дістануть, од фашистів і сліду не зостанеться. Не віриш? Ось побачиш!
Вона оповіла йому так мало і замовкла. І вони вдвох дивляться у вікно. Оленка потерпає: можуть наскочити поліцаї.
Але облава серед білого дня наскакує рідко. Вулиця порожня. Сіріє бокаювата, у виямках бруківка. Блищить головасте каміння.
Що бачать вони — хлопчик і дівчина, втупившись у вікно?
Намальована шабля тане: шибка розпотіла й просвічується.
— Якби вона мені хоч приснилася, — каже Сергійко.
Олена вмовляє: ляж, то присниться. Кладе його в ліжко. Він не борониться. Вона цілує його — аж тричі цілує. Він просить, щоб посиділа йому в головах. Вона сідає. Він бере її руку, кладе собі під голову. Обом тепло.
Оленка сидить, не спускає очей з плити: може, той чавунець і прохолов? Її обсідає безліч думок. Дурняє себе: і як могла забутися відчинити комина? Думає, що перш ніж лізти на горище, вийде, роздивиться: мати й батько наказували. Хоч би той борщ не пропах димком? Хоч би він смакував! І сидить, сидить, боячись поворухнутися.
Легенько, легесенько виймає руку з-під братової голови. Рука отерпла, пальці теж. Розтирає їх, а тоді, знявшись, навшпиньки виходить з хати.
Навшпиньки вийшла, навшпиньки й вернулася. Борщ у миску, засмажку в миску. Ложкою борщу всю засмажку зі сковорідки вилизала, аби краще присмачити. І одне око на Сергійкові, а друге на мисці в руках, — навшпиньки виходила бочком із хати.
Він був такий самий, яким Оленка побачила його під терновим кущем, — худющий, марний, виснажений. Тільки дивився, лежачи за купами дощок. Мабуть, очікував на неї.
— Он ти яка! — сказав, ледве зводячись на лікоть, — Мати і батько мені про тебе розказували.
Вона держала миску, хотіла, щоб він швидше обідав, а він поманив її до себе. Дівчина підійшла.
— Вчишся? — запитав її.
Кивнула йому. Він вийняв з кишеньки гімнастерки олівця з наконечником.
— Дарую, — і погладив її по голові.
Їй у вухах стояв його слабкий голос. Косами, кожною своєю волосинкою відчувала дотик його пальців. Серце стиснулося, билося швидко-швидко: не було такого, на світі, чого б вона не зробила, якби він забажав, — дядько з Вовчого яру.
Порожнем — відра потрахкують — він бігцем вихоплюється на бруківку і, не підводячи голови, завертає до дерев’яного мостика. Вигицує на мостик, голова самохіть підводиться: у нього в очах розвалини, руйновища, за ними не видно річки — вона аж до Старого Городища. І йому здається, що розвалені стіни зорять на нього. Опускає голову і — до молочарні: тут помпа. Налягає на коромисло. Підносить його вгору і косує на молочарню. Двоповерхова, облуплена, із загратованими вікнами, стовбичить, видна зі всіх боків: Її не зруйновано, бо де ж зливати молоко? Молочарня мовби теж дивиться на нього. З повними відрами він зупиняється на мостику: перед ним Волоки. Під мостиком цебенить сивенький потічок — все, що залишилося від молока, з якого відібрано і на сметанку, і на масло, і на сир, а зливочки у смердючий послід. Сивенький потічок ніби перепиняє його. Леся нудить, як після Яременкового сала, йде по воду — на нього дивиться руїння, вертається — на нього дивляться Волоки, місто дивиться на нього, не даючи йому спуску: поласував?
Він носить воду — мати пере. Балія стоїть на землі, обіч порога, знадвору. Він прямує в сінці. Поріг низенький: весняні води не раз затоплювали цю халупу. Лесь і гріє воду, і тягає каструлі з окропом. Сінці і кімнатка, в якій стіл, ліжко й лава, — оце і все житло. Він не має де спати — на лаві.
Хлопець упрів: кучерики, що обрамлюють його вродливе, бліде обличчя, змокріли, розпрямилися, порідшали й негарно поприлипали до лоба, над скронями, — нема їх пухнастих, і тому великі вуха стирчать, почервоніли, і розчервонілося, як із сорому, розпарившись, його обличчя. Мати просила, щоб перепочив, але він не зважає, управляється, мовби загладжуючи якусь вину. А мати думає, що син старається. Вона його жаліє: ліг, не вечеряючи, встав, полемзав, — може, занедужав, — і не пустила до школи. Взялася за прання, і його начеб підпалено. І не треба їй підганяти сина. Коло неї в кадібці повно води наносив. Вона черпає собі черпаком. Щойно здумала про окріп, а Лесь несе каструлю.
Мати прийняла з балії руки, і він лив окріп.
— Чи тебе хто не зобидив? — запитала проникливо, з серцем.
Лесь мигцем глянув на неї й крутнув головою. Вона знала і цей миттєвий, непідступний, підлобуватий погляд, і це різке, круте підкидання голови — батьківське, Стогнієве. В такий час і не підступай — затаєна думка не прорветься жодним словом. У зблискові синових очей вона побачила батьківську впертість, його волю. І коли Лесь знову взявся за дужки відер, вона заспокоїлася. Батько теж не любив балачок. А щоб пожалітися — такого і не пам’ятала. Ні коли наймиткував у маєтку, де агрономував теперішній бургомістр і де у них народився Лесь, ні потім. Батькові чорні, як у Леся, очі зблискували, якщо в нього лежало на душі щось втаємничене, своє. Не розводився про свої невдачі навіть тоді, коли це було щось пусте, як, наприклад, коли поламав наралника й управитель уперіщив його пужалном.