А коли вони жили на Перначівці, вона заїкнулася, поткнувшись із чиєюсь просьбою. Він мигцем глянув на неї й крутнув головою, як оце Лесь. Ніколи ні з якою просьбою вона вже не потикалася.
Деренчали порожні відра. Потягшись, розвівши руки ліктями, праля нагнулася над балією: тертка, кальна вода й чужа білизна були як її життя — іншим чисте, накрохмалене, а їй бруд. Обпирала Зігфріда Штернфельса, тепер і бургомістрова накинула своє. І солдатка думала, який світ непевний і непостійний: ще ніби вчора Яременчиха була ніщо, а нині годи їй і бійся.
Лесь виступив з хати, несучи окріп, коли зайшли Мартин і Оленка. Густа пара клубувала Лесеві просто в обличчя, заволікаючи перед ним день, але він добре бачив Оленку, Мартина і з несподіванки, що вона тут, мало не випустив зі своїх рук каструлю.
Його мати, Тоня, наглянувши синових однокласників, зраділа, витерла об фартух руку, приймала так, мовби хотіла їх посадити. Але посадити не було де — стояли.
Лесь мовчав, і мати сказала, що він у неї ніби занеміг, що вона побоювалася, але начеб йому нічого; та як не слабувати, як не мучитися, коли кругом горе. Дякувала, що вони прийшли, що поважають Леся, і знову вела, що кругом горе…
Оленка дивилася на гори білизни — шовк, шерсть. Сорочки, підштаники, блузки, комбінації — саме тобі фабричне, нічого грубого, саморобного, ніщо не облізає. Не жарти визолити, випрати, висушити, а потім вигладити! Коло такої сили і руки повідкручуєш. І їй шкода було Лесевої матері, хоч вона і не стара, а кощава, правда, знати, що дуже спрацьована. І це видно не стільки по її поставі, як по обличчю. Руки й ноги мовби молоді, а обличчя побабчене.
Мартин білизни ніби й не помічав — йому самому доводиться прати. Аби мило! Він із заздрістю глянув на брус справжнього мила й перевів погляд на хату: вона була колись на дві половини, та з того боку, де веранда, ні дверей, ні вікон — познімано, розграбовано, от і розвалюха. Відзначивши це, хлопець знову дивився на мило, яке притягувало його наче магніт. Одного разу він виміняв собі мила на базарі, та, поки доніс його додому, воно й розкисло.
Тьотя Тоня не вмовкала:
— Щоб я не прала і коли б я не прала, згадується мені кінець літечка. І тепле сонечко. Воно і досі світить мені. Десь-то й коли вмирати буду, то й тоді буду згадувати і той кінець літечка, і його ясне соненько. Це ж тоді Лесика прийняли в піонери. Я випрала галстука, накрохмалила, випрасувала. Пов’язала його Лесцкові на груди. Галстучок лопотить, червоніє. Кругом святково, душа обновляється сльозою й радістю.
Вона дивилася на них, але, певно, нікого з них і не бачила: Її очі звернені всередину. Жила в минулому. Тут її руки, м’язи, а думки, надії в тому передвоєнному літі.
— Хіба мій Лесик у такому дранті ходив? — глянула на нього й відвела очі.— Кожного дня, бувало, випрасую штанці. Штанці короткі, до колін. Такі синенькі, а сорочка біла, рукавчики з чохлами. На ногах сандалики. А тепер у дранті, якого не полатати, не стулити. І вистукує дерев’яниками, як копитами… Бувало, даю йому до школи якщо не ковбасочки, то чогось іншого смачненького, поживного. А дома ще не таке його чекає, бо я і варю, і парю, і смажу. Лесик у мене був ніжений. А для кого ж ще мені старатися?
При цих словах Лесь понуро нахилив голову.
— Що там згадувати? — сказав.
А Мартин докинув:
— Авжеж, коли хата вітром загороджена — й не спускав ока з мила. Ото б він помив Дінку. Змив би їй голову, бо в неї такі коси, що пальці не влізають.
Тьотя Тоня мовби не чула ні сина, ні Мартинового слова. Переставши прати, опустивши руки, ввійшовши думками в минуле, вона стояла, сама як спогад, — посічені куці коси пов’язані благенькою хустиною.
— Діти-діти, а що нас ще чекає?.. У мене крижі як переламані.
Оленці мовби причувся голос своєї матері. Тільки вона звертається: «Боже-люди»…
— Розбалакалася, а вода вистигла! — скрикнула тьотя Тоня. Підсмикнула спідницю. Її очі блимнули зло, навіть хижо — вернулися з минулого. Вона зі злістю накинулася на роботу — на чуже прання. Чвакаючи, білизна затріщала в її руках. Немилосердно терла на тертці. Її плечі здіймалися й опускалися, здригаючись. — І не вгощу вас — нема чим. Живем, ледве душа в тілі. Там, на Перначівці, був сад, яблука, варення, а тут… — і не доказала, і не розгиналася.
Лесь проводжав Оленку й Мартина. Як понуро стояв, переминаючись, так понуро й ступав за ними: йому було соромно, через Яременкове частування не пішов до школи. Примовк, коли мати забідкалася, що прихворів, — ану ж Мартин викаже, як його занудило і як він помчав до купок? Мартин ані слова. І тепер Лесь переймався, що ж про нього думає Оленка?
Дійшли до бруківки — не стримався, запитав:
— З мене, певно, вся школа сміється? — не допускав, щоб у школі не сміялися й щоб Оленка нічного не знала.
— А чого сміятися? — запитала, не зупиняючись, Оленка. Покрадьки глянула на хлопця, який проводжав їх, сутулувато зігнувшись, і провадила далі: — Мене теж занудило б від Вікторового сала. Зірвало б! — переконувала Леся. — Хіба ж ти його просив? Це Сергійко просив у мене… — і не доказала.
На бруківці вони розійшлися у різні боки. Лесь вдячно дивився услід дівчині, а тоді похапливо, вистрибом погнав стежкою до хати.
Серж розповів новину: як колишній онучар приходив у гестапо правуватися за свою застрілену шкапу, яку тиждень тому знайшов у гайку, і як йому всипали гарячих. Віктор і Жора падали зо сміху. Серж вдавав, ніби він онучар. Зірвав зі своєї голови картуза, кланявся до ніг Вікторові й Жорі, начеб вони були пупгестапівці, й примовляв:
— Згляньтеся! Моя кобилка зірвалася з припону. Хтозна, чого її потягло до гаю. Хтозна. Але я її не намовляв. Згляньтеся. Хіба твар можна намовити? Пішла моя кобилка, а там їй кулю в лоб. Я тиждень мовчав. Другий мовчав. Але, що я без кобилки вартий? Ніщо. Майте обачність. Відшкодуйте мені збиток.
Надходили школярі й теж сміялися, хоч ніхто не знав, що ж із тією шкапою трапилося, чому колишній онучар знайшов її в гайку забитою?
Не сміявся лише Мартин: хто того онучаря підбив правуватися? Тоді, коли Зігфрід Штернфельс полетів сторч головою зі свого жеребця, його душило зо сміху, а тепер, коли Серж вдавав із себе то шарпака-прохача, то коменданта гестапо, то свого батька — коменданта поліції, хлопця поривало накинутися на Сержа, щоб не кривлявся. І він подумував: пупгестапівець затаїв, що впав із жеребця, а тепер і віддячує колишньому онучареві.
Серж не вгавав:
— Моя кобилка… Моя ти конячка… — показував, як її хазяїна лупцювали, підтягував штани і заводив: — За моє жито мене й бито. Що за право?
Оленка ще про цю новину не знала. Навколо кривляки Сержа збіглася юрма. Відзначивши, що Леся й близько не видно, дівчина вирішила, що сміються з Леся, і потягла Мартина за рукав.
— З нашого Стогнія кплять? — запитала з притиском.
— Яке цабе! — пхинькнув Мартин, маючи на увазі, що Лесь не така цяця, аби над ним довго потішатися, і промовив: — Послухай.
Віктор і Жорка хапалися за животи, а Серж голосив:
— Ой кобилочко!..
Оленка набачила Леся під тополями. Приховуючись, він чекав дзвінка, Замахала рукою, виманюючи його. Він переходив від тополі до тополі. Йому теж здавалося, що бургомістренко й двоє інших беруть його на глузи. Оленка махала рукою, йому запам’яталося її: «Хіба ж ти його просив?» Він упевнював себе, що той сам йому врізав. І ніякої згоди на переписування задач у Мартина він нікому не давав. Хто це доведе? Хто чув?.. Оленка його виманює. Він їй вірить. І Лесь перевальцем наблизився до гурту.
Не збагнувши, що й до чого, але зрозумівши, що річ не про нього, він і собі засміявся.
Калатливий дзвінок заганяв усіх у класи. Бургомістренко, комендантенко і Жора, якого прозивали Підлизою, барилися. Жоркова мати працювала в бургомістратурі. Троє хлопців найменше боялися вчителів. Заходили в клас, спізнюючись, опісля дзвінка. Вчителі їх упускали, лише один Корній Терентійович просив зачиняти двері з іншого боку: він не зважав на те, чиї вони.