— Мені олівця, — просив він.
Дав гріш і одержав гранчастого пофарбованого жовтою фарбою олівця. Потім його відштовхнули назад інші учні. Він відійшов набік і почав чекати.
«Закінчаться уроки, забіжу в лавку, куплю цукерок», — міркував хлопець. Але пан керовнік ніби забув про здачу. «Де ж здача?» — хвилювався учень. Незабаром він тихенько заголосив.
— Пане керовніку, з гроша здачі! і
Але, видно, його ніхто не чув. Тоді Йосип виліз на парту. Голос зазвучав вимогливіше:
— З гроша здачі! Мені з гроша здачі!..
Його сусід щось сказав на вухо хлопчикові в коротеньких до колін штанцях. Вони засміялися. А Йосип стояв на парті і твердив своє:
— Пане керовніку, з гроша здачі!
Але вчитель не звернув на це уваги.
Пролунав дзвінок. Прийшов Кирик і забрав невелику купку букварів і зошитів. Вчитель так швидко покинув клас, що Йосип не встиг запитати, чом він не віддав йому здачі. Зате його оточили учні і наперебій почали дражнити:
— Пане керовніку, з гроша здачі!
А Маркіян показав язик і глузливо засміявся:
— Йосип! Йосип з гроша здачі!
Так тривало, поки знову не пролунав дзвінок.
Пан керовнік ввійшов з молодою панею. За ними тупотіла весела юрба школярів. Вони зайняли два порожніх ряди. На задній парті навпроти себе Йосип побачив Петрика, що так майстерно крутився на одній нозі. Той помітив Йосипа і показав йому язик.
— Ви третьокласники! Повинні приклад давати меншим. Тихо! А то ввалилися, ніби татарська орда! — строго сказав пан керовнік.
Потім звернувся до першокласників:
— Ось пані Єва Станіславівна! Вона вас вчитиме. Зараз буде урок співів.
— Прошу! — сказав він вчительці.
Урок співів почався з того, що пані Єва Станіславівна запропонувала третьокласникам заспівати пісню про Петруся і сопілку. Вони вчили її торік. Першокласники повинні були слухати, як співають старші, а також пробувати й собі. Йосипові пісня ніяк не йшла в голову. Хлопець не міг зрозуміти, чому він не одержав здачі. Що тепер скаже Іванкові? Де цукерки?
Клас протяжно виводив:
А Йосипові так було кривдно, що він не міг співати. Ще й боявся, що, як задзвонить дзвінок, його знову почнуть дражнити.
До нього підійшла Єва Станіславівна.
— А чом ти не співаєш? — запитала.
— Йому з гроша здачі не дали, — обізвався за Йосипа Маркіян.
— Хіба ти не знав, що з гроша здачі не дають? — гладила Йосипа по голівці Єва Станіславівна.
— Якби знав. А чом Маркіяну з п’яти дали?
— Ну й дурний! Гріш нерозмінний! — твердили кілька голосів.
— Так-то так, але півгроша пропало, — махнув рукою Петрик. — Торік пан керовнік Грицькові аж двох грошів не віддав.
Єва Станіславівна пригрозила Петрикові, а Йосипу простягнула свій гріш. Однак він його не взяв.
Цілу перерву учні сперечались, чи треба, чи не треба було Йосипові взяти вчительчин гріш.
Потім почався урок закону божого. Батюшка в новій рясі поважно ввійшов у клас і поставив палицю біля стола. Він наказав читати «отче наш». Всі встали. Хрестилися. Клас загув, як бджоли:
— Отче наш, іже єсі!..
— Голосніше! Голосніше! — вимагав батюшка.
— Хліб наш насушний…
— Не годиться! Починаємо наново.
Знов хрестилися:
— Ім’я отця, сина…
— Ні! Ні! Треба «во ім’я отця…». Давайте наново!
І знов учні хрестилися.
— А ти? Ти? — показав батюшка на останню парту. — Як тебе там?.. Ти як пальці держиш? Хто тебе вчив так? Йди-но сюди!
— Хто, я? — Петрик ткнув себе в груди.
— Ні! Он той!
Десятки очей глянули назад. Йосип вийшов з-за парти.
— Ти! А йди-но сюди.
Учень підійшов до стола.
— Ану, склади пальці! — командував батюшка.
Йосип підняв праву руку. Мізинного й підмізинного склав на долоні, середнього і вказівного витягнув, поклавши на них великого пальця.
— Хто тебе, дурню, вчив так хреститися? Ось як треба, козяча голово: в пучку, в пучку, запам’ятай!
Йосип хотів виправдатися. Він бачив, що у церкві диякон ніколи не складає пальці в пучку. Та батюшка заревів:
— Щоб надалі не богохульничав, давай руку. Держи її прямо!
Клас мовчав. Було чути, як у вікні задзижчала муха. Піп схопив зі стола лінійку і різким ударом опік Йосипові долоню. Хлопець скривився, але не заплакав.
— Плач, а то ще на коліна поставить! — зашепотів хтось із учнів.
Батюшка ліниво повів очима.
— Хто там розумний такий? Ану виходь! Я кому сказав!
За що Йосип так любить вигін? Простір вабить хлопця. Стане на високій горі Городисько — третє село видно. Голубою стрічкою між зеленими берегами в’ється Іква. Вільно тут Йосипові, весело. Кине з гори круглий камінець — покотиться він все швидше і швидше, а потім, підскочивши, плигне в річку.
Сонце звернуло з полудня, але спека ще не спала. Вівці посхиляли голови до самої землі, не хотіли пастися.
Йосип ліг горілиць і дивився в синє небо.
— Йосипе! — хтось покликав його.
Тиша.
— Йосипе! Агов!
— Я ось!
Це показався Микола з отарою. Йосип погнав своїх овець назустріч. Вони збилися в один гурт.
— Здоров! — Микола простягнув руку. — А де ти був ранком? — питає він Йосипа.
— У школі.
— Он як! Тож мати за тебе по росі пасла.
— А ми до зими так будем чергуватись.
— То добре, що в тебе мати є.
— А в тебе дідусь є.
— Е-е-е, що дідусь.
— А в мене ні дідуся, ні бабусі.
— Е-е, ніхто з них матері не замінить. Коли б у мене, Йосипе, мати була…
— Вона також на росу за тебе пасти б гонила?
— А ти думаєш, що ні?
— Певно, що пасла б. Тоді б ти не займав людську отару. Правда, Миколо?
— Правда.
— А де твій батько?
— Йосипе, ніколи не питай про це.
Йосип чув, що ніхто в селі не знає, хто в Миколи був батьком. Тому й прозивали Миколу образливим прізвиськом. А мати? Її пам’ятає Йосип. Вона навіть частувала його торік окрайцем свіжого хліба. Взимку возила дрова, простудилася і вмерла.
— Розкажи, що було в школі,— попросив Микола.
— Так… самі дурниці.
— Певно, азбуку вчили. Мені інколи дідусь показує. Я знаю, як пишеться «а». Ось поглянь. — Микола на стежці намалював коло, силився приставити до нього палку із зігнутим кінцем.
— Нас цього не вчили, — сказав Йосип. — Ми сьогодні співали, але я не перейняв, забув.
— Глянь, глянь! «Липова колодка» жене! Дідусь мені сказав, щоб я ранком пас Бородаєві вівці, а за це він мені пошиє нові штани.
Маркіян приєднав свої вівці до отари і побіг до хлопців.
— Давайте в чижика заграєм!
— В чижика — то й в чижика! — погодився Микола. — Але ти б перш за все поздоровкався. Чи в школі цього не вчать?
— А ти запитай Йосипа, чому вчать, — сміявся Маркіян.
— Чижик є? — поспішив втрутитися Йосип.
— Ось! — Маркіян вийняв з-за пазухи обстругану паличку.
Микола намалював коло.
— Ну, давай мірятися. Держи! — він кинув палицю Маркіяну, але той не спіймав.
— Кидай мені,— просив Йосип. — Грати будемо до тридцяти.
— Згода!
Мірялися. Поверх Йосипової руки обхопив палицю Микола, потім Маркіян. Палиця довга.
— Притискуй, притискуй! — кричав Йосип Маркіянові.— Ще й моя вміститься.
— Та тут на два пальці. Все одно виб’ю. ‘
— А от не виб’єш. Я в зуби візьму.
— Бери. Все одно виб’ю.
— Ну, давай.
Йосип взяв кінець палиці в рот.
— Ти тільки не підсовуй! — застерігав Маркіян.
— Раз! — рахував Микола.